Смоленська трагедія: що заважає поставити крапку о розслідування катастрофи Ту-154М

10 квітня 2010 року під Смоленськом розбився польський літак російського виробництва Ту-154М. На борту було 96 людей, зокрема – президент Польщі Лех Качинський, а також військова, політична та релігійна еліта країни. Крапку у розслідуванні причин трагедії не поставлено й досі.

Що таке “Смоленська трагедія”

10 квітня 2010 року о 9:54 за Києвом під Смоленськом неподалік військового аеродрому “Смоленськ-Сєвєрний” впав польський літак Ту-154М №101 (рейс PLF101) з делегацією перших осіб Польщі. Делегація прямувала до Катині – місця страти 21 857 польських військовополонених, що були знищені за наказом Москви у 1940 році.

На борту були президент Польщі Лех Качинський і його дружина Марія, голова Національного банку Славомир Скшипек, начальник генерального штабу Війська польського Франтішек Гонгора, командувач повітряними силами Анджей Бласік, голова Бюро національної безпеки Александр Щигло, голова адміністрації президента Владислав Стасяк, віцеспікер Сейму Єжи Шмайдзінський, заступник міністра закордонних справ Анджей Кремер, президент республіки у екзилі Ришард Кочаровський, керівник Інституту Національної пам’яті Януш Куртика і низка інших високопосадовців.

10 квітня 2010 року – чорний день в історії Польщі:

Всі 88 пасажирів та 8 членів екіпажу літака російського виробництва загинули.

Смоленська трагедія стала шоком для всього світу – у Польщі було оголошено 7-денну національну жалобу. Свої співчуття польському народові висловили чимало держав світу. Серед них було й Росія, але багатьом слова тодішнього президента цієї країни Медведєва не здались щирими. Одразу виникло чимало питань щодо катастрофи та розбіжностей у фактах.

“Російське” розслідування Смоленської трагедії

На всі питання, що виникли у політиків і журналістів, мав дати відповідь так званий Міждержавний авіаційний комітет (МАК). Це доволі поважна та авторитетна організація, що координувала роботу цивільної авіації країн колишнього СРСР та опікувалася питаннями, пов’язаними з використанням повітряного простору цих країн. Офіс МАК розташований у Москві, а сама організація перебуває під значним впливом російської влади.

Президентський літак Ту-154М / Фото Тобіаса Майєра, AIRLINERS.net

Польська сторона створила власну урядову комісію, але доступу до значної частини матеріалів і доказів не мала. Де-факто, розслідуванням Смоленської трагедії займалась “Росавіація”, яка вказувала МАК, що і як робити, а також – що говорити.

Розслідування пройшло швидко – МАК провів експертизу чорних ящиків та інших доказів та вже у 12 січня 2011 року пафосно заявив про “остаточні висновки”. Вони підтвердили початкову версію російської сторони – “літак Ту-154М впав через помилку польського екіпажу”.

Начебто, у складних погодних умовах екіпаж Ту-154М відмовився від пропозиції піти на запасний аеродром в Мінськ чи Вітебськ (останній у той день не працював). Висновки МАК вказували на те, що пілоти урядового літака не мали належної кваліфікації й не спромоглися посадити літак в умовах туману. Через це він пролетів повз злітну смугу та пошкодив крило о березу на висоті 4 метрів. Це зіткнення стало фатальним.

Також у ході розслідування з’ясувалося, що пілоти літака перебували під моральним тиском. У кабіні під час приземлення перебували сторонні особи: керівник служби протоколу Казан і командувач ВПС Бласик, останній був у стані легкого сп’яніння. Вони вимагали приземлення саме у Смоленську, адже в іншому разі зазнала б змін вся програма візиту – Качинський не встигав на офіційну церемонію вшанування жертв НКВС у Катині.

Польська сторона у доповіді за підсумками власного розслідування під керівництвом Єжі Міллера 29 липня 2011 році в цілому погодилась з висновками МАК. Так званий “Комітет Міллера” заявив про махінації російських контролерів руху аеродрому “Смоленськ-Сєвєрний”, які надали екіпажу літака неправдиві відомості, але помилку власних пілотів визнав вирішальною.

При цьому сторони не дійшли згоди у питанні приналежності літака як військового або цивільного об’єкту. Річ у тім, що остаточне рішення про посадку цивільного літака має приймати його капітан, а військового – аеродром. Літак дійсно був військовим і ним керували військові пілоти, але у мирний час польоти навіть військових літаків над чужою територією вважаються цивільними.

Критика офіційної версії

Попри наполегливе бажання російської сторони поставити крапку у цьому питанні та звалити вину на людський фактор, у Польщі до цієї пропозиції поставились скептично та з висновками МАК погодились лише формально.

Ярослав Качинський – брат-близнюк загиблого президента Польщі – заявив, що не визнає результатів розслідування та вважає їх бездоказовими. Його підтримали чимало інших високопосадовців.

Одразу після катастрофи почали з’являтися різні версії. Зокрема, про теракт, який нібито влаштували російські спецслужби. За 3 місяці до катастрофи літак президента перебував на капітальному ремонті в Росії, тож російські спецслужби мали теоретичну можливість закласти вибухівку.

Чутки ширились завдяки гучним заявам польських політиків, які розповідали про нібито виявлені сліди тротилу та різницю у часі між реальним часом катастрофи та тим, що подавався у офіційній версії, а також через небажання російської сторони “виносити сор з ізби”.

Попри це офіційна версія авторства МАК і “Комітету Міллера” тривалий час вважалася достовірною, оскільки авторитет Міждержавного авіаційного комітету під сумнів не наважувались ставити й факти, які суперечили офіційним висновкам, зараховували до теорій змов.

Росія вбиває власну репутацію

Ситуація змінилась за кілька років. Влітку 2014 року російські військові за допомогою ЗРК “Бук” збили цивільний літак МН17 в українському небі на Донеччині. У 2015 році були оприлюднені підсумки технічного розслідування причин катастрофи міжнародною групою експертів (JIT) під егідою Ради з безпеки Королівства Нідерланди (DSB), якій це право делегувала Україна.

Авторитетні експерти заявили про те, що літак було збито ракетою класу “земля – повітря” ЗРК “Бук” 53-ї зенітно-ракетної бригади РФ з території, яку тоді контролювали російські війська та їх проксі. Розслідування JIT та DSB переконливо спростувало чисельні версії російської сторони, перетворило на посміховисько експертів з російського державного концерну “Алмаз-Антей”, який до того, як стати інструментом пропаганди, вважався авторитетним, та відкрило шлях для кримінального процесу та покарання винних.

Брехня Росії про МН17 зіграла з нею злий жарт:

Російська сторона результатів розслідування не визнала та розпочала активну кампанію з дискредитації авторитетних експертів та їх роботи. Для цього були залучені всі сили, включно з “Росавіацією” та МАКом. Таким чином, Росія створила прецедент, за який ухопились поляки. У Польщі побачили, що ці до того часу поважні організації є заангажованими та виступають знаряддями політичної боротьби та чорного піару.

Після цього у Польщі остаточно переконалися у нещирості Москви. Як Радянський Союз не хотів брати на себе вину за розстріли поляків у Катині, так і Росія намагалася уникнути відповідальності за Смоленську трагедію 2010 року.

У 2015 році у Польщі пройшли вибори та до влади прийшли праві консерватори з партії “Право і Справедливість” (PiS) на чолі з братом загиблого президента Леха Качинського – Ярославом. За його ініціативи новий уряд скасував рапорт попередників щодо катастрофи та взимку 2016 року відновив розслідування.

Нове розслідування Смоленської трагедії

Куратором нового розслідування став новий міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич. Він неодноразово з високих трибун звинувачував Росію у теракті й навіть заявляв, що Смоленська трагедія сталася з відома тодішнього прем’єра Польщі Дональда Туска.

Польща вважає причиною катастрофи вибухи:

У ході розслідування була проведена повторна ексгумація усіх жертв авіакатастрофи, знову досліджено записи чорних скриньок і решток літака з метою виявлення слідів вибухівки.

Попри усю скандальність та навіть комічність персони Мацеревича (він зарекомендував себе як правий популіст) не можна ігнорувати те, що виявило нове розслідування. Зокрема, з’ясувалося, що польська сторона не проводила власного розтину тіл жертв й повірила на слово росіянам, ба більше – намагалася якомога швидше закрити справу. Через це висновки й “Комітету Міллера” були скасовані.

Слухайте, ну ми втомилися від подібного блефу. Просто втомилися. Нісенітниця якась. Не було там ніяких вибухів. Це вивчено експертами з польської сторони і з російської. Ми переживали (з приводу цієї трагедії) разом з вами. Ні, потрібно накручувати на голому місці,
– Путін відповідає на запитання польського журналіста про причини Смоленської катастрофи у грудні 2017 року.

У 2017 році польські прокурори прямо звинуватили російських диспетчерів у катастрофі й вказали, що росіяни свідомо спровокували її.

16 квітня 2018 року Польща офіційно поклала вину за катастрофу не на виконавців, а безпосередньо на Росію. Тоді ж Мацеревич озвучив висновки експертів і заявив, що причиною катастрофи стали 2 вибухи на борту літака президента. Ці дані були підтверджені наступного року у результаті експертизи, що її здійснила Лабораторія судово-вибухових речовин при Міноборони Великої Британії.

У 2020 році парламентська комісія Сейму знову заявила, що на борту сталися 2 вибухи, — в районі лівого крила та у центральному відсіку літака. На уламках Ту-154М були виявлені сліди вибухівки – тротилу, гексогену та пентріту. Факт вибухів підтверджується, з одного боку, характером пошкодження літака і розкидом його осколків, а з іншого, травмами загиблих. Парламентарі також звинуватили Росію у спробі приховати справжні причини катастрофи.

Як проходить розслідування трагедії у Польщі:

Тоді ж польське правосуддя заявило про намір заарештувати диспетчерів – громадян РФ Павла П., Віктора Р. і Миколу К., але ці спроби були заблоковані росіянами. Так само за кілька років до того Слідчий комітет РФ відмовився притягти до відповідальності російського генерала Бенедіктова, який начебто віддав наказ-рекомендацію завести Ту-154М на приземлення (нині Бенедіктов є очільником військово-транспортної авіації ВПС РФ). Так само не були притягнуті відповідальні за безпеку польоту у повітряному просторі Росії і його безпеку під час приземлення на аеродромі.

Наразі розслідування триває й Мацеревич обіцяє в квітні 2021 року оприлюднити нові факти та докази вини Росії.

Презумпція вини Росії

І хоча до нового польського розслідування наразі є чимало питань, відмова Росії від співпраці зі слідством і вороже ставлення до розслідування, а також вкрай зіпсована репутація переконали багатьох, що Москва знову намагається приховати свій черговий злочин. Логіка тут проста – невинний не став би протидіяти слідству та приховувати факти. До того ж у випадку з Росією існує презумпція вини. Адже за цією державою та СРСР, правонаступником якого вона є, тягнеться довгий шлейф державних злочинів, які довгий часто вперто не хотіли визнавати у Москві.

Якщо на борту були вибухи, а літак-то звідки злетів? З Москви або з Варшави? Значить там (в Польщі) їх і поклали. Ми чи що, якісь російські агенти туди (в літак) пробралися і поклали вибухівку? Шукайте у себе тоді,
– Путін “переводить стрілки” на грудневій пресконференції 2017 року.

Так було у випадку з розстрілами у Катині – у СРСР довго не бажали визнавати факт масових страт польських офіцерів та навіть цинічно запустили піарпроєкт з вшанування жертв нацистів у селищі Хатинь, назва якого є співзвучною (при цьому про інші факти геноциду воліли мовчати, як у випадку з Корюківською трагедією). Також Росія цинічно намагалась перекласти вину на Україну за катастрофу MH17 та смерть майже трьох сотень людей, а нині не бажає брати на себе відповідальність за події 10 квітня 2010 року.

Нині Росія не віддає окремі частини Ту-154М та продовжує бойкотувати як польську, так і міжнародні комісії, що намагаються встановити правду та знайти винних. Така поведінка вкотре доводить, що Росія не шанує закон, зневажає міжнародне право та керується правом сильного. Саме ця “позиція” дозволяє державі зі столицею у Москві захоплювати території суверенних держав, вбивати та переслідувати інодумців. Нині цивілізований світ вважає Росію спонсором міжнародного тероризму з презумпцією вини, а її очільника – президента Путіна – вбивцею.

Життя міста Смоленська в кінці ХІХ-початок ХХ століття

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

Муніципальне загальноосвітній заклад

середня загальноосвітня школа № 29

з поглибленим вивченням окремих предметів

«Життя міста Смоленська в кінці 19 – початку 20 століть»

2) Жителі міста, їх заняття і добробут.

3) Найбільш відомі події в житті Смоленська в кінці

Історія Смоленщини багата подіями, що відбувалися на її території. Кожен етап становлення величі Русі залишив свій слід на землі, що належала нашим предкам, а тепер і нам. Смоленськ є одним з найстаріших міст Росії. Перша згадка про нього в Устюжского літописному зводі відноситься до 863 року. Смоленськ з’явився на світ завдяки великому шляху «із Варяг в Греки». На стику північної і південної частин шляху народилося місто. Торгові шляхи відігравали важливу роль. Коли через Смоленськ йшли жваві торговельні дороги, він розширювався, багатів, прикрашався величними спорудами. Але йшли дороги в бік, і Смоленськ порожнів, бідніли, старіють.

Смоленськ незмінно знаходився в центрі політичного життя Русі. Обстановка на західних кордонах країни протягом ряду століть була складною. Багато разів після запеклих боїв місто захоплювався польськими військами, але завжди він повертався Росії.

Історія Смоленська має багато героїчних сторінок. Після кожної війни Смоленськ відроджувався як птах Фенікс із попелу, змінюючи при цьому свій вигляд. Тому зараз важко уявити, як виглядав Смоленськ кінця 19 – початку 20 століть.

Мета моєї роботи – вивчення життя міста Смоленська, його вигляду в кінці 19 – початку 20 століть. Ця тема цікава мені тим, що відкриває для мене нову сторінку в пізнанні історії рідного краю.

1) Вигляд міста Смоленська

За даними статистичних досліджень, опублікованих у збірнику «Міста Росії в 1910 році», в Смоленську проживало тоді 59 тисяч чоловік. Для порівняння – даними одноденного перепису в місті, проведеної 11 жовтня 1881 (тоді в ньому жило 33890 чоловік), і першого загального перепису населення Росії 1897 року (у Смоленську – 45870 осіб).

У кінці XIX – поч. XX століття в місті було трохи більше 20 – фабрик і заводів, річна вартість продукції яких не перевищувала мільйона рублів. У ці роки остаточно оформляються 3 основних району капіталістичного Смоленську: дворянсько-купецький центр, міщанське Задніпров’ї і робітничі околиці – Солдатська слобода, Рачівка, Покровка, Садки.

У 1910 році в нашому місті було зареєстровано 2698 житлових будівель, з яких тільки 283, тобто близько 10,5%, кам’яних. Таким чином, Смоленськ, як і під час навали Наполеона, залишався дерев’яним містом. У нічний час вулиці його висвітлювалися гасовими ліхтарями (їх було 750), але в 1901 році з’явилися й електричні (їх було лише 46). В1890 році почав діяти водопровід, але чи не більшість жителів міста як і раніше користувалося колодязями. 1

Сучасний міський транспорт – трамвай, тролейбус, автобус і таксі. Сто років тому нічого цього не було, крім недавно відкритого трамвая з протяжністю трамвайних ліній 7,9 верст (верста дорівнює 1,068 км). У Смоленську внутріміський транспорт був представлений порівняно великою кількістю візників: влітку – 222, взимку – 695.

У Смоленську налічувалося 65 закладів трактирного типу, в тому числі 15 готелів, 8 заїжджих дворів, 15 ресторанів і трактирів, 18 харчевень, їдалень, закусочних і чайних, 9 буфетів. Крім того, вона мала 49 пивних лавок і «Вінниця».

У місті було 25 православних церков, 8 іудейських молитовних будинків, 4 каплиці, 3 монастиря – 2 чоловічих і 1 жіночий.

Малося 6 друкарень, в яких друкувалися місцеві газети та інші періодичні видання (газети «Смоленський Вісник», «Смоленські єпархіальні відомості», «Смоленські губернські відомості», щорічно видаються «Пам’ятні книжки Смоленської губернії» та ін.)

У 70-90-х роках 19 століття створюється до 15 навчальних закладів; в тому числі реальне училище (1877), ремісниче училище (1878), жіноча прогімназія (1886) та ін Всього до 1900 року в місті діяло 33 невеликих навчальних заклади, в яких навчалося трохи більше 4 тисяч дітей.

У кінці 19 століття створено 3 бібліотеки: міська публічна, Задніпровська громадська та приватна А.С. Клестова, із загальним книжковим фондом близько 30 тисяч книг. 2

1 жовтня 1910 р був відкритий смоленський філія Московського археологічного інституту. Це було на ті часи унікальний навчальний заклад, слухачами якого були особи, які вже мали вищу освіту, а в якості вільних слухачів – і не мали його. У навчальний план інституту входило вивчення таких наук, як археологія, загальна історія мистецтв і історія російського мистецтва, історія російської архітектури, багатьох допоміжних історичних дисциплін – нумізматика, палеографія, метрологія, хронологія, геральдика, генеалогія і т.д. Число осіб з вищою освітою в губернському центрі було незначним. Та й середня освіта була доступна далеко не всім – в основному особам привілейованих станів. Серед навчальних закладів у Смоленську було 8 (по 4 чоловічих і жіночих гімназій), в них 147 вчителів навчали 2880 учнів. Початкових шкіл налічувалося 15, в них працювали 85 вчителів, а навчалися в них 1672 хлопчики і 1273 дівчинки.

В кінці 19 – початку 20 століть у місті працювала губернська земська лікарня (на Покровці), амбулаторія «Товариство лікарів», лікарня «Благодійного товариства», 2 приватні лікарні. У них було 34 офіційних лікаря і 13 вольнопрактікующіх.

На початку 20 століття в м. Смоленську існувало три музеї: історико-археологічний, відкритий в 1888 р краєзнавцем

С. П. Писарєвим; історико-етнографічний музей княгині

М. К. Тенішевой, заснований у 1898 р., з 1905 року розташовувався в спеціально для нього побудованому будинку «Русская старина»; природно-історичний музей (музей природи), що виник в 1908 році, організований «Товариством вивчення Смоленської губернії». 3

У 1871 році в Смоленськ губернатором призначається Олександр Григорович Лопатин, Губернаторський будинок (нині художня школа) мав свій великий сад. Але А. Г. Лопатін звернув увагу на те, що територія Королівської фортеці прийшла в повне запустіння. Залучаючи до робіт арештантів, він став розчищати місце, проводити доріжки, влаштовувати квітники, альтанки.

Смоляни оцінили старанність губернатора, «турботами якого сад цей був приведений в дуже гарний вигляд». І 1 серпня 1873 смоленський міський голова звертається до губернатора з проханням, щоб «громадський сад отримав найменування« Лопатинський ».28 серпня того ж року звернення надійшло до Петербурга в міністерство внутрішніх справ. 23 вересня було отримано «Високе зволення на задоволення зазначеного клопотання». У 1880 році А. Г. Лопатін став почесним громадянином Смоленська і ряду інших повітових міст.

Внутрішні ділянки бастіону були зірвані, утворена рівний майданчик. Через рів навпроти пам’ятника Адаманов збудували дерев’яний міст, в 1907 році на його місці був збудований новий бетонний фабрикою Дубейковского, штучний рів був заповнений водою, так утворився ставок.

Після від’їзду А.Г. Лопатіна з Смоленська, піклування про сад взяла на себе особлива комісія, 18 травня 1880 газета повідомила мешканцям, що сад відкривається для публіки і перші відвідини безкоштовне. Буде грати оркестр, працювати буфет та їдальня. Альтанки та лави пофарбовані, доріжки підметені, більярд приводиться в порядок.

Сад був обнесений гарною дерев’яною огорожею, і вхід у нього був платним. Орендарем саду свій час був Матіс, який, як писав С. П. Писарєв, не скупився на феєрверки, ракети і бенгальські вогні. Взимку на ставку влаштовувався каток та льодові гірки.

Але ще більш привабливим став Лопатинський сад, коли в ньому з’явився літній театр, ресторан, кінематограф Бові. Театр використовувався для заїжджих акторів. Цирк не міг у ньому вміститися, і тому ці уявлення влаштовували на плацу. Так в 1889 році там виступав цирк Соломонского. У театрі в 1910 році виступала відома трупа Басманова. У Лопатинським театрі вперше була поставлена ​​п’єса Л. Андрєєва «Старий студент», але постановка не мала успіху у публіки.

Ювілейні урочистості, присвячені 100-річчю Вітчизняної війни 1812 року, торкнулися і Лопатинського саду. 5 серпня 1912 на місці поховання А. А. Скалон його онуками був встановлений пам’ятник, покладені плити на могилу і поставлена ​​огорожа. Сталося освячення цього місця. І в той же день на верхньому валу був відкритий пам’ятник Софійському полку за проектом Б. Цапенко. У першому варіанті пам’ятник був увінчаний хрестом, а через рік хрест замінений на ширяючого орла. Верхній вал бастіону був найпривабливішою прогулянкової майданчиком, в правій стороні з нього через «місток зітхань» можна було пройти на фортечну стіну.

«Блонє» – це усталена у часі назва парку імені М. І. Глінки, розташованого в центральній частині Смоленська. З усіх боків він обмежений вулицями: зі сходу – імені Глінки, із заходу – вулицею Жовтневої революції, з півночі – імені Леніна, з півдня – Комуністичної.

У південній стороні парку 1 липня 1877 відбулося урочисте відкриття першого Реального училища в Смоленську (вул. Комуністична буд.2). З 1897 року воно стало назватися Олександрівським на честь Олександра II.

1 червня 1885 на східній стороні Блонє відбулося урочисте відкриття пам’ятника М. І. Глінки, відлитого в Санкт-Петербурзі на заводі Морана, за проектом члена Академії мистецтв А. Р. Бока. На відкритті пам’ятника були присутні М. А. Балакірєв, П. І. Чайковський, А. К. Глазунов. В. В. Стасов, С. М. Третьяков і багато інших діячів російської культури. У наступні роки поблизу пам’ятника розташовувався дерев’яний павільйон Смоленського Відділення Імператорського Російського товариства садівників, не зберігся до наших днів.

На місці сучасної площі Смирнова перебували Молоховська ворота з надбрамною церквою Благовіщення Божої Матері і розташованої перед ними Молоховська площею.

На початку 80-х років 19 століття міською думою на Молоховська площі був створений верхній базар, для чого збудували кілька крамниць. Тривалий час торг не приживався з тієї причини, що торговці боялися покинути звичні місця, і влаштовані лавки були віддані під винний склад. Але до початку 20 століття місто значно виріс, особливо перша і друга його частини, чисельність їх населення майже подвоїлася. Все це призвело до необхідності відродження базару на Молоховська площі. Щорічно на верхній ринкової площі проходила Вознесенська ярмарок, яка тривала з дня Вознесіння чотири дні. Головним чином на ярмарку торгували кіньми, рогатою худобою, екіпажами, колесами і т.п. Сюди з’їжджалися не тільки зі Смоленської губернії, а й з інших: Калузької, Тамбовської, Могилевської. Так в 1900 році на ярмарок було пригнано близько 600 коней. Молода коня (4-5 років) з «добрим ходом», без вад, «росла» коштувала 150-200 рублів, звичайна робоча, селянська від 40 до 120 рублів. Одночасно з ярмарком у день Вознесіння у дворі будівлі державного конезаводу (розташовувався на місці сучасного Будинку побуту «Гамаюн») проходила виставка селянських коней. У ній брало участь до 150 тварин. Переможці отримували грошову винагороду в розмірі від 5 до 25 рублів. 4

18 серпня 1912 на Молоховська площі відкрилася виставка сільськогосподарського і кустарного виробництва, приурочена п’ятдесятиріччю Смоленського товариства сільського господарства, яка отримала статус регіональної серед центральних губерній Росії. На виставці, окрім досягнень тваринництва, льонарства, землеробства, птахівництва, були представлені машини, будівлі. По завершенні виставки переможцям вручалися медалі.

Регулярно на Молоховська площі приймали присягу солдати 3-й резервний артилерійської бригади в урочистій обстановці перед фронтом знарядь.

На початку 20 століття Молоховська площа була околицею міста, і її межі дуже часто перетворювалися на міське звалище, куди звозилися відходи з першої та другої частин міста.

2) Жителі міста, їх заняття і добробут

Ідея будівництва в губернському місті Смоленську залізниці (саме так офіційно іменувався в той час трамвай) з’явилася ще в 1898 році, ймовірно, під впливом будівництва трамвая в Києві (в 1892 році) і Нижньому Новгороді (в 1896 році). 26 березня 1898 Постановою Смоленської міської Думи будівництво електричної станції для освітлення і електричної залізниці міської дороги було надано на концесійних правах електричному товариству «Уніон». Смоленська міська управа відвела ділянку для будівництва трамвайного управління на лівому березі Дніпра, за фортечною стіною, нижче Вірменської вулиці (нині вулиця Соболєва). Необхідно було побудувати електростанцію, трамвайне депо, трамвайні колії, встановити опори, підвісити контактний дріт, встановити стрілочні переводи, перепланувати ряд вулиць, по яких пройде трамвай, зробити проходи в мурі біля Микільської і Молоховська веж. Будівельні роботи велися досить швидко. Робочих набирали по всій Росії. Серед робітників-будівельників був і І. В. Бабушкін, соратник В. І. Леніна. Роботи велися одночасно на всіх об’єктах з ранку до пізнього вечора, а платили всього 65 копійок на день. За цей період в Смоленську було збудовано дві ділянки трамвайних шляхів.

Довжина трамвайної одноколійного шляху склала 6 верст, або 6,39 км. Вагони фірми «Уніон» були недосконалі. Це був маленький вагончик на 30 пасажирів, і ходив по вузькоколійного шляху човниковим способом.

Робота вагоноводів і кондукторів була важкою, оскільки майданчики були відкритими, в осінню та зимову холоднечу було холодно.

Для трамвайних вагонів суспільство побудувало депо на 5 вагонів і 2 місця для поточного ремонту. Роботи велися швидко, з березня 1898 по серпень 1901 року.

20 жовтня 1901 в Смоленську відкрилося перше рух електричного трамвая.

На підставі Постанови міської Думи від 31 жовтня 1903 плата за проїзд була встановлена ​​по 5 копійок з кожної людини за один перегін, крім чинів поліції. Учні в навчальних закладах, якщо вони у форменому одязі або до встановлених для цих закладів знаками, платили за кожен перегін по 3 копійки.

Тому плата в 5 копійок була високою і робила трамвай аж ніяк не масовим і демократичним видом транспорту. Крім того, «зайцем», без квитка, проїхати було неможливо, тому що в кожному вагоні працював кондуктор. Місто було не великий, трамваї були не дуже переповнені і «штурмом» не бралися.

З відкриттям трамвайного руху були прокладені рейки навколо північного і західного боку парку Блонє. Трамвайні шляхи проходили по вулиці ім. А. С. Пушкіна (нині В. І. Леніна) між садом і будівлями присутствених місць і повертали на Іллінську вулицю (нині Жовтневої революції), і далі йшли через губернаторський пролом на вулицю П. І. Енгельгардта (нині Дзержинського).

З 1 жовтня 1903 почався рух трамваїв по Молоховська площі, для чого була влаштована арка в мурі. Останній трамвай з площі відходив о 9 годині вечора.

До 1914 року в Смоленськом трамваї працювали тільки чоловіки, а коли почалася війна і чоловіків стали закликати до царської армії, на роботу почали приймати жінок. Перша жінка – водій трамвая, прийнята на роботу в 1914 році, – Баненкова Олімпіада Іванівна – пропрацювала у Смоленському трамваї понад 40 років. Перші водії трамвая Холстінніков Олексій Михайлович, Андрій Данилович Хведченя, Федір Андрійович Купрєєв, старший майстер депо Олексій Іванович Дем’янов, кондуктор Ірина Прохорівна Холстіннікова внесли великий внесок у розвиток Смоленського трамвая.

Надійне транспортне сполучення через Дніпро забезпечували два мости. У Смоленську довгий час був лише один міст, навпаки Дніпровських воріт. На цьому місці міст вперше побудували ще в 12 столітті, а, може, навіть і в 11 столітті. Побудований після війни 1812 року міст кілька разів перебудовували, в 1816 році він обрушився, в 1874 році згорів. Виникла необхідність побудувати новий, більш сучасний і міцний. Міська Дума довго вела суперечки навколо будівництва нового моста. Одні члени Думи пропонували побудувати його на місці старого, інші – на новому місці. Причиною суперечок була необхідність знесення ряду будівель і відчуження земель для будівництва нового мосту, що викликало додаткові витрати. 28 лютого 1894 Дума закритою баллотировки на кулях проголосувала за нове місце для мосту – з Троїцького шосе на Микільську вулицю. У 1897 році міст був відкритий. Матеріал, з якого він був побудований, ліг в основу його назви. Смоляни називали міст Залізним. За старим мостом збереглася назва Дерев’яний або Старий.

20 вересня 1870 з Москви до Смоленська прибув перший поїзд. Шлях з Москви до Смоленська товаропассажірскім поїздом займав трохи більше 15 годин. За комфорт і швидкість, які давав залізничний транспорт у порівнянні з гужовим, доводилося відповідно платити: залежно від класу, квиток від Москви до Смоленська в 1872 році коштував від 3-х карбованців 92 копійок до 11 рублів 76 копійок (для порівняння: робочому на будівництві дороги за літо платили 80-100 рублів). 5

Існували правила проїзду пасажирів: заборонялося брати з собою у вагони «тварин і заряджене зброя», переходити під час руху поїзда з вагона у вагон, підходити до потягів після третього дзвінка, якими пасажирів попереджали про швидке відправленні, заборонялося «під час ходу поїздів відкривати вікна у вагонах одночасно з обох сторін », у випадку ж, якщо вікна все-таки виявлялися« з обох сторін »відкритими, треба було« закривати оні з того боку, звідки дме вітер ». Через рік після прибуття до Смоленська першого поїзда з Москви, 16 листопада 1871 року в Експлуатацію був введений Смоленсько-Брестський ділянку. За допомогою Варшавсько-Тераспольской залізниці Московсько-Брестська дорога з’єднувала «Москву з Варшавою і з усією середньої Європою», маючи велике не тільки економічне, але і стратегічне значення.

З 1 липня 1896 Московсько-Брестська залізниця перейшла з приватного володіння у відання казни.

Залізниця дозволила стимулювати промисловість, пожвавити торгівлю, посилити товарність господарства в Смоленської губернії.

27 червня 1858 в Ямської слободі під час пожежі відразу згоріло понад 30 житлових будинків, не рахуючи дворових будівель. Цей грандіозний пожежа створив грунт для народження прогресивної ідеї про необхідність створення пожежного товариства, що став одним з перших в Російській імперії.

21 серпня 1872 на засіданні Смоленської міської Думи міським головою Д. Н. Потьомкіним було «повідомлено зборам», що кілька осіб з «місцевих обивателів» звернулися до нього із заявою про користь установи в Смоленську пожежного товариства для сприяння пожежній команді при гасінні пожеж. При цьому був представлений проект статуту. Міська Дума схвалила створення пожежного товариства. Статут його був затверджений 21 лютого 1874 за № 1697 міністром внутрішніх справ. 8 вересня 1874 після урочистого молебня пожежне товариство було оголошено створеним, а 8 червня 1875 йому вручили прапор. У 1893 році Смоленське Пожежне Суспільство стало дійсним членом Сполученого Російського Пожежного Товариства, створена 17 травня 1893 року. Згідно зі статутом суспільство було організацією «сприяння міської пожежної команди при гасінні пожежі», а також його метою було «знайти кошти до придбання поліпшених пожежних інструментів і вогнегасних снарядів”. Завдяки пожертвам громадян міста були придбані формений одяг для членів суспільства і необхідний інвентар. Так, ними в 1875 році до фонду товариства було внесено 354 рубля 82 копійки. Крім цього, надійшли кошти в цьому ж році і від міських товариств: приватного страхового – 350 рублів, купецького – 727 рублів 05 копійок. З 1876 року міська Дума щорічно стала вносити до каси товариства 500 рублів, а з 1879 року збільшила цю суму до 1000 рублів. 6

Вступити в суспільство міг будь бездоганної поведінки Смолянінов чоловічої статі, що досяг «громадянського повноліття». Члени товариства несли службу під час пожеж, а члени-жертводавці брали участь у його діяльності за допомогою пожертвувань, вносячи щорічно в касу не менше 3-х рублів. Особа, яка внесла одноразово 60 рублів, отримувало звання довічного члена суспільства. У 1876 році налічувалося 173 дійсних члена і 2 вічних (П. Ф. Ланін та А. П. Енгельгардт); в 1899 році – 306 дійсних, 9 – почесних, 34 – вічних. На службі в суспільстві складалося 2 лікаря. Велика частина дійсних членів суспільства належав до бідного майстровий класу міста, іншу становили чиновники і торговці.

Згідно зі статутом всіма справами суспільства керував рада складалася з голови (першим був Д. Н. Потьомкін), п’яти вибіркових членів та осіб, які перебувають на посадах: міського голови, начальника мисливців, цейхмейстера, поліцмейстера (на момент створення товариства смоленським поліцмейстером був М.М . Ржевський). Члени товариства за родом своїх обов’язків поділялися на три відділи: лазальщіков, при пожежних трубах, колони і оборонців. В обов’язки входило лазальщіков порятунок людей і майна з палаючих будівель, ломка та знесення будівель, що сприяли поширенню пожежі. Загін колони приводив пожежні труби в дію і доставляв воду до місця пожежі. Охоронці спостерігали за порядком під час пожежі, а в крайніх випадках, за розпорядженням начальника мисливців, рятували майно з будівель. Загони лазальщіков і колони мали спеціальну одноманітну одяг. Члени товариства були в достатній мірі соціально захищені. З 15 грудня 1897 кожен дійсний член загонів лазальщіков і колони був застрахований у страховому товаристві «Росія» з річною премією 1 рубль 38 копійок. У разі смерті виплачувалася компенсація у розмірі 500 рублів, інвалідності – 1000 рублів. З 1899 року Смоленське міське Товариство взаємного Страхування ввело страховку всіх дійсних членів суспільства.

Діяльність пожежного товариства включала в себе і нагляд за точним дотриманням городянами встановлених пожежних і будівельних правил. У випадках виявлення подібних порушень посадові особи товариства могли звертатися за сприянням до поліцейської влади.

З моменту створення товариства число пожеж та збитки, заподіяні ними, стали скорочуватися, що було обумовлено високою виучкою команд, швидкістю оповіщення членів загонів про виникнення лиха. З цією метою проводився дзвін з п’яти церков, об’єднаних електросігналізаціей з пожежної каланчі. На самих каланча вдень вивішували кулі: один – якщо пожежа була в 1-ї частини міста, два – в 2-й, три – в 3-й, вночі кулі замінювали ліхтарями. Частини, на які в той час ділився місто, практично відповідали сучасним адміністративним устроєм: 1-а частина – Ленінському району (у старих територіях), 2-а – Промисловому, 3-я – Задніпровський. 1-а і 2-я частини точно також мали кордон, як зараз, – вулицю Б. Благовіщенська і Троїцьке шосе (сучасна ул.Б.Советская).

З метою більш ефективного залучення городян до боротьби з пожежами з моменту свого створення рада товариства постановив платити водовоза за кожну бочку води, доставлену на місце пожежі, по 20 копійок.

Для профілактики пожеж, за прикладом варшавської пожежної охорони, при товаристві з 1899 року діяв загін сажотрусів. У 1890 році був створений духовий оркестр з 30 чоловік, брав участь у всіх урочистих і розважальних заходах, а також навчаннях суспільства, на його утримання суспільство виділяло щорічно близько 2000 рублів. Для членів суспільства проводилися сімейні вечори, влаштовувалися спектаклі. Влітку 1888 року Смоленськ відвідали Їх Імператорська Високість Великий князь Володимир Олександрович і Велика княжна Марія Павлівна. 27 червня вона були присутні на параді і вченні пожежного товариства. У тому ж році за клопотанням Товариства Великий Князь «виявив згоду» взяти його під своє заступництво. 16 січня 1889 голова ради товариства отримав повідомлення про те, що «Государ Імператор зволив прийняти Його Імператорській Високості Великому князеві Володимиру Олександровичу під своє заступництво Смоленське Вільне Пожежне товариство”.

За 25 років існування товариства «в вдячність» за боротьбу з пожежами золотою і срібною медаллю з написом «За старанність» урядом було удостоєно 11 чоловік; П. М. Шамовскій отримав звання особистого почесного громадянина. У 1906 році з ініціативи гласного депутата Смоленської міської Думи І. І. Русакова на базі Шейновско-Новосільське-Рачевський дружини, утвореної в 1903 році, було створено Смоленське Приміське Пожежне Товариство. Воно було створене з метою попередження та гасіння пожеж у місцевостях, найменш забезпечених в пожежному відношенні. Такими були передмісті Рачівка, а також селища Шейновка, Новосілля та інші. Депо цього товариства розташовувалося біля зовнішньої сторони фортеці, на березі Дніпра, між Вірменської набережної та Вірменської вулицею (нині ул.Соболева в районі міськводоканалу). Суспільство мало добровільну пожежну команду чисельністю 100 осіб, невелика кількість найманих службовців, містило обоз, коней. Приміське пожежне товариство і Борівська пожежна дружина мали при собі дитячі навчальні команди (прабатьки сучасних дружин юних пожежних), в Приміському налічувалося 80 осіб.

У 1881 році було створено міське Товариство взаємного страхування майна від вогню, метою якого було забезпечення власників рухомого і нерухомого майна Смоленська, відшкодування збитків від пожеж. До 1 грудня 1897 їм було застраховано майно на суму 4400000 рублів. Усвідомлюючи, що пожежне товариство є гарантією існування і успіху страхового товариства, воно щорічно передавало пожежному товариству грошові кошти. Так, у 1883 році за успішні дії членів пожежного товариства у боротьбі з вогнем страхове товариство виділило йому, окрім постійного посібники, призначеного в розмірі 2% з вступників премій, допомога у розмірі 500 рублів, на наступний рік субсидія збільшилася до 1500 рублів. Також страхове товариство надавало допомогу пожежним частинам і побічно – шляхом виділення коштів місту на розширення водопровідної мережі, влаштування пожежних кранів і вжиття заходів до збільшення кількості води в міському водогоні.

Влітку 1902 року в Смоленську відкрилося пароплавне рух товарів і пасажирів по Дніпру. Капітан пароплава «Відважний» Фрідріх Карлович Вірт на свій страх і ризик першим почав здійснювати рейси між Смоленськом і Дорогобужем. Другий пароплав – «Благодать», що курсував по Дніпру в 1902 році, належав Вітебського купцеві Саві Федоровичу Заворотнову. До кінця першої навігації капітан Вірт виявився заручником обмілілої річки. Через низький горизонту води і Катинських порогів йому не вдалося повернутися до Києва. У грудні 1902 року обидва судновласника звернулися в Смоленську міської управи з проханням про будівництво пристані. Для цих цілей було виділено ділянку берегової лінії (ліворуч за течією Дніпра) на місці колишніх купалень. У 1903 році на кошти міської скарбниці пристань була побудована. Вона розташовувалася вище старого моста і являла собою дерев’яний павільйон, розділений на три приміщення. В одному з них зберігалися вантажі, а два інших були залами очікування для пасажирів 1,2 і 3 класів. Оскільки стягується плата за проїзд була невелика, послугами пароплавства користувалися як міські, так і сільські обивателі.

До 1911 року смоленська пристань перебувала у віданні 1-й судноплавної дистанції Київського округу МПС, а прибережжя Дніпра в межах міста було розділене на пристанські ділянки, один з яких призначався для стоянки наземних судів і снарядів, які працювали на розчищенні русла. В результаті їх діяльності Катинські пороги були звільнені від величезних валунів, що заважали судноплавству, і відкрито рух пароплавів вниз за течією до Сирокоренья. У 1913 році по Дніпру став курсувати новий пароплав «Удалий», з квітня 1915 почали здійснювати рейси між Смоленськом і Могилевом пароплави судновласника Маховер.

Особливістю смоленського пароплавного ділянки було його замкнутість. Встановленню наскрізного пароплавства вниз по Дніпру заважали Кобелянська пороги поблизу Орші. Через них суду могли пройти лише в дуже короткий період високих весняних паводків, в решту часу пороги були непрохідні.

Повінь 1908 року було одним з найбільш сильних за всі 20 століття. Заходи, спрямовані до скорочення наслідків від стихійного лиха, були прийняті заздалегідь. У цьому можна переконатися, прочитавши звернення Смоленського поліцмейстера до Міського Голові від 20 березня 1908 року: «Зважаючи на рясних снігів і сильні морози не можна не очікувати швидкого переходу від зими до весни, а отже, і швидкого танення таких. Переймаючись попередженням нещасних випадків через що може бути повені річки Дніпро, я як завідувач рятувальною станцією зробив розпорядження про вжиття заходів засобами, наявними в моєму розпорядженні, але, знаходячи їх недостатніми, прошу розпорядитися про заготівлю на кожній з низових вулиць двох-трьох човнів і великого розміру плотів ». Міською Думою було виділено 850 рублів на витрати, які могли виникнути в період повені.

Весна показала: побоювання були виправдані. У 1908 році розлив Дніпра виявився надзвичайно великим. Були затоплені багато вулиць міста, з розташованими на них будівлями. Під водою знаходилось: початок Богословської вулиці (нині Б. Червонофлотська), вся прибережна частина Рачівка, було затоплено полотно залізниці, починаючи від Микільської вулиці (нині вул. Ім. Маршала Тухачевського) і до міських боєнь, залиті були Московська вулиця (нині ім . Маршала Жукова). Мешканці затоплених районів були змушені покинути свої будинки, або притулитися на горищах своїх осель.

У зв’язку з високим підняттям рівня води в річці було тимчасово припинено рух трамваїв по мосту через Дніпро, хоча пішоходам дозволялося переходити через міст. З метою надання допомоги постраждалим міська управа найняла велика кількість плотів і човнів. Головним чином постраждали бідні райони міста, де жили малозабезпечені і абсолютно незаможні городяни. Їм була надана грошова допомога на суму 5000 рублів. Управа подала клопотання до уряду з проханням надати допомогу Смоленську у розмірі 10000 рублів. 7

Термін «Червоний Хрест» служить для означення допомоги, що надається хворим і пораненим на війні, на засадах, встановлених Женевської конвенції, і зокрема для означення інституту добровільної допомоги хворим і пораненим. На міжнародній конференції в 1892 році було постановлено, щоб усі такі товариства носили одноманітне назва Товариств Червоного Хреста.

29 червня 1894 в день святих апостолів Петра і Павла відбулося урочисте відкриття Смоленської громади сестер милосердя Російського Товариства Червоного Хреста. У грудні 1897 року Смоленська громада сестер милосердя Червоного Хреста в одній з будівель, що орендується на Покровській вулиці, поруч з громадою відкрило безплатну амбулаторію, метою якої було надання у міру можливості лікарської допомоги бідним жителям міста і можливість сестрам милосердя застосувати на практиці свої теоретичні знання з медицині, придбані в громаді при прослуховуванні лекцій лікарів.

Займане приміщення не відповідало ряду вимог: не мало достатньої площі, були відсутні необхідні зручності, особливо для амбулаторії. Щоб усунути ці незручності, виникло питання про будівництво власної будівлі громади. За клопотанням голови смоленської громади, Дума передала їй безоплатно ділянку землі «за Молоховська воротами по ославльское шосе, поруч з будівлею колишньої поштової станції». Будинки громади зводилися дуже швидко. Головне управління Червоного Хреста виділив на будівництво 16 тисяч рублів, Міністерство землеробства завдяки клопотанням керуючого державними имуществами виділив безкоштовно необхідний ліс. На пристрій водопроводу і відвідних труб було витрачено понад 3 тисяч рублів.

У серпні 1898 року будівництво одного з двох будівель громади було завершено, і в нього перевели амбулаторію з Покровської вулиці. Остаточно роботи виконали в листопаді цього ж року. 22 листопада відбулися відкриття та освячення нових будівель.

У Смоленській губернії медико-статистичне відділення О. Виноградова було організовано в травні 1892 року і майже відразу приступив до практичної діяльності: організації боротьби з епідеміями, встановленню санітарного нагляду за підприємствами і промислами, постачання медикаментами і прищеплювальним матеріалом, нагляду за водопостачанням, житлами і т . д. На посаду завідувача відділенням був запрошений член Товариства російських лікарів імені Пирогова у Москві Дмитро Миколайович Жбанков. Робота в санітарному бюро відповідала інтересам 39-річного лікаря, переконаного в тому, що правильна організація охорони здоров’я неможлива без вивчення санітарного стану населення умов праці та побуту людей.

Протягом 10 років Д. М. Жбанков керував роботою смоленського медико-статистичного бюро. На п’яти губернських з’їздах земських лікарів Жбанков виступав з доповідями, в яких ратував за збільшення числа медичних дільниць, лікарень та лікарів (у 1891 р – 31 ділянка, 24 лікарні, 39 лікарів; в 1894 році – 47 ділянок, 27 лікарень, 55 лікарів) . 8

Дмитро Миколайович розгорнув багатогранну наукову і громадську діяльність, а робота Товариства смоленських лікарів за його участю помітно пожвавилася і прийняла практичну спрямованість. Товариством були зібрані пожертви на безплатну амбулаторію для незаможних верств населення, яка відкрилася в серпні 1892 року і відразу ж придбала популярність. Сам Д. Н. Жбанков став одним із завідувачів цієї лікарнею і кілька разів на тиждень брав у ній хворих. Того літа Смоленська загрожувала епідемія азіатської холери, і безкоштовна медична допомога з роздачею ліків врятувала тисячі його жителів. Завдяки турботам Жбанкова були відкриті дешеві їдальня і чайна поблизу Задніпровського ринку. Він влаштовував і сам читав публічні лекції, організовував музичні вечори у себе на квартирі по Верхньо-П’ятницькій вулиці (нині вул. Воровського), зустрічався і листувався з Л. Н. Толстим, А. П. Чеховим, А. М. Горьким .

Інформація про пристрій телефонної станції громадського користування невеликому губернському місту Смоленська довгий час годі було й мріяти.

В околицях Смоленська передбачалися великі маневри військ у присутності імператора Олександра III, причому головна штаб-квартира повинна була знаходитися в самому Смоленську.

У 80-90-і роки в місті був розквартирований значний військовий гарнізон: штаби 13-го армійського корпусу і 13-ї піхотної дивізії, Софійський, Капорскій і Нарвський піхотні полки, перша артилерійська бригада, 13-й саперний батальйон і інші військові частини.

Вирішили використовувати підвернувся випадок.

В кінці січня 1894 начальник поштово-телеграфного округу Кравчук доручив «через листоношу між комерсантами, урядовими та громадськими установами та особами» поширити оголошення про пристрій урядової телефонної мережі.

29 березня Кравчук направив в Санкт-Петербург рапорт-прохання про пристрій телефонної мережі в місті Смоленську з додатком кошторису. Він доносив, що заяв на встановлення телефонів подано п’ятьдесят-два і «мається на увазі ще двадцять п’ять при самій споруді, не рахуючи осіб, що мають власні телефонні повідомлення». При відкритті станції передбачалося, що вони увійдуть до «загальну мережу на правах обов’язково абонемента».

Необхідною умовою на пристрій телефонних мереж для всіх губернських міст, за винятком «обох столиць» і Варшави, було встановлено: «мати абонементів не менше п’ятдесяти”.

Замовниками виступили вищі державні чиновники, включаючи губернатора, губернська дума і міська управа, поліцейське управління, банки, товариства та найзаможніші купці і поміщики.

27 квітня міністр внутрішніх справ статс-секретар Петро Миколайович Дурново – поштово-телеграфне відомство входило до складу цього міністерства – затвердив кошторис на загальну суму 15,5 тисяч рублів з ​​переассігнованіем з військових грошових коштів, щоб вона не тільки не перевищувалася, . а була б по можливості скорочена ». І дозволив телефонну станцію «помістити в казенному домі, займається місцеве поштово-телеграфної контори», на другому поверсі по вулиці Почтамтской. Були затверджені умови користування Смоленської міською телефонною мережею, а в травні – штат телефонної станції у складі одного молодшого механіка, наглядача і робітника. Завідування мережею було покладено на начальника поштово-телеграфної контори Імшенецького з видачею йому додаткового винагороди по 300 рублів на рік.

Абонентна плата при введенні станції складала сто карбованців на рік при відстані від телефонної станції не більше двох верст і додаткова плата – двадцять п’ять карбованців за кожну версту згори. Абонент міг за окрему плату встановити додатковий дзвінок в іншому приміщенні, другий слуховий та телефонний апарати в цьому ж приміщенні. Причому цей апарат повинен бути придбаний і підключений за рахунок абонента. Усі інші пристрої вважалися власністю казни. За псування або навіть втрату під час пожежі абонент відшкодовував їх сталу вартість.

Умовами користування дозволялося за затвердженою таксі, внісши певний грошовий аванс в поштово-телеграфну контору, передавати і отримувати телеграми по телефону з обов’язковою їх доставкою: у місті – «існуючим порядком з розсильним, за містом – за взаємною угодою з абонентом». Плата, внесена абонентом, «ні в якому разі не поверталася». Хоча зв’язок могла пошкоджуватися, і це було досить-таки не рідкісним явищем.

3) Найбільш відомі події в житті Смоленська в кінці 19 – початку 20 століть.

У 1912 році в Росії широко і урочисто відзначили столітній ювілей розгрому навали армії французького імператора Наполеона.

У Смоленську були проведені різноманітні святкові заходи.

Серед особливо важливих урочистих актів – хресний хід з чудотворною іконою Смоленської Божої матері Одигітрії надворотной з Смоленська на Бородінський полі (в період боїв з наполеонівською армією ця ікона знаходилася при Російської армії). Зі Смоленська хід з іконою вирушило 3 серпня, через 22 дні вона була на Бородінському полі, де 26 серпня, рівно через сто років після знаменитої Бородінської битви, відбулися урочистості у пам’ять про цю подію за участю імператора Миколи II. На наступний день ікону винесли зі Спасо-Бородінської монастиря, щоб відправити її в зворотний шлях. 23 вересня її зустрічали в Смоленську. У ході взяли участь всі керівні губернські діячі – єпископ Смоленський і Дорогобужский Феодосій, губернатор М. І. Суковкін, віце-губернатор В. Ю. Фере, обраний проводир дворянства князь В. М. Урусов, міський голова Б. П. Рачинський та інші .

Одне з вражаючих справ, вчинених у ювілейні дні, – перенесення праху героя боїв за Червоний та Смоленськ і на Бородінському полі генерала Д. П. Неверовського. Неверовський був смертельно поранений під Лейпцигом і похований у німецькій землі. Через сто років його прах перевезли (через Смоленськ, Вязьму та ін міста Смоленської губернії) на Бородінський полі.

До ювілею війни з Наполеоном була відкрита виставка картин художника В. І. Мушкетова, у творчості якого провідне місце займали героїчні сторінки історії Росії, і зокрема Смоленщини.

До 1912 року відноситься створення і відкриття в Смоленську більшості пам’ятників, в яких увічнено героїка боротьби російської зброї у війні з Наполеоном. Був відкритий пам’ятник Софійському полку (за проектом Б. М. Цапенко).

5 серпня, рівно через сто років після загибелі в Рачевський передмісті генерала А. А. Скалон, йому встановили пам’ятник біля підніжжя Королівського бастіону. На наступний день о 10 годині ранку на бульварі 1812 року (нині сквер Пам’яті героїв) відбулася закладка пам’ятника з орлами у присутності представників міської влади і розквартированих у Смоленську військових частин, а також від Литовського уланського і Іркутського драгунського полків, які брали участь у бойових діях 1812 . Закладки пам’ятника передував конкурс проектів, яких виявилося більше тридцяти. Комісія, очолювана командиром 13-го корпусу генералом М. В. Алексєєвим, визнала найкращим проект, представлений місцевим інженером – підполковником М. С. Шуцманом. Відкриття пам’ятника відбулося через 13 місяців після закладки – 10 вересня 1913 року. Виконавцем найважливішу деталь пам’ятника – скульптурою (орли, галльський воїн і ін), задуманої Шуцманом, був С. Р. Надольський.

У ювілейні дні в нинішньому сквері Пам’яті героїв встановили бюст генерала-фельдмаршала світлого князя М. І. Кутузова, що отримав за вигнання наполеонівської армії з теренів Росії додаток до свого прізвища – Смоленський.

Ще в серпні був освячений будинок міського училища (у ньому в даний час розміщується експозиція музею-заповідника, присвячена Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.). На ділянці кріпосної стіни, до якого примикає сквер Пам’яті героїв, встановили нові меморіальні дошки в пам’ять про військові частини, які брали участь у боях з наполеонівською армією, всього їх після цього стало 19.

Були ювілейні урочистості в духовній семінарії та Народному домі, відбулися вистави і гуляння.

Ювілею війни 1812 року були присвячені майже два десятки книг, що вийшли друком у 1911-1912 р.р., численні статті в пам’ятних книгах, у збірнику губернської ученої архівної комісії «Смоленська старина», в місцевих газетах.

Микола II разом з імператрицею Олександрою Федорівною та дітьми відвідав Смоленськ у 100-річну річницю Вітчизняної війни 1812 р. Ще в травні 1912 року, приймаючи в Петербурзі смоленського губернатора М. І. Суковкіна, Микола II “зволив висловити побажання відвідати Смоленськ». Міська Дума на своїх засіданнях 19 липня і 1 серпня ухвалила «асигнувати в розпорядження управи кредит у розмірі до 5 тисяч рублів; у разі прибуття Найвищих Особ піднести їм хліб-сіль на блюді і зображенням герба Смоленська і написом« Від Смоленського міського самоврядування 1812-1912 р.р. », потім в присутності Найвищих Особ відкрити бульвар 1812 року і, нарешті, прикрасити в місті всі місця, що належать Міському управлінню». У середині літа стало відомо, що імператор прибуде «імовірно» 31 серпня. За кілька днів до приїзду «Найвищих Особ» Смоленськ перетворився.

Спеціально перебудовану платформу на Петербурзькому переїзді, куди повинен був прибути царський поїзд, прикрасили гірляндами, вензелями, прапорами і квітами; подібним чином прикрасили всі мости міста, стовпи і дроти трамвая, в багатьох місцях міста були розвішані портрети імператора, його дружини і дітей; на в’їзді в південну частину міста і на багатьох будинках центральних вулиць були розміщені транспаранти з ініціалами Миколи II і Олександра I. 31 серпня імператора з родиною зустрічали представники губернської і повітової адміністрацій та органів самоврядування, перебували на Петербурзькій платформі в цей день голова Ради міністрів, міністр внутрішніх справ та інші високопоставлені чиновники. У Смоленську Микола II з сім’єю пробув лише 4 години, за цей час він відвідав Успенський собор (із звернення імператора до голови Ради міністрів В. Н. Коковцева: «Я хочу щоб цей історичний пам’ятник було реставровано з точним збереженням історичного характеру іконостасу та живопису . Слід відпустити необхідну суму на це з Державного Казначейства »); оглянув пам’ятник захисникам Смоленська 4-5 серпня 1812 року, Лопатинський сад і Королівський бастіон; музей княгині М. К. Тенішевой; будинок Смоленського дворянства. На запланованому відкритті бульвару 1812 року (уздовж стіни від сучасної площі Смирнова до пам’ятника Енгельгардта і Шубіну) Микола II в урочистій обстановці розрізав стрічку. Після відбуття імператора і його «найяснішої родини» із Смоленська ще два дні місто залишалося «розкішно ілюмінований» і прикрашений; на вулицях спостерігалося «незвичне і багатолюдне рух гуляє народу». На наступний день після візиту імператора, 1 вересня, на ім’я смоленського губернатора прийшла телеграма: «Государю Імператору сподобалось це Всемилостивий просимо на найбідніше населення Смоленська 5 тисяч рублів, якась сума буде переведена на Ваше ім’я».

Написавши реферат, я зрозумів, що мені і моїм землякам є, чим і ким пишатися – пам’ятками історії, великими людьми, вписали славні сторінки в історію Смоленщини.

У Смоленську на рубежі століть відбувалися важливі події, багато з них міцно збереглися в народній пам’яті, висвітлені в дослідженнях істориків, в художній літературі, у спогадах сучасників, в поетичних творах.

Попереднє покоління смолян залишило нам місто, в якому ми живемо. Місто прекрасне і древній. Ми повинні зберегти і примножити всі його матеріальні та духовні цінності.

Будаєв Д. «Життя в дерев’яному місті» (журнал «Смоленськ», спецвипуск, вересень 2004р.)

Будаєв Д. «Як відзначався столітній ювілей» (журнал «Смоленськ», № 10 – 2002р.)

Виноградова О. «Судноплавство на Дніпрі» (журнал «Смоленськ», № 4 – 2003р.)

Виноградова О. «Будив громадську думку і совість» (журнал «Смоленськ», № 9 – 2003р.)

Кононов В. «Романови і Смоленськ» (журнал «Смоленськ», № 11 – 2001р.)

Кононов В. «Шлях до Європи» (журнал «Смоленськ», № 10 – 2000р.)

Курашін В. «Віхи великого шляху» (журнал «Смоленськ», № 10-2001р.)

«Лопатинський сад» – Журавльова Л., Степченко Л. (журнал «Смоленськ», № 3 – 2000р.)

Довідник-путівник «Смоленськ» 2-е видання, 1960р.

Степченко Л. «Повінь на Дніпрі» (журнал «Смоленськ» № 12 – 2000р.)

Степченко Л. «Блонє» (журнал «Смоленськ», № 8-1999р.)

Степченко Л. «Туристичний Смоленськ початку 20 століття» (журнал «Смоленськ» № 12 – 2000р.)

Степченко Л. «Під заступництвом імператора» (журнал «Смоленськ», № 4 – 2004р.)

Степченко Л. «Молоховська площа» (журнал «Смоленськ» № 10 – 2004р.)

Степченко Л. «Червоний хрест» (журнал «Смоленськ» № 4 – 2005р.)

1 Будаєв Д. «Життя в дерев’яному місті» (Журнал Смоленськ, спецвипуск, вересень 2004, стор 11-12)

2 Довідник-путівник «Смоленськ» (2-е видання), за ст. Авдусин Д.А. , 1960, стор.23-26

3 Степченко Л. «Туристичний Смоленськ початку 20 століття» (журнал «Смоленськ», № 12-2000р р., стор. 37-38)

4 Степченко Л. «Молоховська площа» (журнал Смоленськ, № 10 – 2004 р., стор 30-33)

5 Кононов В. «Шлях до Європи» (журнал «Смоленськ» № 10 – 2000р., Стор.32-33)

6 Степченко Л. «Під заступництвом імператора» (журнал «Смоленськ» № 4-2004р р., стор. 40-41)

7 Степченко Л. «Повінь на Дніпрі» (журнал «Смоленськ», № 12-2000 р., стор 37-38)

8 Виноградова О. «Будив громадську думку і совість . » (журнал «Смоленськ», № 9-2003р р., стор. 36-38)