Зміст:

1 Гарбузові рослини: плодові і декоративні
2 Гарбуз звичайний: опис, заготівля і зберігання, лікарські властивості
3 Гарбуз — опис, сорти, вирощування та догляд

Гарбузові рослини: плодові і декоративні

Автор і редактор: Олена Н. https://floristics.info/ua/index.php?option=com_contact&view=contact&id=21 Правки: 21 липня 2020 Опубліковано: 02 лютого 2019 Перша редакція: 02 квітня 2017 🕒 25 хвилин 👀 38556 разів 💬 2 коментарі

Гарбузові (лат. Cucurbitaceae) – родина квіткових дводольних рослин, що налічує 130 родів і близько 900 видів. Значна частина гарбузових – багаторічні й однорічні трави, але є серед представників родини напівчагарники та навіть чагарники. Виростають гарбузові культури в країнах із теплим кліматом.

Плоди багатьох гарбузових культур (дині, кавуни, огірки, гарбузи) їстівні, з деяких виготовляють музичні інструменти (лагенарія), губки й наповнювач (люфа), а є види, що їх вирощують як лікарські чи декоративні рослини.

Родина Гарбузові – опис

Загальною ботанічною ознакою представників гарбузових рослин є ліаноподібна життєва форма. У гарбузових довгі соковиті стебла, зазвичай звані огудинням, що тягнуться по землі й підіймаються по опорах за допомогою вусів. Листя у представників родини черешкове, просте, пальчасто-розсічене або лопатеве, без прабостки, жорстке або волосисте.

Квітки гарбузових – чоловічі, жіночі або двостатеві – розташовані поодиноко в пазухах або зібрані в суцвіття. На більшості рослин, вирощуваних у культурі, є і чоловічі, і жіночі квітки, причому частка жіночих квіток може збільшуватися залежно від скорочення довжини світлового дня, підвищення вмісту в повітрі чадного газу або зниження нічної температури.

Плід у гарбузових рослин ягодоподібний, багатонасінний, зазвичай із твердою кіркою та м’ясистим умістом.

Усього в родині Гарбузові тринадцять родів:

рід Гарбуз, до якого входять такі види:

гарбуз звичайний;
кабачок;
патисон, або гарбуз тарілчастий;

огірок звичайний;
диня;
ангурі, або рогатий огірок, або антильський огірок, або кавуновий огірок, або огірок-їжачок;
ківано, африканський огірок, або рогата диня;

люфа єгипетська або люфа циліндрична;
люфа гостроребриста;

чайот їстівний, або мексиканський огірок;

кавун;

бенінказа, або восковий гарбуз, або зимовий гарбуз;

момордика харанція, або китайський гіркий гарбуз, або гіркий огірок;
момордика дводомна, або колючий гарбуз, або кантола;

лагенарія звичайна, або калабас, або горлянка, або калабаш, або темно-зелений гарбуз, або посудний гарбуз;

циклантера їстівна, або перуанський огірок;

трихозант змієподібний, або зміїний гарбуз, або зміїний огірок;

мелотрія шорстка, або мишача диня, або мишачий кавун, або кислий корнішон, або мексиканський кислий огірок, або мексиканський мініатюрний кавун;

тладіанта сумнівна, або червоний огірок;

касабанана, або сікана запашна, або запашний гарбуз, або мускусний огірок.

У статті ми розповімо про найвідоміших у культурі представників родини, вирощуваних як на городі, так і в саду.

Плодові гарбузові рослини

Гарбуз

Гарбуз (лат. Cucurbita), або кабак – рід трав’янистих рослин родини Гарбузові, найвідомішим представником якого є гарбуз звичайний (лат. Cucurbita pepo), культивований як харчова й кормова культура. Ацтеки вживали в їжу, окрім плодів, варені квітки й краї стебел гарбуза, про що є записи в «Загальній історії справ Нової Іспанії», складеній у 1547-1577 роках Бернардино де Саагуном.

Гарбуз звичайний – однорічна баштанна культура з волосистим сланким стеблом, із вусиками й великим лопатевим жорстким листям. Жовті великі одностатеві квітки гарбуза залежно від статі розташовані поодиноко або пучками. Плід – гарбуз із твердою зовнішньою оболонкою й численним великим світлим насінням. У культурі налічується близько ста різновидів гарбуза звичайного, які відрізняються один від одного величиною, формою та забарвленням плодів. Деякі з них культивують як декоративні рослини, наприклад, Cucurbita pepo var. clypeata або depressa – декоративна рослина з жорстко-шкірястими ребристими плодами.

У плодах гарбуза містяться клітковина, калій, багато вітамінів – A, C, E, вітаміни групи B, рідко зустрічається вітамін K, що впливає на згортання крові, а також вітамін T, який сприяє засвоєнню важкої їжі й при цьому перешкоджає ожирінню, поліпшуючи й прискорюючи всі обмінні процеси в організмі. А за кількістю заліза м’якоть гарбуза перевершує навіть яблука. Їстівні гарбузи вживають в їжу в сирому вигляді, додаючи їх у салати, і після теплової обробки – м’якоть плоду печуть, тушкують або варять. Гарбуз легко засвоюється, втамовує спрагу, покращує перистальтику. У ролі лікарської сировини використовують сушене насіння гарбуза – його застосовують як засіб від стрічкових глистів.

До родючості й механічного складу ґрунту гарбуз невимогливий, непридатні для вирощування цієї культури тільки глинисті ґрунти, але все ж краще садити її на добре освітлених, дренованих, родючих супіщаних, середньосуглинкових або легкосуглинкових ґрунтах із нейтральною реакцією, попередньо удобрених компостом або гноєм. Як попередники гарбузам підходять будь-які рослини, окрім родинних – огірків, патисонів, кабачків і подібних, але найкраще гарбуз росте після багаторічних трав і таких городніх рослин, як кукурудза, томати, капуста, цибуля, морква, картопля и бобові.

Сорти гарбуза звичайного поділяються на великоплідні, твердокорі й мускатні, а також на кущові й плетисті, кормові, столові й декоративні. За термінами дозрівання сорти бувають ранні, скоростиглі, середньоранні, середньостиглі та пізні. Найпопулярнішими столовими сортами є великоплідні гарбузи Зорька, Росіянка, Мармурова, Цукерка, Волзька серія, Зимова солодка, Їдальня зимова, Усмішка, Херсонська, Крихітка, Лікувальна, Стофунтова, Центнер, Титан, Валок, Паризька золота, Біг Мун, Амазонка, Аріна, Дитяча делікатесна. Із твердокорих сортів добре себе зарекомендували Акорн, Спагеті, Веснянка, Голонасінні, Грибовська кущова, Мигдальний, Алтайська, Кущова помаранчева, Мозолеєвська. Найкращі мускатні гарбузи представлені сортами Баттернат, Вітамінний, Палав Каду і прикубанських.

Що стосується декоративних гарбузів, які освіжають і прикрашають собою дачні ділянки та наші оселі, то такими, що заслуговують на увагу, можуть здатися такі сорти, як Зірки, Турецький тюрбан і Маля кремово-біле з серії Шахерезада, а також Помаранчева куля, Бородавчаста суміш і Двоколірна куля з серії Калейдоскоп.

Кавун

Кавун звичайний (лат. Citrullus lanatus) – баштанна культура, однорічна трав’яниста рослина, вид роду Кавун. Уперше кавун описав шведський натураліст Карл Петер Тунберг у 1794 році як вид момордики, але в 1916 році японські ботаніки Такеносін Накаї та Ніндзо Мацумура визначабо його в рід Кавун.

Коренева система у кавуна потужна й розгалужена, має гарну всмоктуваність. Головний корінь може проникати на глибину до 1 м, а бічні простягаються під землею горизонтально на відстань до 5 м. Стебла у рослини гнучкі, тонкі, в’юнкі або повзучі, найчастіше округло-п’ятигранні, розгалужені, завдовжки 3 м і більше, хоча є і короткоплетисті сорти рослини. Молоді частини стебел укриті густим, м’яким опушенням. Листя чергове, волосисте, жорстке, трикутно-яйцеподібне, сильнорозсічене, на довгих черешках, завдовжки від 8 до 22 і завширшки від 5 до 18 см. Квітки одностатеві, причому чоловічі квітки дрібніші за жіночі. Плід – соковитий багатонасінний гарбуз. За формою, забарвленням і розміром плоди кавуна різних видів і сортів можуть сильно відрізнятися, але в переважно поверхня у них гладка.

Кавун – рослина теплолюбна, посухостійка й жаростійка, але заморозків ця культура не зносить. Вирощують кавуни на добре освітлених сонцем ділянках із легким ґрунтом.

М’якоть кавуна містить солі заліза, натрію, калію, магнію, фосфору, які благотворно впливають на роботу органів травлення, кровотворення, залоз внутрішньої секреції та серцево-судинної системи. Уживання кавуна показане при недокрів’ї, хворобах серця, жовчного міхура й сечовивідних шляхів, а вода та легко засвоювані цукри, що містяться в кавуні, полегшують стан при гострих і хронічних захворюваннях печінки. Клітковина кавуна сприяє виведенню зайвого холестерину, покращує травлення, а фолієва й аскорбінова кислоти, що входять до складу м’якоті, захищають організм від атеросклерозу. Сік кавуна втамовує спрагу при лихоманці, а лужні сполуки регулюють кислотно-лужну рівновагу в організмі.

Кавун звичайний представлений двома різновидами: динею тсамма, що зростає в природі на території країн Лесото, Ботсвана, ПАР, Намібія, та кавуном шерстистим, що вирощується виключно в культурі. Наразі існують європейські, російські, східно-азійські, південноукраїнські, закавказькі й американські групи сортів кавуна шерстистого. Найпопулярнішими є сорти Астраханський, Монастирський, Камишинський, Херсонський, Мелітопольський, Урюпинський, Моздокський, Яблучний, Малиновий крем, Корейський, Черноуска, сорт японської селекції Денсуке з кіркою чорного кольору та інші.

Диня

Диня (лат. Cucumis melo) – баштанна культура, вид роду Огірок родом із Середньої та Малої Азії, де близько 400 років тому відбулося її окультурення. Зараз у дикій природі диню вже не зустрінеш, але в культурі вона вирощується в усіх теплих країнах світу. Згадки про дині можна знайти навіть у Біблії.

Диня – трав’янистий однорічник з опушеним жорсткими волосками, довгим, повзучим округло-гранованим стеблом, товщина якого близько 2 см, а довжина сягає 2 м. Від головного пагона відходять бічні. Коренева система у дині стрижнева, йде в глибину на 2-2,25 м. Листя у дині чергове, роздільне або цільне, цілокрає або зубчасте, довгочерешкове, округле, серцеподібне, ниркоподібне або кутасте, різних відтінків зеленого кольору. Квітки зустрічаються трьох типів – жіночі, чоловічі та двостатеві. Віночок у них лійкоподібний, зі зрослими пелюстками жовтого кольору. Плід дині – несправжня ягода, розмір, колір і форма якої варіюється залежно від сорту: він може бути сплюснутий, круглий, подовжено-овальний, із гладкою або шорсткою шкіркою білого, жовтого оливкового або коричневого кольору, з білою, кремовою або майже жовтою м’якоттю. Структура, консистенція, щільність і смак м’якоті теж різняться. У масі диня може сягати від 1 до 20 кг. Усередині кожного плоду є велика кількість світлих насінин – витягнутих, подовжено-овальних або яйцеподібних.

Диня – рослина для теплого клімату, тому вирощують її на захищених від вітру сонячних ділянках переважно на південному схилі. Ґрунт рослина воліє нейтральний, легкий, сухий і добре удобрений. Сорти дині вибирають, виходячи з особливостей регіону: для середньої смуги більше підходять ранні сорти, а в більш теплих районах можна вирощувати і середньостиглі, і навіть пізні дині.

Диня представлена п’ятьма підвидами:

Підвид перший – диня класична (Cucumis melo subsp.melo) – звична для всіх диня, яку представляють:

чотири різновиди середньоазійських динь:

редиги – осіннє-зимові дині сортів Бешек, Гулябі зелена, Торлама, Кой-баш;
бухарки – ранні дині сортів Чогаре, Ассате, Ташлакі, Бос-Валдим та інших;
хандаляк – скоростиглі дині сортів Хандаляк жовтий, Колагурк, Замі, Кок-кола пош та інших;
амері – літні, найбільш цукристі з усіх динь, представлені сортами Ак-Каун, Амері, Кокча, Арбакеша, Барги, Вахарман і іншими;

західноєвропейські дині:

західноєвропейська канталупа, представлена середньостиглими сортами Шаранте, Прескот, Галія та іншими;
американська сітчаста канталупа сортів Едісто, Ріо-голд, Джамбо та інших;
східноєвропейські дині: скоростиглі (сорти Алтайська, Тридцятиденка, Лимонно-жовта, Рання), літні (сорти Десертна, Кубанка, Колгоспниця, Керченська) і зимові (сорти Биковська, Кавказька, Мрія, Таврія);

східні дині:

касаба зимова сортів Валенсія, Хані Дью, Голден Бьюті, Темпоріано Роксет;
касаба річна сортів Медова роса, Плямиста, Жуковського;

і дині екзотичні:

другий підвид – диня китайська (Cucumis melo subsp. chinensis);
третій підвид – диня огіркова (Cucumis melo subsp. flexuosus);
четвертий підвид – диня дикоростуча, або бур’янисто-польова (Cucumis melo subsp. agrestis);
п’ятий підвид – диня індійська (Cucumis melo subsp. indica).

Кабачки

Кабачок є однорічною трав’янистою рослиною, кущовим різновидом гарбуза звичайного з плодами зеленого, жовтого або майже білого кольору. Родом кабачки з північної Мексики – там вони століттями, поряд із кукурудзою та гарбузом, становабо базовий раціон аборигенів. У Європу кабачки були завезені конкістадорами в XVI столітті, а потім поширабося, зайнявши особливо важливе місце в італійській і середземноморській кухні. Сьогодні кабачки культивуються всюди, де їх дозволяють вирощувати кліматичні умови.

За зовнішнім виглядом кабачки більше нагадують не гарбуз, а дуже великі огірки. Вони вкриті щільною, гладкою шкіркою, під якою розташована м’ясиста світла м’якоть із великою кількістю насіння. У їжу вживають кабачки в фазі технічної, а не біологічної зрілості, оскільки у дозрілих плодів насіння стають великими та жорсткими.

Вирощувати кабачки слід на відкритих сонячних ділянках, розташованих на південно-західних або південних схилах. Ґрунт має бути нейтральної реакції, легкий, супіщаний або суглинковий. За сприятливих умов ви можете отримати плоди кабачків уже через півтора місяці після появи сходів, але якщо рослині бракуватиме світла, можливе зниження врожайності аж до повного припинення вегетації.

У кабачках міститься комплекс вітамінів – A, C, H, E, PP і групи B, мікроелементи кальцій, натрій, залізо та магній, клітковина, білки, жири, вуглеводи й структурована вода. Кабачки належать до дієтичних продуктів і вирізняються лікувальними властивостями.

Сорти кабачків поділяють за такими ознаками: термін дозрівання (ранні, середньостиглі та пізні), тип запилення (незапилювані і бджолозапильні), місце вирощування (закритий чи відкритий ґрунт), походження (сорт або гібрид) і призначення (для вживання в сирому вигляді або для переробки). Але найзручніше поділяти кабачки за термінами дозрівання.

Із ранньостиглих кабачків добре зарекомендували себе сорти Чаклун, Білуха, Водоспад, Мавр, Аеронавт, Карам і гібриди Білогір’я, Іскандер, Ареал, Кавілі й Каризма. Популярні середньостиглі кабачки представлені сортом Грибовський 37 і гібридним кабачком-спагеті Тіволі, а з пізніх сортів добрі Горіховий і Спагеті равіолі.

Цукіні

Цукіні – італійський різновид кабачка білоплідного. У перекладі з італійської «цукіні» означає «невеликий гарбуз». Популярності цей різновид кабачка набув тільки в XIX столітті. Огудиння у цукіні компактніше, листя має більшу декоративність, а смак м’якоті водночас і ніжніший, і більш насичений, ніж у кабачка. Окрім того, цукіні довше зберігаються. Коротше кажучи, цукіні – це вдосконалений кабачок. Шкірка у цукіні може бути темно-зеленою або золотисто-жовтою, мазкуватою або смугастою. Розрізняються сорти цукіні й формою плоду. Умови вирощування для цього різновиду ті ж, що і для звичайних кабачків.

Із ранніх сортів цукіні найбільш відомими є Аеронавт, Геновезе, Жовтоплідний, Білий лебідь, Золотий кубок, Государ, Зебра, Меццо Лунго Б’янко, Негреня, Чорний красень, Скворушка, Якір і гібрид Гольда. Гарні скоростиглі сорти Фараон, Цукеша, Розгін, Сувенір і гібридний сорт Ембессі. До середньостиглих сортів належать цукіні Тондо Ді П’яченца, Куанда, Багатоповерховий, Міланський чорний, Золотинка, Діамант і гібрид Нефрит. Середньопізні цукіні представлені сортом Макаронний. Узагалі ж до групи цукіні належать, як правило, ранні та середньостиглі сорти.

Патисони

Патисон (лат. Patisson), або тарілчастий гарбуз – трав’янистий однорічник, різновид гарбуза звичайного, який культивується по всьому світу. У дикому вигляді патисони невідомі. У Європу вони були завезені з Америки в XVII столітті і швидко набули популярності. Трохи пізніше їх стали вирощувати в Україні і на півдні Росії, а два століття по тому цей різновид гарбуза дістався й до Сибіру.

Патисон має кущову або напівкущову форму, у нього велике жорстке листя, одиночні одностатеві жовті квіти, а плід є гарбузом дзвінчастої або тарілкової форми білого, зеленого чи жовтого кольору, іноді однотонного, іноді зі смугами або плямами. Смак патисонів нагадує артишоки. У їжу використовують як молоді зав’язі, так і зрілі плоди – їх тушкують, солять, смажать, квасять і маринують, іноді разом з огірками та помідорами. Плоди патисонів містять мінеральні солі, пектини, жири, клітковину, зольні елементи, вітаміни та інші корисні речовини.

Патисон теплолюбний і вимогливий до вологи, тому вирощують його на відкритих, добре освітлених і провітрюваних ділянках із пухким, родючим нейтральним ґрунтом. Головною умовою вирощування патисонів є своєчасний і достатній полив.

Сорти патисонів, як і сорти кабачків, поділяються на ранні, середньостиглі та пізні. Ранні сорти дозволяють отримати урожай уже через 40-50 днів після появи сходів. Середньостиглим патисонам необхідно для досягнення технічної стиглості 50-60 днів, а пізнім – 60-70 днів. Із ранніх патисонів найпопулярніші сорти Білий 13, Диск, НЛО помаранчевий, Чебурашка, Бінго-Бонго, Малахіт, Парасолька, П’ятачок, Гоша, Санні Делайт, Шартрез, гібриди Поло і Сонячний Зайчик. Середньостиглі патисони представлені сортами Білосніжка, Чунга-чанга, Сонечко, НЛО білий, Таболінський і гібридом Арбузинка.

Огірки

Огірок звичайний (лат. Cucumis sativus), або огірок посівний є однорічною трав’янистою рослиною, видом роду Огірок родини Гарбузові. Їдять огірки в недостиглому вигляді, на відміну від гарбуза, який для вживання в їжу має дозріти. У культурі огірок з’явився більше шести тисяч років тому. Стародавні греки називали цей овоч «агурос», що означає «незрілий». Батьківщина рослини – тропіки та субтропіки Індії, підніжжя Гімалаїв, де його, як і раніше, можна зустріти в дикому вигляді. Сьогодні огірки вирощують по всьому світу у відкритому й закритому ґрунті, а селекціонери невтомно виводять усе нові й нові сорти та гібриди цієї популярної рослини.

Стебло у огірка шорстке, сланке, закінчується вусиками, що чіпляються за опору. Листя п’ятилопатеве, серцеподібне. Плід – соковитий, смарагдово-зелений багатосім’яний пухирчатий зеленець, вкритий білим або темним опушенням. Плоди різних сортів можуть відрізнятися за розміром, кольором і забарвленням.

Зеленці містять 95-97 % структурованої води, а решта кілька відсотків – незначну кількість вуглеводів, білків і жирів, макро- і мікроелементів, цукри, каротин, хлорофіл, вітаміни C, B і PP. Речовини, що входять до складу огірків, збуджують апетит, сприяють поліпшенню травлення і засвоєння продуктів харчування, підвищуючи кислотність шлункового соку. Властивості огірків було описано в старовинному лікарському пораднику «Прохолодний вертоград», складеному ще в XVII столітті.

Садять огірки на сонячних, захищених від вітру ділянках, де раніше вирощувалися капуста, томати, горох, квасоля або кукурудза, під які й удобрювати ґрунт. Добре ростуть огірки на ґрунтах, що утримують вологу, родючих і багатих на гумус. У теплицях огірки вирощують на теплих грядках. На нашому сайті розміщено статтю про те, як правильно вирощувати цю культуру в відкритому ґрунті та в теплиці. Є окрема стаття про шкідників і хвороби огірків, а також матеріал про сорти культури для відкритого й закритого ґрунту.

Екзотичні гарбузові рослини

Горлянка

Гарбуз звичайний (лат. Lagenaria siceraria), або горлянка, або тгарбуз горлянка, або гарбуз пляшковий, або огірок індійський, або кабачок в’єтнамський, або калабас є однорічною повзучою ліаною родини Гарбузові. Культивують цю рослину заради її плодів, які використовують у різних цілях: молоді гарбузи довгоплідних форм вживають у їжу, а стиглі плоди, що формою нагадують бутлі, використовують у ролі посуду й виготовляють з них музичні інструменти. У горлянки розрізняють два підвиди:

lagenaria siceraria subsp. asiatica – рослина з витягнутими пляшкоподібними плодами, поширена в Полінезії й Азії;
lagenaria siceraria subsp. siceraria – різновид із витягнутими плодами у формі горна, що виростає в Африці й Америці.

У культурі горлянка використовувалася задовго до нашої ери, ще до появи глиняного посуду. Батьківщиною лагенарії вважається Африка, звідки вона через Середню Азію поширилася в Китай, а також, маючи міцні стінки й плавучість, з океанським плином потрапила в Америку. Вирощують цю культуру в субтропічних і тропічних зонах Африки, Китаю й Південної Америки. У помірному кліматі лагенарії вирощують у теплицях розсадним способом.

Недостиглі плоди горлянки, які сягли в довжину 15 см, вживають у їжу – за смаком вони дуже нагадують кабачки. Їх їдять сирими, з них готують страви, їх консервують у фазі молочної стиглості. З насіння зрілих плодів отримують олію. Насіння лагенарії, як і гарбузове, має глистогінну дію. Горлянку можна використовувати як підщепу для динь та огірків. Зі зрілих плодів горлянки виробляють посудини для зберігання продуктів і води, чаші для пиття і музичні інструменти, як-от: балафони, гуїро, шекере, кора, які зазвичай прикрашають вирізаними або випаленими візерунками. У Південній Америці з них також роблять посуд для заварювання мате.

Трихозант

Трихозант (лат. Trichosanthes) – рід трав’янистих ліан родини Гарбузові, представники якого ростуть у тропічних і субтропічних зонах. У країнах Південної і Південно-Східної Азії трихозант змієподібний (лат. Trichosanthes cucumerina), найпопулярніший вид роду, його культивують заради м’ясистих плодів, стебел і вусиків, які вживають у їжу.

Стебло у трихозанта змієвидного, або огірка змієвидного, або зміїного гарбуза, тонке, завдовжки до 3 м, листя складне, три-семилопастне, коренева система залягає неглибоко, як у огірків. Жіночі квітки поодинокі, чоловічі зібрані в суцвіття. Форма у квіток незвичайна і приваблива: від білих пелюсток відходять численні подовжені нитки, що закручуються на кінцях. До вечора квітки починають видавати дивовижні пахощі. Плоди трихозанта нагадують китайські огірки, а деякі з них звиваються, як змії. Завдовжки вони від 50 до 150 см, а в діаметрі від 4 до 10 см. Колір плоду залежить від сорту рослини – він може бути білим, зеленим, зеленим у білу смужку або білим у зелену. При дозріванні плоди поступово червоніють від низу до верху. Схожих на гарбузове насіння в плодах трихозанта не більше 10 штук. Упродовж сезону з однієї рослини можна зняти до двох десятків плодів, до складу яких входять вуглеводи, клітковина, вітаміни і мінеральні речовини. У їжу вживають м’якоть плодів у сирому вигляді, додаючи її в салати, варять із неї супи-пюре, смажать, запікають і тушкують. Деякі сорти трихозанта мають неприємний запах, від якого можна позбутися тільки в процесі термічної обробки.

До умов вирощування трихозант не вимогливий, але якщо ви хочете від рослини максимальної віддачі, то підберіть для неї ділянку з родючим, водо- і повітропроникним легкосуглинковим або супіщаним ґрунтом. Ґрунтові води не повинні залягати занадто близько до поверхні ділянки. Вирощують трихозант через розсаду, яку висаджують у ґрунт під плівку приблизно 15-20 квітня. Популярні такі сорти трихозанта, як Кукумеріна з мармурово-білими плодами, Снейк Гуад – китайський сорт із білими плодами в темно-зелену смужку, Петола Улар – малайзійський сорт зі світло-зеленими плодами в темну смужку і японський сорт Змієподібний із зеленими смугастими плодами, закрученими по спіралі.

Чайот

Чайот їстівний (лат. Sechium edule, исп. chayote), або мексиканський огірок – культурна рослина, відома ще майя, ацтекам та іншим найдавнішим індіанським племенам. Родина чайота – Центральна Америка. Основним постачальником чайота є сьогодні Коста-Ріка, але культивується він у багатьох країнах із теплим кліматом.

Слабкоопушені пагони чайота з поздовжніми борозенками сягають у довжину 20 м, чіпляючись за опору вусиками. Коренева система є м’ясистим коренем, на якому з другого року зростання утворюється до десятка бульб масою близько 10 кг жовтого, жовто-зеленого, світло-зеленого, темно-зеленого або майже білого кольору з білою м’якоттю, що нагадує текстурою м’якоть огірка або картоплі. Широкоокругле, вкрите жорсткими волосинками листя чайота завдовжки від 10 до 25 см, що складається з тупих часток кількістю від 3 до 7 штук, розташоване на довгих черешках. Зелені або кремові квітки з віночком діаметром близько 1 см одностатеві – жіночі квітки поодинокі, а чоловічі зібрані в грона. Плоди чайота – округлі або грушоподібні ягоди масою до кілограма, довжиною від 7 до 20 см з однією плоскоовальною насіниною білого кольору розміром від 3 до 5 см. Шкірка у плодів блискуча, тонка, але міцна, білого, зеленого або світло-жовтого кольору, іноді з поздовжніми канавками або невеликими наростами. М’якоть біло-зелена, солодкувата, крохмалиста.

Їстівні всі частини чайота – листя, верхівки молодих пагонів, які вживаються в тушкованому вигляді, і недостиглі плоди – тушковані, що їх додають у сирому вигляді в салати, запечені, фаршировані м’ясом або овочами. Насіння чайота після обсмажування набуває горіхового присмаку. Молоді бульби готують, як картоплю, а старими годують худобу. Зі стебел плетуть головні убори та інші вироби.

До складу чайота входять 17 амінокислот, зокрема аргінін, лізин, метіонін, лейцин, а також поліненасичені жирні кислоти, вуглеводи, білки, цукор, клітковина, каротин, крохмаль, калій, магній, натрій, кальцій, фосфор, залізо і цинк, вітаміни C, PP і групи B.

Оскільки при температурі нижче 20 ºC чайот перестає рости, вирощують його тільки в теплому кліматі або в теплицях. Ґрунт чайоту потрібен пухкий, добре дренований, нейтральної реакції і багатий, хоча при належному догляді його можна виростити навіть на глинистих ґрунтах. Розташовують грядки з чайотом у місцях, захищених від вітру, що добре прогріваються й освітлюються сонцем.

Люфа

Люфа (лат. Luffa) є трав’янистою ліаною родини Гарбузові. Ареал люфи – тропіки та субтропіки Африки й Азії. За різними даними налічується від 8 до 50 видів рослини, але в культурі вирощуються тільки два з них – люфа циліндрична й люфа гостроребриста, більш скоростиглий і холодостійкий вид, який добре росте навіть у північних районах. Усім нам добре відомі вироби з люфи – лазневі мочалки, які можна купити в господарському магазині, але набагато цікавіше виростити їх у себе в саду.

Ліана люфа сягає в довжину 5 м. Листя у неї чергове, цілісне або п’яти-семилопастне, квітки великі, роздільностатеві, білого або жовтого кольору. Чоловічі квітки утворюють гроновидні суцвіття, а жіночі ростуть поодиноко. Подовжені циліндричні плоди люфи всередині волокнисті й сухі, з великою кількістю насіння. Саме плоди деяких видів люфи й використовують для виготовлення мочалок. А плоди таких видів, як люфа єгипетська та гостроребриста, вживають у їжу. У насінні рослини міститься більше 25 % олії, придатної для технічних цілей. Роблять із люфи також мило.

Вирощують люфу розсадним способом, висаджуючи загартовані сіянці на низькі гребені або грядки на початку травня. Ґрунт на ділянці має бути родючим, удобреним, нейтральним і бажано супіщаним. Вибирають для люфи місце сонячне і захищене від вітру. Якщо вас цікавлять їстівні плоди, то краще вирощувати люфу гостроребристу, а якщо вам потрібні мочалки, то віддайте перевагу люфі циліндричній.

Момордика харанція

Момордика харанція (лат. Momordica charantia), або гіркий огірок – трав’яниста однорічна однодомна ліана, що виростає в природі в тропічних районах Азії, а в культурі вирощується в теплих регіонах світу – в Китаї, на Карибських островах, в Південній і Південно-Східній Азії. Листя у цього виду момордики має ниркоподібну, приплющену або округлу форму з серцеподібною підставою. Вони глибоко надсічені на 5-9 лопатей і розташовані супротивно на черешках завдовжки від 1 до 7 см. Квітки момордики одностатеві, пазухи, з п’ятьма жовтими пелюстками. Плоди зелені, шорсткі, з бородавками й зморшками, циліндричної, овальної або веретеноподібної форми. При дозріванні вони жовтіють або стають помаранчевими. М’якоть плодів губчаста й суха, насіння гірке, нерівномірної форми, червоно-коричневого кольору.

Вирощують момордику заради її плодів, які збирають незрілими, потім їх для видалення гіркоти кілька годин вимочують у солоній воді, після чого тушкують або варять. Тушкують також молоді пагони, листя та квітки рослини. Отруйний сік момордики застосовують для лікування астми, ревматизму й артриту. За смаком м’якоть момордики схожа на м’якоть чайота або огірка. Вона живильна й корисна вмістом великої кількості заліза, бета-каротину, калію, кальцію та інших важливих для людського організму елементів. Деякі сполуки, що входять до складу плода момордики, допомагають лікувати ВІЛ, малярію, діабет другого типу, а сік рослини здатний знищувати клітини раку підшлункової залози.

Вирощують теплолюбну рослину в парниках, теплицях, на балконах і підвіконнях. Є серед видів момордики й декоративні рослини як для кімнатної культури, так і для вирощування уздовж огорож і альтанок.

Циклантера

Циклантера їстівна (лат. Cyclanthera pedata), або огірок ачохча, або перуанський огірок – вид рослин роду Циклантера родини Гарбузові, культивований у країнах із теплим кліматом заради їстівних плодів. Батьківщиною цього виду є країни Південної Америки – Перу, Еквадор і Бразилія. У культуру рослину було введено ще інками, потім про неї надовго забули, але сьогодні інтерес до циклантери знову зріс. Молоді плоди циклантери вживають у сирому, тушкованому, смаженому, маринованому й солоному вигляді, їстівні також квіти та пагони рослини.

Циклантера є потужною однорічною ліаною завдовжки до 5 м, що чіпляється за опору вусиками. Листя рослини чергове, пальцевидно-розсічене майже до основи на 5-7 частин. Ростуть вони так густо, що під ними можна ховатися від пекучого літнього сонця. Квітки жовті, невеликі – до 1 см у діаметрі, роздільностатеві. Жіночі квітки поодинокі, чоловічі зібрані по 20-50 штук у волотисте суцвіття завдовжки 10-20 см. Витягнуто-овальні плоди циклантери діаметром до 3 і завдовжки 5-7 см звужені до обох кінців, а верхівка зазвичай викривлена. Зелена шкірка плодів при дозріванні стає світло-зеленою або кремовою. Чорне насіння циклантери в кількості 8-10 штук укладене в камеру всередині плоду.

Насіння рослини містить 28-30 амінокислот, а до складу м’якоті плодів входять феноли, пептин, флавоноїди, глікозиди, алкалоїди, ліпіди, дубильні речовини, смоли, терпени, стерини, вітаміни та мінерали. Циклантера має знеболюючу, сечогінну, жовчогінну, антидіабетичну, протизапальну, гіпотензивну, гіпоглікемічну дію.

Вирощують циклантеру насінням і розсадою, проте вона дуже вимоглива до тепла, тому вибирайте для неї захищені від вітру ділянки, що добре освітлені й прогріваються сонцем. Найкраще росте циклантера на дренованих, пухких суглинкових або супіщаних ґрунтах нейтральної реакції.

Бенінказа

Бенінказа (лат. Benincasa hispida), або гарбуз восковий, або гарбуз зимовий – трав’яниста ліана, вид роду Бенінказа, який широко культивується заради їстівних плодів, що сягають у довжину двох метрів. Поверхня недозрілих плодів має оксамитувату текстуру, але в міру дозрівання вона стає гладкою і вкривається восковим нальотом, який дозволяє плоду зберігатися тривалий час після зрізки. Спочатку бенінказа культивувалася тільки в Південно-Східній Азії, потім поширилася на схід і на південь.

Бенінказа – ліановидний однорічник із добре розвиненою кореневою системою і гранованими стеблами завтовшки з олівець, що сягають у довжину 4 м. Листя у воскового гарбуза довгочерешкове, лопатеве, але не таке велике, як у інших гарбузів. Квітки дуже красиві, великі – до 15 см у діаметрі, оранжево-жовті, з п’ятьма пелюстками. Плоди бенінкази можуть бути круглими або довгастими, а їхня вага може сягати 10 кг, хоча в середній смузі вони виростають тільки до 5 кг.

М’якоть плодів воскового гарбуза має лікарські властивості й застосовується в китайській народній медицині для зняття болю, зниження температури тіла при лихоманці й виведення з організму зайвої води. Насіння використовують як тонізуючий і заспокійливий засіб.

Бенінказа любить добре освітлені місця й поживний повітропроникний ґрунт нейтральної реакції.

Сікана

Сікана запашна (лат. Sicana odorifera), або гарбуз запашний, або касабанана – велика ліана, культивована заради плодів. Родом рослина із Бразилії, в дикому вигляді росте також в Еквадорі і Перу, а в культурі вирощується у всіх тропічних країнах Америки й на Карибах. У середній смузі її можна культивувати в теплицях.

У довжину ліановидне стебло сікани сягає 15 м, а вкрите волосинками листя – 30 см. Плід у сікани еліптичний, злегка зігнутий, до 11 см у діаметрі і до 60 см у довжину. Шкірка у нього гладка, глянсова, темно-фіолетова, темно-бордова, оранжево-червона або чорна. М’якоть соковита, запашна, жовта або оранжево-жовта, а в її середині розташоване м’ясисте ядро з великою кількістю плоских насінин завдовжки до 16 і завширшки до 6 мм.

За біологічним складом і смаком сікана нагадує солодкі плоди гарбуза. Її додають у салат, смажать і тушкують.

Мелотрія

Мелотрія шорстка (лат. Melothria scabra) також є повзучою трав’янистою рослиною, що походить із тропічних лісів центральної Америки. У культурі її вирощують заради маленьких плодів розміром 1,5-2 см, що за смаком нагадують кислуваті огірки, а з вигляду – крихітні кавунчики. Листя мелотрії теж схоже на огіркове, але воно дрібніше й дуже довго не жовтіє. Яскраво-жовті жіночі квітки розташовуються поодинці, а чоловічі зібрані в суцвіття. Огудиння мелотрії може сягати в довжину 3 м і чіпляється за опору вусиками, як і стебла інших гарбузових рослин. Окрім їстівних плодів, мелотрія утворює бульби вагою до 400 г, що нагадують за формою і розміром батат і використовуються для приготування салатів.

Вирощують мелотрію через розсаду в балконних ящиках, біля ґрат або парканів.

Властивості гарбузових рослин

Спільними рисами гарбузових рослин є сланке або в’юнке стебло з вусиками, що чіпляються за опору, які насправді є видозміненими пагонами.

Гарбузові рослини в більшості своїй комахозапилювані, тому квітки багатьох із них мають сильні пахощі, що приманює запилювачів – бджіл, ос, джмелів і степових мурах. Представники різних видів гарбузових культур перехресно не запилюються, тому їх можна вирощувати в безпосередній близькості один від одного. Винятком є тільки кабачки, цукіні й гарбуз звичайний, проте перехресне запилення цих культур, змінюючи генетичний код насіння, на якість овочів не впливає.

Зазвичай квітки у гарбузових культур роздільностатеві: жіночі розташовані поодиноко, а чоловічі формують гроноподібне або волотисте суцвіття.

У переважної більшості гарбузових рослин плоди за будовою схожі на ягоду. Прикладом тому можуть бути кавун, огірок, гарбуз і диня. Іноді найстигліше насіння починає проростати всередині плоду, і коли перезрілий плід розтріскується, з нього випадають не тільки насінини, а й проростки, які дуже швидко вкорінюються.

Гарбузові рослини – особливості вирощування

Найкраще гарбузові культури ростуть на захищених від вітру, добре освітлених і прогрітих сонцем південних або південно-західних ділянках із супіщаним або суглинковим ґрунтом нейтральної реакції.

Найкращими попередниками для гарбузових є багаторічні трави, картопля, а також цибуля, капуста та морква. Небажано вирощувати гарбузові на одному місці кілька років поспіль – це призводить до накопичення в ґрунті хвороботворних організмів і, як наслідок, до різкого зниження врожаю. Після збирання гарбузових культур бажано провести оранку чи бодай глибоке перекопування ділянки, щоб закрити рослинні залишки й добрива – це дозволить у наступному сезоні скоротити кількість бур’янів, шкідників і збудників інфекції й активувати перебіг мікробіологічних процесів.

Гарбуз звичайний: опис, заготівля і зберігання, лікарські властивості

Ходить гарбуз по городу… Усім відомий гарбуз має неабиякі лікувальні властивості, зокрема допомагає при хворобах сечостатевої системи та виганяє глистів.

Інші назви гарбуза звичайного

Гарбуз столовий, кабак; латиною: Cucurbita pepo; російською: тыква обыкновенная; польською: dynia

Опис гарбуза звичайного (як виглядає)

Однорічні однодомна трав’яниста рослина з повзучим стеблом, п’ятилопатевими листками та великими жовтими лійкоподібними, дзвоникуватими одностатевими квітками. Сягає в довжину до 6 метрів. Плід ягодоподібний, великий, кулястий або видовжений. Цвіте у липні-серпні.

Регіони проростання гарбуза звичайного

Гарбуз — культурна рослина, його вирощують в Україні на городах і баштанах.

Заготівля і зберігання гарбуза звичайного

У лікувальних цілях вживають насіння гарбуза, очищене від лушпайки, «молоко» з них, а також внутрішню м’якоть плодів. Заготовляють насіння із зрілих плодів восени. Термін придатності насіння — 1 рік.

Хімічний склад гарбуза звичайного

Плоди гарбуза звичайного містять цукри (глюкоза, фруктоза, сахароза), органічні кислоти (здебільшого яблучна), каротин (до 6 міліграм-відсотків), аскорбінову (8-20 мг%), фолієву (14 мкг/100 г), пантоненову (0,4 мг%) та нікотинову (0,5 мг%) кислоти, вітамін В6 (0,13 мг%), рибофлавін, тіамін, значну кількість мінеральних речовин (калій — 170 мг%, залізо — 100, мідь — 180, фтор — 86, цинк — 240 мкг/100 г, кальцій, фосфор).

До складу насіння входять жирна олія (близько 20%), фітостерин кукурбітол, смолисті речовини, органічні кислоти, вітаміни групи В, аскорбінова кислота.

Фармакологічна дія гарбуза звичайного

Гарбуз має сечогінну, жовчогінну та глистогінну дію. Гарбузовий м’якуш покращує функцію кишок при закрепах, збільшує виділення жовчі, посилює водний та сольовий обмін, фільтраційну функцію нирок, забезпечує інтенсивне виділення ними хлору, чим, власне, сприяє сечовиділенню.

Насіння гарбуза вживають як ефективний засіб проти різних стьожкових глистів (солітера, карликового ціп’яка). У народній медицині його також використовують при хворобах сечостатевих органів, особливо тоді, коли в сечі виявляється кров і коли сечовипусканню перешкоджають спазми.

За матеріалами:

Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник/Відп. ред. А. М. Гродзінський. — Київ: Українська Енциклопедія ім. М. П. Бажана, Український виробничо-комерційний центр Олімп, 1992.
Мамчур І. Довідник з фітотерапії. — Київ: Здоров’я, 1984.
Носаль М. А., Носаль І. М. Лікарські рослини і способи їх застосування в народі. — Київ, 2013.
Кархут В. В. Ліки навколо нас. — Київ: Здоров’я, 1974.
Алексєєв І. С. Повний атлас лікарських рослин. — Донецьк: Глорія Трейд, 2013.
Липа Ю. І. Ліки під ногами: Про лікування рослинами. — Київ: Україна, 1996.

Гарбуз — опис, сорти, вирощування та догляд

Осінь радує нас рясними врожаями фруктів і овочів. На той час як жовте листя починає кружляти в повітрі, на городах і баштанах встигає гарбуз. З давніх часів ці плоди вражають уяву людей. Навіть казки та легенди складалися про цю незвичайну рослину. Адже саме гарбуз фея перетворила на карету для Попелюшки. Самі плоди цієї рослини — вже фантастика. Завдяки поєднанню кольору, розміру, смаку гарбуз здобув любов у дачників.

Види гарбуза

Нині вирощують три види гарбуза: великоплідні, твердошкірі та мускатні. Серед цих видів зустрічаються декоративні сорти, кормові (їх вирощують як корм для тварин), столові.

Великоплідні культури

У цього виду найбільші й найсолодші плоди з усіх існуючих видів. Деякі сорти за цукристістю перевершують кавуни. Рівень цукру сягає 15%. Великоплідні гарбузи є холодостійкими. Листя у цього виду може бути ниркоподібним або схожим на п’ятикутники. Стебла щільні, гладкі, без борозенок. У сортів, що належать до великоплідного виду, плодоніжка округлої форми. Насіння матове. Забарвлення насіння варіюється від білого до коричневого відтінку.

Твердошкірий гарбуз

Шкірочка у дозрілих плодів дуже товста і тверда, що нагадує за жорсткістю деревину. Цей вид гарний досить раннім терміном дозрівання. Плоди можна збирати вже наприкінці серпня. Твердошкірі гарбузи бувають плетистими і кущовими. Для невеликих дачних ділянок городники вважають за краще вибирати саме кущові різновиди, оскільки це дозволяє заощадити місце. Плоди виростають середнього розміру. Плодоніжки у цього виду з яскраво вираженими борозенками. Стебло колюче, з волосками. Листя має п’ятикутну форму.

Твердошкірий гарбуз має дуже товсту і жорстку шкірку

Мускатний гарбуз

Сорти цього виду є найсмачнішими, найсолодшими та найароматнішими. Плодоніжка багатогранна. Насіння темно-жовтого або коричневого забарвлення. Мускатні гарбузи дуже теплолюбні. Вони пізно дозрівають порівняно з іншими видами, тому їх садять переважно в південних регіонах нашої країни. У середній смузі Росії їх теж вирощують, але це вимагає великих зусиль з боку фермерів і городників. Мускатний вид вирощують розсадою, потім пересаджують у відкритий ґрунт, коли ґрунт добре прогріється. Зазвичай посадку проводять у першій половині червня. Але збирають плоди недозрілими, оскільки вони не встигають до збору врожаю в європейській частині країни. Існує шість різновидів мускатного гарбуза, але найбільш популярні плоди грушоподібної форми.

Популярність у городників здобув гарбуз грушоподібної форми

Урожай мускатних і великоплідних різновидів прибирають до настання заморозків. Твердошкірі можна збирати і в літню пору, щоб поласувати пирогами з гарбузом або гарбузовим супом.

Особливості посадки

Гарбуз можна висаджувати як у відкритий ґрунт, так і в теплиці. Щоправда, в тепличних умовах рослини не перебувають протягом усього сезону. Після того як розсада зміцніла, її намагаються висадити на відкриті ділянки. Обов’язковою умовою є велика кількість місця, адже ця культура любить простір. Рослина не вимоглива до ґрунту, але городники відзначають, що найсолодші плоди можна отримати в тому випадку, якщо гарбуз росте в родючому ґрунті.

Землю для посадки готують з осені. Ділянка перекопується, у ґрунт вноситься гній або компост у кількості 3-4 кг на 1 м2. Кислий ґрунт вапнують або присипають золою. На площу 1 м2 потрібно 200 г золи.

Терміни посадки гарбуза на розсаду залежать від клімату і скоростиглості сорту. Насіння можна сіяти з середини квітня до кінця травня. При посадці для розсади використовують торф’яні горщики, щоб надалі уникнути пікіровки рослин. Якщо гарбуз садять насінням у теплиці, потрібно дотриматися схеми посадки 10х10 см. Глибина посадки 7-10 см. Температура в приміщенні до перших сходів має бути не нижче +25 °C. Потім її знижують до +19 °C. Рослини висаджують у відкритий ґрунт у віці чотирьох тижнів. Гарбуз не любить різких перепадів температури, тому пересаджують його після того, як мине загроза заморозків. Місце для посадки має бути добре освітленим. У тіні гарбуз може рости, але плодоносити не буде.

Насіння гарбуза заглиблюють у землю до 12 см

Лунки для розсади мають бути глибиною понад 12 см. У кожну ямку наливають гарячу воду. Після того як вода вбереться, у лунку поміщають саджанець. Рослину пересаджують із грудкою землі, щоб не травмувати коріння. Кущові сорти мають розташовуватися один від одного на відстані 50 см, середньоплетисті — до 80 см. Схема посадки для сильноплетистих рослин 120х110 см.

Часті поливи можуть зашкодити рослині — надлишок вологи загрожує грибковими захворюваннями. Гарбуз поливають не частіше двох разів на тиждень. На дорослу рослину необхідно 20 л води. Молоді саджанці поливають у міру необхідності, стежать, щоб ґрунт не пересихав і не тріскався. У період посухи гарбуз можна поливати раз на два дні.

Вирощування гарбуза

Вирощувати гарбуз можна різними способами: у відкритому ґрунті, на балконі, в мішках або на компостній купі. Якщо правильно підібрати сорт рослини, згодом не виникне проблем з доглядом і врожайністю. Варто розглянути методи, популярні серед городників.

Як виростити гарбуз у відкритому ґрунті

Перш за все необхідно вибрати добре освітлену ділянку, бажано без протягів. Можна посадити гарбуз уздовж паркану, створивши живопліт, або ж визначити рослину на компостну купу. Дивовижного в цьому нічого немає. Якщо сміття органічного походження, гарбуз буде відмінно рости і плодоносити.

При посадці на компостній купі потрібно зробити глибші лунки, ніж на садовій ділянці. У лунку насипається городній ґрунт, змішаний із золою. Після чого на підготовлене місце висаджується розсада.

Для невеликих городів варто вибрати кущові сорти. Вони є більш компактними, ніж плетисті рослини. При посадці насінням у відкритий ґрунт лунки або траншеї роблять глибиною 7-12 см. Для розсади глибина посадки має бути більшою. Якщо рослини перебувають у торф’яному горщику, їх висаджують, не витягуючи з ємності. Із пластикових горщиків гарбуз дістають дуже акуратно, не порушуючи цілісності земляної грудки.

Гарбуз прекрасно росте в компостній купі

Висаджуючи гарбуз у відкритий ґрунт, необхідно знати, які рослини були його попередниками на тій чи іншій ділянці. Найкраще садити гарбуз після картоплі, бобових, помідорів і капусти. Завдяки цим культурам ґрунт насичується мікроелементами, необхідними гарбузу для гарного плодоношення.

Вирощування в мішках

Власники маленьких городів досить часто йдуть на хитрощі, щоб розмістити потрібну кількість культур. Сміттєві або пластикові мішки з-під борошна, цукру не займають багато місця. Крім того, мішок із рослиною можна розмістити в будь-якій частині городу, поставивши на гальку, дошки або біля альтанки.

Якщо у вас невелика ділянка, гарбуз можна легко вирощувати в пластикових мішках

За цим же принципом гарбуз вирощують у металевих і пластикових бочках. Для вирощування варто зупинити свій вибір на кущових або середньоплетистих сортах.

Для посадки краще вибирати мішки об’ємом 100-120 л. Матеріал має бути щільним, щоб не рватися від кількості землі. На один мішок припадає одна рослина. Її висаджують у лунку, поливають відразу після посадки. Надалі від штучного поливу варто відмовитися. Дощової води буде цілком достатньо. Робити додаткові отвори в мішках не потрібно. Завдяки поліетилену створюється парниковий ефект, що забезпечує тепло і необхідну вологість для рослини.

Спосіб вирощування на шпалерах

Цей метод також дозволяє скоротити площу, необхідну для вирощування гарбуза. Якщо у відкритому ґрунті дистанція між лунками становить від 50 до 120 см, то при вирощуванні на шпалерах рослини розміщують на відстані 30 см одна від одної. Між шпалерами проміжок має бути не менше 1 метра.

При вирощуванні на шпалерах посадку здійснюють насінням у відкритий ґрунт. У лунку опускають 2-3 насінини. Після появи сходів залишають одну здорову і витривалу рослину. Посадка проводиться після того, як мине загроза заморозків.

Шпалери можна спорудити зі звичайних рейок. Між двометровими стовпчиками збирається діагональна решетування. Скріплювати рейки між собою рекомендується невеликими цвяшками. Шпалери можна розмістити перпендикулярно землі або поставити у вигляді «книжки». По решітці пускають гарбузові батоги.

При вирощуванні на шпалері слабкі пагони видаляють. У гарбуза повинні залишитися тільки сильні, плодоносні. Основне стебло прищипується над п’ятим листом. Гарбузи, вирощені на шпалері, швидше дозрівають і мають солодший смак, адже в такий спосіб рослина отримує більше сонячного світла і тепла.

Гарбузи, вирощені на шпалерах, дозрівають швидше

Для такого способу підходить не кожен сорт. На шпалерах вирощують переважно мускатні та твердошкірі гарбузи з плодами вагою до 4 кг.

Вирощування на балконі

Гарбуз вирощують на балконі найчастіше для оформлення приміщення. У цьому випадку варто вибирати декоративні сорти:

зірчасті;
бородавчасті;
грушоподібні;
гарбуз-грибок, або чалмовидний та інші.

Більшість декоративних сортів неїстівні. Це не означає, що плодом можна отруїтися. Просто ці гарбузи позбавлені смаку або ж, навпаки, мають занадто специфічний смак. До їстівних декоративних сортів належать:

сорт Jack-be-little;
сорт Sweet Dumpling;
сорт Baby Boo.

Для посадки гарбуза на балконі знадобиться горщик об’ємом не менше 10 л. На одну третину його заповнюють дренажним матеріалом, наприклад, керамзитом або галькою. Інша частина ємності має бути наповнена родючим ґрунтом. Після посадки горщик ставлять у тепле місце, добре освітлене сонцем.

На балконі вирощують декоративні сорти гарбузів

Крім декоративних, на балконі можна вирощувати компактні кущові сорти: Посмішку, Помаранчевий кущовий та інші.

Догляд за рослинами

Доглядати за цими рослинами нескладно:

періодично розпушувати ґрунт після поливу;
формувати головний батіг;
систематично прополювати бур’яни, це підвищить урожайність;
мульчувати соломою, тирсою або сіном, щоб знизити кількість бур’яну на грядках;
періодично підгодовувати рослини;
оглядати гарбуз на предмет появи шкідників і захворювань.

Розпушування ґрунту

Гарбузу необхідно забезпечити доступ кисню до коріння. Для цього ґрунт розпушують після поливу або дощу. Крім лунок, обробляють і міжряддя. При подальшому зволоженні ґрунту це дозволить воді швидше проникнути до кореневої системи.

Ґрунт розпушують після кожного поливу або дощу

Формування головного батога

Батіг формують для збільшення врожайності рослини. Прищипувати гарбуз потрібно після першого плоду. Якщо цього не зробити, сили рослини витрачатимуться на другий або третій плід, що росте на батозі. Гарбуз влаштований таким чином, що на одному стеблі можна виростити один плід.

Підживлення рослин

Урожайність гарбуза значно збільшується, якщо рослини мешкають у родючому ґрунті. Тому проводити підживлення потрібно обов’язково. Робити це бажано в такому порядку:

Перше підживлення проводять через 7 днів після висаджування розсади у відкритий ґрунт. Для цього використовують органічні добрива, наприклад, курячий послід, розведений водою у співвідношенні 1:4.
Наступні підживлення проводять 2-3 рази на місяць. Також застосовують органічні добрива: розчин деревної золи (1 ст. золи на 10 л води).

При тривалій відсутності сонця рослину можна підживити сечовиною. На 10 л води потрібно 10 г добрива.

Захворювання і шкідники

Гарбуз схильний до грибкових захворювань, таких як антракноз, біла гниль і чорна цвіль, а також борошниста роса. Комахи також не проти зіпсувати майбутній урожай. Великої шкоди рослинам завдають слимаки, дротяники, попелиці, подури.

Щоб запобігти захворюванням, необхідно дотримуватися схеми посадки, частоти поливу. Потрібно стежити за тим, наскільки загущені грядки. Хороша вентильованість ділянки часто стає однією з найважливіших умов профілактики.

Якщо ж рослини захворіли, необхідно починати інтенсивне лікування. Гарбуз обприскують бордоською рідиною (1%). Загиблі рослини видаляють із грядок і спалюють.

Хворі рослини обприскують розчином бордоської суміші

Зі шкідниками варто боротися в індивідуальному порядку:

слимаків збирають вручну. Можна скористатися пивною пасткою: у дрібний посуд наливається пиво і ставиться біля рослин, на його запах приповзають слимаки;
дротяників також можна підманити. На деякій відстані від гарбуза потрібно закопати коренеплоди, розрізані на частини. Глибина, на яку опускають пастку, має бути близько 50 см. Потім овочі знищують разом із дротяниками;
щоб позбутися подурів, землю посипають золою;
боротися з попелицею складно, але реально. Можна використовувати такі засоби, як Алатар, Карбофос. Деякі городники радять поливати рослини мильним розчином: 0,3 кг господарського мила на 10 л води.

Особливості вирощування гарбуза в регіонах

Відмінностей при вирощуванні гарбуза, як таких, не існує. У будь-якому регіоні рослинам необхідно забезпечити достатню кількість світла і тепла. У районах із коротким літом садять ранньостиглі сорти. У південній частині країни можна вирощувати сорти з пізніми термінами дозрівання.

Гарбузи дивовижні за своєю природою. Деякі сорти можуть давати плоди вагою до 100 кг. Інші виростають маленькими і кумедними, наприклад, як гарбуз-грибок. Визначитися з вибором сорту завжди непросто, тут важливо виходити зі своїх уподобань.

Назва сорту	Характеристика сорта
Голонасінний гарбуз	Столова. Середнього терміну дозрівання. Плетистість середня. Форма плодів різноманітна: грушоподібна, куляста. Забарвлення плодів темно-зелене і зелене з жовтими плямами. Вага одного плоду досягає 2 кг. Велике насіння, що містить велику кількість олії. М’якоть дуже ніжна на смак, оранжевого кольору.
Мозоліївський гарбуз	Столова. Середньораннього терміну дозрівання. Гарбуз добре переносить транспортування і тривале зберігання. Плетистий. Плоди в жовто-зелену смужку, яйцеподібні. Досягають ваги до 5 кг. М’якоть світло-оранжевого кольору, солодка, досить щільна. Цукристість 5-7%.
Алтайська	Це ранньостиглий сорт. Універсальний у вживанні. Плетистий гарбуз. Алтайський є холодостійким. Плоди ребристі, округлі, оранжевого кольору. Маса одного гарбуза може досягати 5 кг. М’якоть волокниста, оранжевого кольору. Цукристість сорту 5-6%.
Помаранчева кущова	Столовий скоростиглий сорт. Це компактна кущова рослина з яскравими помаранчевими плодами. Маса одного гарбуза коливається від 4 до 7 кг. М’якоть Помаранчевого кущового соковита, насиченого жовтого кольору.
Мигдальний гарбуз	Середньостиглий сорт. Універсальний. Плетиста рослина з плодами масою до 5 кг. М’якоть плодів соковита і дуже солодка. Мигдальна прекрасно переносить транспортування і тривале зберігання.
Веснянка	Столова, раннього терміну дозрівання. Кущова. Гарбузи Веснянки виростають невеликого розміру, від 1 до 3 кг. Забарвлення плодів зелене, сітчасте. М’якоть Веснянки на смак не дуже солодка, жовтого кольору, щільна.
Грибівська кущова	Столовий ранньостиглий сорт. Рослина кущова. Плоди жовті із зеленими смужками, виростають до 5 кг. Форма плода яйцеподібна. М’якоть у Грибовської кущової темного жовтого кольору. Сорт компактний, активно використовується на маленьких садових ділянках.
Акорн (Жолудева)	Столова, скоростигла. Існує два різновиди Акорна: плетистий і кущовий. Плоди за формою нагадують жолуді. Гарбуз буває зеленого, чорного і білого кольору. М’якоть Акорна солодка, ніжно-жовтого кольору.
Гарбуз Спагеті	Ранньостиглий столовий сорт. Кущова рослина з циліндричними жовтими плодами, що нагадують диню. М’якоть волокниста, з присмаком горіха і цитрусових. Волокна при приготуванні розділяються і нагадують спагеті.

Назва сорту	Характеристика сорту
Дитяча делікатесна	Столовий сорт. Гарбуз середнього терміну дозрівання, плетистий. Плоди Дитячого делікатесного невеликого розміру, виростають до 3 кг. Забарвлення помаранчеве. Блідо-помаранчева м’якоть плоду солодка і соковита. Універсальна в застосуванні.
Центнер	Дуже велика, середня вага одного плоду 50 кг. Скоростиглий сорт. Плетистий. Біла солодка м’якоть. Сорт є універсальним, але через велику масу плодів Центнер часто вирощується виключно заради насіння.
Лікувальна	Напівкущовий столовий гарбуз раннього терміну дозрівання. Сорт добре переносить температурні перепади в літню пору року. Плоди мають світло-сіре сітчасте забарвлення. М’якоть помаранчева, солодка і соковита.
Херсонська	Столовий середньопізній сорт. Плетистий гарбуз сірого забарвлення. На шкірці є світло-сірі плями невеликого розміру. Середня вага плодів 3-5 кг. Помаранчева м’якоть має прекрасний смак. Херсонський гарбуз дуже солодкий і соковитий. Цей сорт посухостійкий, прекрасно зберігається в приміщеннях.
Посмішка	Цей скоростиглий столовий гарбуз дуже популярний до вирощування в середній смузі. Плоди Посмішки невеликі, важать від 3 до 5 кг, солодкі, хрусткі. Забарвлення плодів помаранчеве з білими тонкими смужками. Сорт є холодостійким. За кімнатної температури Посмішка може зберігатися понад 4 місяці.
Столова зимова	Столовий сорт пізнього терміну дозрівання. Гарбуз плетистий із плодами сірого кольору. Плоди ребристі. На шкірці можуть бути світло-сірі або ніжно-рожеві смуги. Дуже солодка м’якоть оранжевого кольору. Сорт прекрасно переносить транспортування і довге зберігання в приміщеннях.
Зимова солодка	Гарбуз столовий, пізньостиглий. Плетистий. Плоди горбкуваті, сірого забарвлення. Середня маса плоду сягає 6 кг. Дуже солодка м’якоть оранжевого кольору. Зимовий солодкий гарбуз використовують у виробництві для приготування дитячого харчування і натуральних соків. Сорт добре переносить транспортування, посухостійкий.
Зірка	Столовий гарбуз раннього терміну дозрівання. Сильноплетистий. У плодах темно-сірого кольору міститься велика кількість каротину. Яскраво-помаранчева м’якоть Зорьки дуже солодка. Цукристість плодів досягає 14%. Середня вага плоду 6 кг. Із Зорьки виготовляють дитяче харчування.

Назва сорту	Характеристика сорту
Прикубанська	Гарбуз середньопізній, столовий, з гладкими плодами грушоподібної форми. Забарвлення плодів блідо-оранжеве, яскраво-оранжеве. Гарбуз виростає до 5 кг. М’якоть насиченого помаранчевого кольору, дуже солодка і соковита. Сорт прекрасно переносить транспортування, довго зберігається.
Палав Каду	Сорт столовий, пізнього терміну дозрівання. Рослина плетиста, з круглими помаранчевими плодами. Середня вага плоду Палав Каду досягає 7 кг. М’якоть дуже соковита і солодка. Колір м’якоті помаранчевий.
Батернат	Столовий пізньостиглий гарбуз. Сильноплетистий. Плоди грушоподібні, блідо-оранжевого кольору. Зустрічається Батернат і світло-коричневого забарвлення. Максимальна вага плоду 1,5 кг. М’якоть помаранчевого кольору, дуже солодка і масляниста. Гарбуз має горіховий присмак.
Вітамінний гарбуз	Столовий сорт пізнього терміну дозрівання. Плетистий. Плоди Вітамінного гарбуза овальної форми, зеленого кольору. Маса одного плоду може досягати 7 кг. Яскраво-помаранчева м’якоть дуже солодка, щільна. У гарбузі цього сорту міститься багато каротину, тому його активно застосовують для дитячого харчування.

Гарбуз рослина як росте