ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю, що являють собою два його полюси. Категорія напряму передбачає об’єднання митців на основі єдності методу, а також більшу або меншу схожість індивідуальних стилів. Адже, скажімо, стилі класицистів Расіна й Корнеля, при всій неповторності і своєрідності, є більш наочною спільністю, ніж, наприклад, стиль Расіна та сентименталіста Руссо або Корнеля та романтика Гюґо.

Якщо художній метод і стиль існують, так би мовити, ab ovo*, перші сформовані напрями з’являються в літературі Нового часу. Це — барокко і класицизм, розквіт яких припадає на XVII століття. У XVIII столітті зароджується сентименталістський напрям, а на рубежі XVIII—XIX століть формується романтизм. Напрями реалізму й натуралізму виникають у XIX столітті. Межа XIX—XX століть знамену-ється появою імпресіонізму та символізму — першими літературними напрямами, що об’єднуються під загальною назвою „модернізм”. Ціла низка модерністських напрямів зароджується у XX столітті. Серед найбільш прикметних — унанімізм, імажизм та імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм, „театр абсурду”, „новий роман” та інші. У 30-ті роки XX століття канонізується соціалістичний реалізм, що, незважаючи на суперечки навколо нього, був таки реальністю. А на початку 80-х років зарубіжні теоретики почали говорити про новий феномен сучасного мистецтва — постмодернізм. Дата народження постмодернізму (як і саме його існування) є спірною, хоча більшість дослідників уважає, що перехід від модернізму до постмодернізму здійснювався в середині 1950-х років.

Літературні напрями можуть мати свої складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами. Треба зазначити, що поняття „напрям”, „течія”, „школа” не є уніфікованими в сучасному літературознавстві. В одних дослідників напрям і течія виступають як синонімічні поняття, в інших — напрям є складовою частиною течії, у третіх — навпаки, течія є вужчим поняттям, ніж напрям. Пропонується іменувати течією різновид, розгалуження, зміну літературного напряму. Рух німецьких штюр-мерів („Буря й натиск”) являє собою літературну течію сентименталізму. Англійська „озерна школа” — течія романтичного напряму. Російська „натуральна школа” та французька група Шанфлері є течіями реалізму. Іноді виділяють вужчу категорію літературної течії — літературну школу, що об’єднує послідовників якогось видатного письменника. Однак аналіз літературного розвитку свідчить про зайвість цієї категорії: адже практично кожна течія і групувалася навколо особистості чи спадщини видатного митця. Так, розгалуження бароккового напряму — такі течії, як „метафізична школа”, „ґонґоризм” і „маринізм”, — пов’язані з діяльністю визначних європейських поетів (відповідно, англійця Джона Донна, іспанця Луїса де Ґонгори-і-Арготе та італійця Джамбатісти Маріно). Іноді школою у власному розумінні слова можна назвати цілі напрями. Так, „школою Золя” нерідко іменують натуралізм. Український футуризм можна до певної міри розглядати як школу Михайля Семенка.

Отже, доречно вести мову про літературний напрям і його різновид — літературну течію. Аналізуючи закономірності літературного розвитку, слід також враховувати національні варіанти літературного напряму. Адже кожен з них — англійський сентименталізм чи американський романтизм, французький реалізм чи німецький натуралізм, — при загальній спільності з іншими національними варіантами напряму, має свої часові рамки, характерні ідеї і проблеми, художні особливості. Так, розглядаючи українські барокко та класицизм, необхідно аналізувати їх у загальноєвропейському контексті, але й вбачати їхню національну специфіку, зумовлену як суто літературними, так і історичними й політичними факторами.

Історія літературних напрямів є історією їхнього співіснування, взаємопроникнення та літературних воєн. XVII століття ознаменувалося боротьбою барокко та класицизму, а кінець XVIII — початок XIX століття — полемікою романтизму й класицизму. У XX столітті літературні бої ведуть між собою чи не всі напрями: експресіонізм виник як протиставлення імпресіонізму, акмеїзм — символізму, імажинізм — футуризму. З іншого боку, майже до всіх розгалужень модернізму вкрай вороже ставився соціалістичний реалізм. До того ж, усередині певних напрямів точиться боротьба окремих течій. Достатньо пригадати жорстоку ворожнечу російських кубо- та егофутуристів або ж „ломо-носовської” та „сумароковської” класицистичних течій.

А. Гуревич справедливо зазначає, що „належність до течії та напряму (як і прагнення залишитися поза існуючими напрямами) передбачає вільне — особисте і творче — самовизначення письменника”. Боротьба та зміна літературних напрямів, дійсно, яскраво виражають закономірності літературного процесу. Однак розглядати цей розвиток як поступовий перехід від одного напряму до іншого означало б спрощувати історію літератури. Як зауважує Г. Померанц, „історія мистецтва — це не історія напрямів. Скоріш, це історія того, як мистецтво пробивається крізь напрями, крізь розсудливі схеми”. Видатним митцям завжди тісно в межах встановлених канонів, регламентованих принципів, вимог літературних маніфестів. Творчість великих письменників „не вміщується” в межах того чи іншого напряму, вона виходить за ці межі. Драматургія Мольєра ширша за канони класицизму. Фантастика Гоголя не завжди вписується в чіткі рамки реалістичного мистецтва. Творчість М. Куліша чи М. Хвильового не вдалося підкорити ідеологічним настановам соціалістичного реалізму.

Одні твори видатних письменників можна віднести до одного літературного напряму, інші — до другого. В. Гюго починає свою творчу діяльність у річищі класицизму, але згодом переходить на позиції романтизму. О. Пушкін і Т. Шевченко в різні періоди творчості належали до романтизму й реалізму. Г. Ібсен починав як романтик, пройшов крізь реалізм і натуралізм, а закінчив свій творчий шлях символістськими драмами. До того ж чимало визначних митців взагалі не пов’язують свою творчість з якимось напрямом. Так, відомо, що В. Брюсов, влаштовуючи вечір поетів усіх напрямів, не запросив на нього геніальної поетеси — Марини Цвєтаєвої, адже вона до жодного напряму не належала. Творчість багатьох яскравих митців свідчить про те, що художня практика є ширшою навіть за власні теорії. Приміром, Золя-романіст далеко не завжди дотримується настанов Золя-теоретика. До складної проблеми взаємостосунків творчої індивідуальності й літературного напряму доречним було б застосувати слова академіка Д. Лихачова, сказані ним про „стиль доби”: „Стиль — до певної міри нівелювання, це „доля”, яка намагається скувати мистецтво свого часу й позбавити добу її індивідуальності. І тільки посередній митець повністю підкоряється вимогам стилю”. Думка Д. Лихачова є правомірною й щодо літературних напрямів. Адже „геній сміється”, за виразом Г. Е. Лессінґа, з жорстких, усталених, заданих настанов.

До того ж митець не в змозі існувати в художньому вакуумі, не стикаючись з теоріями й творами представників інших напрямів, не використовуючи, свідомо чи підсвідомо, у власній творчості певні елементи чужих та навіть ворожих за духом чи стилем митців. Так, досвід літературного розвитку XIX століття свідчить про взаємопроникнення принципів та елементів романтизму й реалізму. А складна дифузія реалізму й модернізму є однією з цікавих ознак історії всесвітньої літератури XX століття.

Нижче розглянемо основні літературні напрями XVI— XX століть.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

літературний напрям

Літературний напрям — не конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об’єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей. Автори “Літературознавчого словника-довідника” називають такі чинники літературного напряму:

• 1. Світоглядний. фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місця людини у суспільстві та Всесвіті. Сюди ж відносяться ідейні переконання, спрямовані па зміну наявних суспільних відносин, суспільні та моральні ідеали, згідно з якими оцінюється сучасність, а також погляди на роль і значення літературної творчості в житті суспільства, історичної епохи, людської культури в цілому.
• 2. Поетика як система більш-менш нормативних правил. Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні особливості літературного напряму (на рівні стилю, композиції і т. ін.), визначає його літературну суть.
• 3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрямі.
• 4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників”.

Зміна напрямів виражає закономірності літературного процесу. Творчість багатьох письменників виходить за межі напрямів. В. Гюго починав свою творчість як класицист, а згодом перейшов на позиції романтизму. О. Пушкін, Т. Шевченко були і романтиками, і реалістами. Літературні напрями мають національні особливості.

Дотримуючись періодичності літературного процесу, запропонованої Д. Ч (іжевським, розглянемо розвиток художньої літератури в естетико-стильовій системі координат.

Окреме місце у літературному процесі займає фольклор — перша стадія художньої словесності. На основі фольклору сформувалася писемна література. М. Грушевський писав: “Хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних. але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом”.

Фольклор за типом творчості має романтичний характер, він з’явився як протилежність міфології з її практичним реалістичним змістом. Писана література, що почалася як антитеза до фольклору, мала реалістичний зміст. До того ж у фольклорі домінує колективне творення, а письменство — індивідуальна творчість. Фольклорні зразки, поширюючись в усній формі, набували варіантності, у них зникали індивідуальні особливості, пов’язані з місцем і часом дії, зоставалося загальне, характерне для різних місць і часів, і всієї нації. У писаній літературі відображалося індивідуальне світосприйняття і світорозуміння, а у фольклорі — душа нації.

“Із-за вдосконалення, поширення писемної літератури (загальніше цивілізації), — відзначає В. Пахаренко, — фольклор невпинно слабне, згасає (спочатку на рівні творення, а тоді й па рівні поширення), його залишки деградують, переходять у т. зв. масову культуру, кітч. Цей сумний, хоч і неминучий, процес згасання фольклору спостерігаємо нині, зокрема, і в Україні”.

У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виділяє монументальний (X) ст.) і орнаментальний (XII—XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з’явився у той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають з “Повісті врем’яних літ”: короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне і політичне життя Руси. осуд чвар і здирниці ва князів, заклик до єдності усіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль – реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є у літературі класицизму, бароко, соцреалізму.

Орнаментальний (лат. ornamentum — прикраса) стиль припадає па XII—XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У “Слові о полку Ігоревім” розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: “Впали прапори Ігореві. Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську”. Битва змальована як “учта”, “посів”, “жнива”: “Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла на руську землю”. Використовуючи гіперболу, автор створює напінфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: “наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав”. Мова “Слова о полку Ігоревім” мелодійна, багата па асонанси та алітерації (“уже бо Сула не течет cеребреними струями”). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.

За типом творчості монументальний стиль — реалістичний, а орнаментальний — романтичний.

Переходова доба (XlV—XVcm.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови нашого народу.

Ренесанс та реформація (XVI—XVH ст).

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor — відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце у мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов’язана творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.), Данте Аліг’єрі (1265—1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), Франсуа Рабле (1494—1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547—1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564—1616рр.).

Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, шо об’єднувало Ренесанс та реформацію — це критика середньовіччя і католицької церкви.

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвиша-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450—1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470—1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513—1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

На зміну Ренесансу у XVII ст. прийшла доба бароко.

Літературний напрям
Літературний процес і його основні закономірності

У величезній сукупності творів і у творчості окремих письменників наявне спільне, усталене, характерне, що є підставою для групування їх на основі сутнісної подібності. Адже у написаних приблизно в один і той самий час визначних чи епохальних творах формується відносно монолітна і внутрішньо упорядкована сукупність ідейно-художніх ознак і тенденцій, з якої складається літературний напрям.

Зміст і сутнісні ознаки літературного напряму

Формування літературного напряму починається з творчості певного письменника, яка привернула увагу колег-сучасників новизною і творчою перспективністю, відкрила нові можливості в художньому освоєнні дійсності тощо. На цій підставі зароджується і розвивається літературна школа — сукупність ознак (ідейно-художні особливості, стильова манера), за якими вбачають наближеність письма одних письменників до інших, значно масштабніших, визнаних у літературі. Її здобутки іноді підхоплюють і розвивають інші письменники, унаслідок чого в літературному процесі виникає літературна течія — літературне угруповання, відзначене більшою чи меншою єдністю естетичних засад та художніх засобів.

З часом літературна течія знаходить своє продовження в інших літературах і переростає в літературний напрям, у якому можуть формуватися нові школи і течії.

Літературний напрям — сукупність духовних, світоглядних та естетичних принципів, характерних для творчості певних письменників, літературних шкіл, угруповань, течій в одній чи багатьох національних літературах; сукупність творів, у яких проявляються спільність літературного стилю, творчого (художнього) методу, типу творчості та інших характерних ознак.

Формантами літературного напряму є світоглядний (ідейний, філософський) фундамент, який породжує певну концепцію дійсності і творчості; поетика як система вимог (правил), сформованих на філософських засадах напряму; спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у цьому напрямі і є характерними для нього; сукупність формотворчих елементів (стильові, композиційні особливості, жанрові форми), регульованих поетикою цього напряму.

Знання сутнісної специфіки літературного напряму допомагає систематизувати розуміння особливостей літературного процесу сучасності і минулого, полегшує пізнання, осмислення та оцінювання окремих творів шляхом співвіднесення їх із певним напрямом, надає чіткості в історичній класифікації жанрів (наприклад, романтична балада, класична ода, реалістичний роман тощо). Літературний напрям є одним із основних чинників виокремлення літературного періоду.

Літературний період (грец. реrіоdоs — кружний шлях, обертання) — цілісний етап літературного розвитку, відмінний від попереднього та наступного і водночас пов’язаний з ними.

«Літературний напрям» — категорія історично змінна. Деякі напрями побутують у літературі тривалий час, іноді — століття. Тому в межах напряму відбуваються певні зміни, зумовлені розвитком літератури. З часом художньо-творчий потенціал напряму вичерпується і відкриваються нові творчі можливості, на зміну одному напряму приходить інший. Зміни напрямів зумовлюють і зміни історичних етапів художнього розвитку.

Основні літературні напрями Нового часу

Зародження літературних напрямів Нового часу відбулося у постренесансний період (межа XVI—XVII ст.), першими з яких були бароко, класицизм, сентименталізм.

Бароко (італ. bаrоссо — вибагливий, химерний) — літературний (мистецький) напрям, творам якого притаманні ускладнена форма, поєднання релігійних і світських мотивів, антиномічність, потяг до гіпербол, антитез, алегоричність, символізм, емблематичність, монументальність, поєднання фантастики з реальністю, мотиви світу-лабіринту, світу-театру, хаосу, космізму, всеосяжності буття тощо.

Література бароко намагалася створити власний контрастний світ, щоб вразити читача. Звідси — ускладнена художня форма, специфічні вірші: акровірші, мезовірші, фігурні вірші, буриме тощо. Найвизначніші представники: П. Кальдерон (Іспанія), Д. Маріно і Т. Тассо (Італія), Г. Гріммельсгаузен (Німеччина) та ін.

Прийшовши на зміну Відродженню, епоха бароко тривала від середини XVI до початку XVIII ст. Розквіт в Україні припадає на XVII—XVIII ст. Для українського бароко характерна перевага духовних творів над світськими. У бароковому стилі писали Мелетій Смотрицький, Кирило Ставровецький (Кирило Транквіліон), Лазар Баранович, Іван (Іоанн) Величковський, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Григорій Сковорода. Елементи всіх стилів бароко («високого», «середнього» та «низового») простежуються у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Плужника, М. Хвильового, О. Довженка, І. Драча, В. Стуса, В. Шевчука та ін.

Класицизм (лат. classicus — взірцевий) — літературно-мистецький напрям, що орієнтувався на античну літературу, мав чіткі і суворі теоретичні приписи.

Систему таких принципів утворювали: закон «трьох єдностей» (дії, часу і місця) для драми, неодмінність перемоги обов’язку над почуттям у головного героя, зрозуміла і чиста мова, перевага «раціо» (розуму) над «емоціо» (почуттями) в образотворенні, риторичність, чіткий поділ жанрів на «високі» (трагедія, ода, епопея) та «низькі» (комедія, байка, сатира). Тематика «високих» жанрів — важливі питання громадського життя на основі античних та історичних сюжетів тощо.

Класицизм прийшов на зміну бароко і тривав у різних країнах від XVI до початку XIX ст. Теоретичною основою була ідеалістична філософія Декарта (картезіанство). Головні теоретики — Ж. Шаплен та Н. Буало. До практиків класицизму зараховують П. Корнеля, Ж. Расіна, Мольєра, Ф. де Ларошфуко, Ж. де Лафонтена та ін.

В українській літературі цей художній метод не сформувався. Елементи класицизму помітні у Ф. Прокоповича, І. Некрашевича, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, творчості «неокласиків» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен)), а також Є. Маланюка, Ю. Липи, Олега Ольжича, Н. Королеви та ін.

Сентименталізм (франц. sentimentalisme, від sentiment — почуття) — літературний напрям, що утверджував чуттєву, ірраціональну стихію в художній творчості.

Вартісним вважали художній твір, який міг зворушити душу людини. На відміну від класицистичних героїв (можновладців, аристократів, царів, історичних осіб та ін.) сентименталізм утверджував інших героїв — інтелігентів, ремісників, ідеалізованих селян. Посилював увагу письменників до природи, сімейного життя, активно використовував художню форму щоденників, мемуарів, листів, сповідей тощо.

Виник у другій половині XVIII ст. як реакція на раціоналізм, сувору нормативність класицизму. Тривав до початку XIX ст. Назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна (1713—1768) «Сентиментальна подорож Францією та Італією». Класичними зразками сентименталізму вважають твори С. Річардсона, Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, М. Карамзіна.

Галерею шляхетних, мрійливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажів, які втілювали ідеалізовану душу простолюду (українського селянина), представлено у повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Елементи сентименталізму є у творчості І. Котляревського, Є. Гребінки, Ю. Федьковича, П. Грабовського та ін.

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, що заперечував раціоналізм Просвітництва, естетично — класицизм і сентименталізм, утверджував ідеї національно-визвольної боротьби та індивідуалізму.

Домінування національних ідей притаманне романтизмові поневолених народів (українському, польському), індивідуалістських — романтизмові незалежних народів (англійському, французькому, німецькому, американському тощо). Основні його ознаки: ідеалізм у філософії, світоглядний націоналізм, історизм, апологія (захист) особистості, неприйняття буденності, звеличення «життя духу», мистецтва, релігії, філософії, культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, містики, екзотичних пейзажів та ін.

Романтизм заперечує раціоналістичну регламентацію у мистецтві, понад усе цінує творчу свободу митця, його фантазію. Художній світ романтичних творів будується за принципом зображення виняткового героя у виняткових обставинах. Романтичний герой наділений сильним характером, часто це — бунтівник, який вивищується над оточенням, не приймає норм деградованого суспільства. Улюблені теми романтиків — героїчне минуле рідного народу, природа і людина, любов, пошук ідеалу, творче натхнення, незвичайні психічні переживання тощо. Романтики розвивали жанри історичного роману і драми, ліро-епічної поеми, балади, романсу, пісні. Надзвичайно великим був вплив народної творчості на поетику романтизму.

Сформувався романтизм у світовій літературі наприкінці XVIII ст. — на початку XIX ст., в українській літературі — на межі 20—30-х років XIX ст. Ознаки його помітні вже у творчості Шекспіра, Гете. Основними представниками його вважають Дж.-Г. Байрона, П.-Б. Шеллі, В. Гюго, Ф.-Р. Шатобріана, А. Мюссе, Г. Клейста, Новаліса, Е.-Т.-А. Гофмана, Ф. Купера, Е. По, А. Міцкевича, М. Лєрмонтова та ін.

Романтичний метод, що ґрунтувався на національній ідеї, використовувало й чимало українських письменників XIX ст.: І. Срезневський, М. Шашкевич, М. Устиянович, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович, О. Стороженко, Ю. Федькович та ін.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. (в епоху модернізму) романтичні ідеї по-новому зазвучали у світовій літературі. їх утвердження окреслили терміном «неоромантизм», який був конструктивною спробою подолати протистояння ідеалу та реальності, зробити сподіване, можливе дійсним. Найповніше неоромантизм окреслився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, яка вважала реалістичний спосіб «фотографувати» довкілля «зниженням свого хисту», боронила «прапор модернізму» і закликала не «зрікатися прапора новоромантичного», пориватися «у блакить». Ідеєю неоромантизму було утвердження аристократизму духу. У європейських літературах його репрезентували Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін.; в українській крім Лесі Українки — представники «розстріляного відродження» (О. Близько, Ю. Яновський, М. Хвильовий), «вісниківства» (Ю. Липа, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олег Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен та ін.), а також О. Довженко, М. Стельмах, М. Вінграновський, Р. Лубківський, В. Герасим’юк та ін. Ідейно-естетичні можливості романтизму не вичерпано й досі.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний, від res — річ) — художній (творчий) метод, що передбачав зображення крім правдивих деталей типових характерів у типових обставинах.

Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на перше місце реалізм поставив пізнавально-аналітичне начало. Представники цього напряму прагнули змалювати життя у всіх його проявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми тощо. Помітною є велика залежність реалістів від концептів філософії позитивізму.

Розвинувся на початку XIX ст. у Франції. Ознаки його наявні в літературах різних епох, тому розрізняють реалізм античний (Гесіод), середньовічний (фабльо, шванки, фацеції, інтермедії), ренесансний (Петрарка, Боккаччо, Чосер, Сервантес, Рабле, Шекспір), просвітницький (Лессінг, Дідро, Мерсьх’є, Філдінг, Бомарше, Діккенс).

Реалізм використовували з різною метою, що було підставою виокремити його види:

а) просвітницький. Його метою є просвіта і моральне вдосконалення людини і суспільства. Репрезентує його п’єса «Наталка Полтавка» І. Котляревського;

б) критичний. Характерні ознаки цього творчого методу — критика існуючого ладу, моралі, суспільних проблем тощо. Представники його — О. де Бальзак, В. Теккерей, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. Він притаманний більшості українських реалістів XIX — початку XX ст. (Т. Шевченко, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко, Панас Мирний, О. Кониський та ін.);

в) тенденційний («ідейний», «науковий»). Він покликаний не тільки пізнавати, аналізувати і критикувати соціальну дійсність, а й обов’язково утверджувати високі ідеали, ідеї національного і соціального визволення, свободи народів і людини. Започаткував його Т. Шевченко, науково обґрунтував І. Франко;

г) соціалістичний (соцреалізм). Суть методу полягає в «соціалістично усвідомленому, правдивому, історично конкретному зображенні дійсності в її революційному розвитку». Мету його вбачали у вихованні «нової людини, яка гармонійно поєднує в собі ідейне багатство, душевну красу і фізичну досконалість, активно бореться за побудову комуністичного суспільства». Насправді соцреалізм — псевдохудожній ідеологічний метод у радянській літературі, метою якого було фальшувати дійсність в інтересах комуністичної партії.

Класиками соцреалізму можна вважати постфутуристичного М. Бажана, пізнього П. Тичину, О. Довженка, Ю. Смолича, О. Гончара та ін.

Для означення різновидів реалізму, які засвідчують його великі художні можливості, використовують поняття «етнографічний реалізм», «натуралізм», «неореалізм», «реалізм без берегів», «наївний реалізм», «магічний», реалізм» тощо.

Модернізм (франц. moderne — новітній, сучасний) — митецькі тенденції, рухи (переважно нереалістичні), що формувалися наприкінці XIX — на початку XX ст.: символізм, експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, сюрреалізм, акмеїзм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, авангардизм та ін. У тогочасних Німеччині та Австрії цей рух формувався як сецесія (лат. secessio — відхід убік, відділення) — протиставлення домінуючому тоді академізму.

Теоретичною основою модернізму були ідеї «філософії життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, А. Бергсон, Е. Гуссерль, 3. Фройд та ін.). Модерністи обстоювали поезію як вищу форму знання, пріоритет естетичної ідеї. їх цікавили криза людських цінностей, ізоляція людини, відчуття абсурдності існування окремого індивіда, постуляція (утвердження) нового гуманізму, пошуки втраченого часу і гармонії, інколи — естетизація потворного (декадентство) чи де- естетизація, розмивання мистецтва (у футуризмі чи авангардизмі) тощо. На рівні художньої форми модернізм представляли внутрішній монолог, «потік свідомості», асоціативний монтаж, ускладнена метафоричність, верлібр тощо.

Модернізм завжди був складним, неоднорідним явищем, в його лоні визрівало багато течій, що різнилися естетичними та ідейними настановами, трактуванням долі і ролі людини у світі. Для багатьох модерністів характерні пошуки позитивних ідеалів, утвердження національної ідеї, звернення до Бога, християнської моралі, наголошення на винятковості і всевладності творчої особистості у сфері духовності. Про його суперечливість свідчать виразно деструктивна, антилітературна позиція, настанова на денаціоналізацію і космополітизацію літератури. Поширений був у країнах Європи («Молода Бельгія», «Молода Польща» та ін.). До модерністів зараховують Ш. Бодлера, А. Рембо, С. Малларме, Е. Верхарна, Г. Аполлінера, О. Вайльда, Р.-М. Рільке, К. Гамсуна, Г. Д’Анунціо, Дж. Джойса, Ф. Кафку, О. Блока, С. Пшибишевського, Е. Паунда, Т.-С. Еліота, М. Пруста, А. Камю, С. Беккета та ін.

Із декадансом (франц. decadence — занепад) модернізм єднала «філософія життя». Відрізнявся від нього націленістю на конструктивні пошуки «нової краси», несприйняттям притаманної декадентам схильності гіпертрофування «присмеркової доби», песимізму та естетизації потворного.

Український модернізм вирізняла подвійна ідеологічна орієнтація: на збереження національно-народної ідентичності; «просвітницький гуманізм», характерний для європейського модерну. Передумовами його появи в Україні були: необхідність якісного оновлення національної літератури, зокрема поезії, на порозі XX ст.; прагнення деяких письменників звільнити літературу з «ярма соціальності» — необхідності бути єдиним захисником, учителем, фактором єднання народу, його духовним та політичним поводирем. У цих ідеях закорінена настанова окремих митців на розрив із традицією — в ім’я оновлення літератури, наближення «до новіших течій і напрямів» чи звільнення від суспільної заангажованості. Модерністські тенденції яскраво проявили себе у творах представників «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С. Чернецький, С. Твердохліб, О. Луцький, В. Бірчак, Б. Лепкий, М. Яцків, близькі до них М. Рудницький, О. Туринський, Ф. Коковський, художники І. Труш, І. Северин, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук), «Української хати» (П. Богацький, М. Євшан, М. Шаповал (Сріблянський), А. Товкачовський, Г. Чупринка, М. Жук та ін.), М. Вороного, Олександра Олеся, М. Філянського, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, В. Винниченка, Г. Хоткевича, раннього П. Тичини, у шістдесятників та ін.

В українській літературі початку XX ст. найбільше розвинулися такі стильові течії модернізму:

1) символізм (грец. sumbole — символ) — стильова течія модернізму, для якої характерні індивідуалізм, містицизм, прагнення подолати протистояння ідеалу та реальності і дистанціювання навколишнього світу та людської душі. Виник у Франції в 70-ті роки XIX ст. на основі «філософії життя» як заперечення позитивістських тенденцій у мистецтві. В основі символізму — сформульований III. Бодлером закон «відповідностей», розімкнутих у безкінечний і постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє» та їх синтез. Мета митця — схопити сутність (єство), недоступну для раціонального пізнання, а відкриту лише для осяяння, ірраціонального, інтуїтивного сприйняття, яку можна виразити натяком, приблизно, символічно — через музику і поезію. Основоположниками символізму були французькі письменники П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме.

В українській літературі до символізму зверталися О. Кобилянська, А. Кримський, Олександр Олесь, М. Вороний, М. Філянський, С. Черкасенко, Г. Чупринка, В. Пачовський, О. Луцький, П. Карманський, С. Твердохліб, О. Бабій, брати П. та Я. Савченки, Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський, II. Тичина, Р. Купчинський, Б. Лепкий, О. Зуєвський та ін.;

2) експресіонізм (франц. expression — вираження, виразність) — стильова тенденція авангардизму, основний творчий принцип якої полягає у відображенні загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське Я, напруженість його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу (Перша світова війна, революції). Виник у Німеччині на початку XX ст. (спочатку в малярстві — об’єднання «Міст», «Синій вершник»). Джерела його — у романтизмі, «філософії життя». Його естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на подання миттєвих вражень митця. Термін вживають із 1911 р. (X. Вальден), хоч існував і раніше.

Для експресіонізму характерні «нервова» емоційність, ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного до монохромності або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища: примітивізм буденщини — з космічним безміром, побутове мовлення — з вишуканими поетизмами, вульгарність — із високим пафосом, пацифістські інтонації — з активним революціонізмом, зумовлені жахом буття екзистенціональні мотиви — із прокомуністичними.

Найяскравіше експресіонізм проявився в ліриці (поетичному зображенні сновидінь), гротескних поемах чи «пролетарських» піснях (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та ін.), театральному мистецтві (Г. Кайзер, Е. Толлер, Е. Берлах, ранній Б. Брехт та ін.), прозі Ф. Верфеля, Л. Франка, М. Брода та ін.

В українському мистецтві ознаки експресіонізму помітні у новелах В. Стефаника, поезії Т. Осьмачки, М. Бажана, Юрія Клена, прозі О. Туринського («Поза межами болю»), в естетиці театру «Березіль» Леся Курбаса («експресивний реалізм»);

3) імпресіонізм (франц. impressionnisme, від impression — враження) — напрям у мистецтві модернізму, який основним завданням вважав ушляхетнення, витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливих миттєвих відчуттів, переживань. Сформувався у Франції у другій половині XIX ст. (художники К. Моне, Е. Мане, О. Бенуар, Е. Дега). У літературі наближався до натуралізму та символізму. Основні творчі принципи — світ у даний момент і крізь призму суб’єктивного сприйняття; використання епізодичного, фрагментарного, суб’єктивного опису: ліризація оповіді, внутрішні монологи, метафори (настроєва функція), кольори, світлотіні, звукові барви й тони; передавання різних внутрішніх почуттєвих станів.

Найвідоміші представники: у французькій літературі — брати Е. і Ж. Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан (у прозі), П. Верлен (у поезії); бельгійській — М. Метерлінк; англійській — О. Вайльд; австрійській — С. Цвейг, А. Шніцлер; польській — С. Віткевич, С. Жеромський. В українській прозі — М. Коцюбинський («На камені», «По-людському», «Тіні забутих предків», «Intermezzo», «Цвіт яблуні» та ін.). Імпресіоністичні тенденції помітні у творах Г. Михайличенка («Блакитний роман»), М. Хвильового («Сині етюди»), Мирослава Ірчана («Карпатська ніч»); ліриці — П. Тичини, В. Чумака, М. Йогансена. У драматургії (у поєднанні з символізмом) — С. Виспянського, С. Черкасенка («Казка старого млина»), М. Рильського («Бенкет») та ін;

4) авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — спільна назва художніх тенденцій, які різко протиставлялися попереднім стилям і традиціям, заперечували духовнотворчу основу мистецтва, характерний для модернізму пошук істини, збивалися на ультрареволюційність, епатаж, заперечення унормованої естетики, вимоги розмивання її «берегів», прагнення розчинити естетику в утилітаризмі чи соціальній дійсності. Зародився на початку XX ст. в образотворчому мистецтві з таких «лівих течій» модернізму, як фовізм (А. Матіс, А. Марке, Ж. Руо, А. Дерен, Р. Дюфі, М. Вламінк) та кубізм (П. Пікассо, Ж. Брак, X. Грис), потім ця тенденція захопила футуристів, експресіоністів, дадаїстів, сюрреалістів та ін. У другій половині XX ст. авангард був поглинутий постмодернізмом.

В українській літературі авангардизм найбільше проявився у 20-ті роки (творчість футуристів) і 90-ті роки XX ст. (об’єднання «Бу-Ба-Бу», ЛуГоСад, «Нова література» як запізніла реакція на творчу безплідність соцреалізму). Нових ідей і новаторських творів український авангард запропонувати не зміг, тому швидко виродився у словесну гру, епатаж і розчинився в постмодернізмі;

5) сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — авангардистська течія модернізму, представники якої особливу роль відводили підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Заявив про себе в літературі (Г. Аполлінер — «новий реалізм»), потім в інших видах мистецтва. Сформувався на основі дадаїзму, інтуїтивізму (А. Бергсон), фантазійного мислення (В. Дільтей) та фройдизму.

Його естетичну платформу поділяли П. Елюар, Л. Арагон, Ф.-Г. Лорка, П. Неруда, у живописі — М. Ернест, І. Тангі, Р. Магніт, С. Далі. В українській літературі більшою чи меншою мірою — Б.-І. Антонич (зб. «Ротації», 1938); Василь Барка, О. Зуєвський, В. Голобородько, М. Воробйов; Нью-Йоркська група — Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Б. Бойчук;

6) футуризм (лат. futurum — майбутнє) — напрям авангардизму, якому притаманні неприйняття вічних цінностей; акцентування «грубих» речей; екстраполювання сучасного в майбутнє — позбавлене «вантажу» будь-яких традицій, «зайвих» при створенні нової культури, розбудованої на основі найновіших досягнень науки і техніки; деестетизація і дегуманізація мистецтва, поєднання принципів позитивізму та інтуїтивізму. Основні елементи поезії, заТ. Марінетті, — хоробрість, сміливість, бунт, «натиск, лихоманне безсоння, гімнастичний крок, ляпас та удар кулака».

Представляли його: у Росії — І. Северянін, В. Хлебников, В. Маяковський, брати Бурлюки, В. Каменський, А. Кручених, закликаючи «скинути класику з корабля сучасності», вдаючись до ультрареволюційності; в Україні — М. Семенко (заклик «спалити “Кобзар”»), В. Гадзінський (Москва), Г. Шкурупій, Г. Коляда, В. Поліщук, ранній М. Бажан, О. Слісаренко та ін. У своєму «новаторстві» деякі футуристи, як наприклад М. Семенко, доходили до повної втрати комунікації з читачем:

До використовуваних футуристами художніх прийомів вдавалися представники абстракціонізму, поп- арту, сюрреалізму (частково).

Постмодернізм, постмодерн — віддалені від класичної та модерністської традицій нігілістичні «художні» практики (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», геппе- нінг, акціонізм, шозизм, антироман, «радикальна література» та ін.).

Філософська основа постмодернізму — постструктуральні філософські міркування Ж. Дерріди, М. Фуко, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Лакана, А. Кепроу, Ф. Джеймсона, Р. Рорті, П. де Мана, Ю. Крістевої, Р. Барта, Е. Шовалтер, Г. Сікту, Дж. Калера, частково Л. Вітгенштейна та ін. Для нього характерні: деструкція як принцип пізнання; ілюзійність; загострене відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва; заперечення твору через абсолютизацію тексту; принцип повторюваності та сумарності; еклектизм стилю, тяжіння до стилізації, пародії, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії; паразитування на культурно освоєному матеріалі, стирання меж між мистецтвом та кітчем, медитацією та геппенінгом (різновид мистецтва дії — мистецтво процесу, демонстрації, перфомансу); перетрушування «багажу культури», вульгаризація; художня безплідність; патологічний психологізм.

Постмодерн налаштований на розважальність, квазіреалізм, заперечення будь-якої природної та соціальної ієрархії, на програмно беззмістове слово у поезії, «чорний» гумор, перманентну іронію, провокативну естетику, «холодний еротизм», патологічний секс, гедонізм, «атомування» людини, розмивання ідентичностей (національної, релігійної, сімейної, родинної, класової та ін.) людини, вживання нецензурної лексики, моделювання головного позитивного героя як маргінала (злочинця, гомосексуаліста, наркомана тощо), заперечення історії тощо.

У світовій літературі його представляють І. Кальвіно, П. Хандке, Б. Штраус, Г. Кроль, Л. де Вінтер, С. Нотебом, Дж. Хоукс, Д. Картелем, Т. Пінчон, В. Набоков, Е. Банд, X. Кортасар, К. Фуентес, Р. Крілі, Е. Ворхол, С. Сонтаг, Дж. Кейді, С. Рушді, Р. Кувер, М. Кундера, М. Павич, Дж. Барт, Г. Соррентіо та ін.

Постмодернізм у сучасній українській культурі проявився у 90-ті роки XX ст. Його представники в українській поезії: Нью-Йоркська група (частково), «Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Червона Фіра», «Пропала грамота», «Західний вітер», «500», С. Жадан та ін.; драматургії — А. Жолдак, Л. Подерв’янський; у прозі — Б. Жолдак, Ю. Андрухович, В. Єшкілєв, О. Забужко, С. Андрухович, І. Карпа, Л. Дереш та ін.; інтерпретації літературних явищ — Г. Грабович, С. Павличко, Т. Гундорова, О. Забужко, О. Бузина та ін.

Спроби створення сутнісно національного проекту постмодернізму в українській літературі (форма частково постмодерна, зміст національний) помітні у загалом модерній творчості письменників «Нової літератури» (В. Цибулька, В. Медвідя, Є. Пашковського), О. Ульяненка, В. Кожелянка та ін.

1. Як пов’язані між собою літературна творчість і літературне життя?

2. Окресліть роль письменника і читача в літературному житті.

3. Охарактеризуйте значення формантів літературного процесу.

4. Яку роль у літературному процесі відіграють традиція і новаторство?

5. Назвіть відмінності між стилем, творчим методом і типом творчості.

6. Поясніть значення поняття «літературний процес».

7. Охарактеризуйте провідні літературні напрями Нового часу.

8. З’ясуйте, у чому проявляються нігілістичні, деструктивні атрибути авангардизму, соцреалізму та постмодернізму.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.