Історія життя незламної української актриси Марії Капніст

22 березня 1914 року в Петербурзі у графа Ростислава Капніста та праправнучки Сірка Анастасії Байдак народилася донька Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко, стовбова шляхтянка, графиня.

Її виховували відповідно: музика, історія, мови.

У домі Капністів часто бували імениті гості. Кажуть, сам Федір Шаляпін давав Марії перші уроки вокалу та сценічної майстерності.

Але красивим був тільки початок. У 1917 Капністи, гнані вітрами історії, перебираються з Петербурга до Судака – в маєток на сімдесят кімнат. Гувернантки, няньки, бонни…

Проте жити стає важче. Хмари революції згущуються.

Пізніше Капніст згадувала:

“Коли з’явилася “надзвичайка”, було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше – розстріл. Коли хтось запитав батька – “Ти підеш?” – він відповів: “Я не боягуз”. Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли … А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам’ятаю тих людей. Один сказав іншому: “Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її”. Я закричала: «Ви не можете! У вас немає наказу!”

Це було взимку 1921.

Капніста розстріляли, як і майже всіх кримських дворян. Маєток зруйнували.

Спочатку замучив голод: їли геть усе – мололи виноградні кісточки, міняли на золото жир дельфіна. Потім довелося тікати від влади.

Кримські татари матері з Марією надали притулок, дали національний одяг.

Червоний терор тероризував родину: старша сестра Марії померла від розриву серця; один брат утопився, другий потрапив у табори.

Врятувався тільки брат Андрій, який поміняв прізвище Капніст на Копніст (цей вчинок Марія не зрозуміла і не простила).

Та хіба могла ховатися від комуністів горда, непокірна Марія?

Якось у школі на завдання вчительки знайти риму до слова “комуніст” вона відповіла: “Комуністами ніколи не будуть Капністи”.

Її вигнали зі школи.

У 16 років Марія знову потрапила у Ленінград, там вступила до театрального інституту. Проте її невдовзі виключили за дворянське походження і заборонили жити в місті. Капніст почала мандрувати: працювала бухгалтером у Києві, потім у Батумі.

Якось на демонстрації молоду, струнку красуню помітив Лаврентій Берія – і забажав. А оскільки дівчина рішуче йому відмовила, то у 1941 р. Марію Ростиславівну репресували “за антирадянську пропаганду й агітацію” дали 8 років таборів.

Термін вона відбувала у виправно-трудових таборах Тайшет, Джезказган, Караганда. Щоб зламати графиню, їй не давали їжі, кожної ночі влаштовували допити: засліпляли яскравою лампою, кидали у крижану ванну, стригли волосся, били об стіл обличчям, змушували до сексуального рабства.

Якось Марія вдарила по обличчю начальника табору. Щоб помститися, її кинули у чоловічий барак до карних злочинців.

Красуня Марія різко змінилася: беззуба, з обскубленим волоссям, а у шкіру в’їлася вугільна пилюка.

У таборі жінка познайомилася з польським шляхтичем Яном Волконським. Згодом народила від нього доньку Раду. Дівчинка ходила в дитячий садок. Капніст уже рахувала дні до звільнення, але побачила, як вихователька б’є Раду і накинулася на неї.

За це Марії дали ще 10 років, а Раду відправили в дитячий будинок.

Звільнена Марія Ростиславівна була лише в 1956 р., в 1958 р. повністю реабілітована. Справа Марії Ростиславівни Капніст була припинена “за відсутністю складу злочину”.

Марія нарешті отримала омріяну свободу.

Її давній шанувальник, Георгій Холодовський, з величезним букетом квітів чекав на пероні свою Маріетту. Зустрічав, та не впізнав.

Їй 44 роки, а вона скидалася на дуже літню бабцю. Сцена, сповнена трагізму. Він метушився спорожнілим пероном, шукав і не міг знайти. Вона стояла осторонь. Врешті-решт, коли їхні погляди зустрілися, його аж до спини пройняв жах. Це була не вона. Вона не могла стати такою. Без зубів, сива, у глибоченних зморшках.

Простягнувши букет Марії, сказав: “Вас не зустріли, і я не зустрів ту, на яку чекав”.

Розвернувся та й пішов геть. Марія Ростиславівна покликала його. Він не повернувся. Це був удар у самісіньке серце. Це потім вона дізнається, що він і справді не впізнав її, а букет подарував від розпачу. І хоч вони лишаться друзями, та не більше того.

З 1956 р. до останнього дня жила в Києві.

Тяжким було вороття Марії на волю. Грошей не було, на роботу не брали — “зеківка”, майже жебракувала, спала на вокзалах, у телефонних будках, бомжувала без роботи та прописки. Працювала двірником, прибирала у пельменній. Про сцену аристократка й не мріяла.

Раз вона стояла у фуфайці біля кас кінотеатру, до неї підійшов молодий режисер Юрій Лисенко і запитав: “Ви у якому фільмі знімаєтеся?” – і повів на знімальний майданчик картини “Таврія”.

Марія Капніст знялася у 120 фільмах. Графині, відьми, монашки. Знялася вона і в Голлівуді – грала черницю у фільмі “Темні води” (1994 р.). Була вона й актрисою Київського театру російської драми.

Марія Капніст відродила славу свого прадіда поета Василя Капніста; не раз була у селі Капулівка (поблизу Нікополя), де похований її пращур Іван Сірко.

У віці 79 років Марія Капніст потрапила під колеса автомобіля, переходячи проспект Перемоги біля кіностудії імені Довженка. Під час лікування вона ще й застудилася.

Померла 25 жовтня 1993 року.

Похована на родинному кладовищі в селі Велика Обухівка (Миргородського району. – ред.) Полтавської області, поряд зі знаменитим пращуром – відомим українським поетом, драматургом і громадським діячем Василем Капністом.

Автор: Наталія Клюс

10 найгучніших фільмів, що вийшли у 2022 році

2022 рік став неабияким випробуванням для українців. Попри це, свою відраду (за можливості) більшість із нас знаходили в кіно. Фільми стали порталом в інші світи та захопливі історії, які підіймали нам настрій або, навпаки, змушували замислюватися над важливими речами. Підбиваючи підсумки року, lifestyle-редакторка Іванна Петрович зібрала найгучніші прем’єри 2022-го, які були в центрі уваги кожного кіномана.

«Елвіс»

Фільм «Елвіс» — це епічне видовище на великому екрані від Warner Bros. Pictures та відомого режисера База Лурманна, який досліджує життя та музику Елвіса Преслі. У головних ролях — Остін Батлер та володар «Оскара» Том Генкс.

Історія Елвіса Преслі (Остін Батлер) розглядається крізь призму його стосунків з менеджером Томом Паркером (Том Генкс). Чоловіки працювали разом понад 20 років: від початку кар’єри Елвіса до розквіту його небувалої слави. Усі ці події в житті Елвіса відбуваються на тлі змін культурного ландшафту Америки. Не обійшлося і без коханої Елвіса Прісцилли Преслі, яка була однією з найважливіших і найвпливовіших осіб у житті зірки.

«Топ Ґан: Меверік»

Захопливий бойовик з Томом Крузом є продовженням фільму «Найкращий стрілець», що вийшов на екрани у 1986 році. У новій стрічці сміливого пілота очікують наступні випробування та небезпечні виклики.

«Клондайк»

«Клондайк» режисерки Марини Ер Горбач — фільм спільного виробництва України й Туреччини. Події фільму розгортаються на Донбасі на тлі катастрофи MH17. Молоде подружжя готується стати батьками. Попри постійні сварки, чоловік і брат героїні прагнуть одного — евакуювати вагітну жінку. Та вона відмовляється їхати навіть тоді, коли село захоплюють озброєні угруповання. Тим часом у небі над ними збивають цивільний літак.

Кінострічка отримала у США «Приз за досконалість» від кіноасоціації Tallgrass Film Association.

«Швидкісний поїзд»

Новий комедійний екшен із Бредом Піттом та Сандрою Буллок у головних ролях неодмінно сподобається тим, хто любить грайливе кіно. Події фільму розгортаються навколо п’ятірки найманих убивць, які сідають у Токіо у швидкісний поїзд. Там вони дізнаються, що їхні місії збігаються, і між ними починається жорстока гра на виживання.

«Аватар: Шлях води»

Стрічка розповідає історію, яка відбувається через десятиліття після подій першого фільму. У центрі сюжету сім’я Саллі (Джейк, Нейтірі та їхні діти). Земляни повертаються на Пандору, щоб захопити її, і місцевим жителям знову доводиться розпочати бій, щоб захистити свою планету від цілої армії людей. У продовженні «Аватара» до своїх ролей повернуться Сем Вортінгтон, Зої Салдана та Сіґурні Вівер, які зіграли головні ролі й у першій частині.

Попри те що фільм має вийти в український прокат за декілька днів, ми впевнені, що він стане справжньою сенсацією.

«Трикутник смутку»

Сюжет розгортається довкола пари супермоделей, які вирушають у подорож на люксовій яхті. Пасажири судна — розпещені й надвпливові багатії, капітан — неврівноважений і завжди п’яний цинік. Ця розкішна й «інстаграмна» подорож обертається справжньою катастрофою.

Одну з ключових у фільмі ролей — харизматичного капітана — виконує триразовий номінант на премію «Оскар» Вуді Гаррельсон, відомий за стрічками «Три білборди за межами Еббінґа, Міссурі», «Народ проти Ларрі Флінта» й серіалом «Справжній детектив».

«Маріуполіс 2»

«Маріуполіс 2» — це продовження документального фільму про життя в Маріуполі. Перший фільм «Маріуполіс» вийшов у прокат у 2016 році. Режисер Мантас Кведаравічюс почав працювати над продовженням картини після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Коли литовець працював кінодокументалістом у Маріуполі, росіяни взяли його в полон та вбили.

Кінострічка «Маріуполіс 2» розповідає про бої в Маріуполі та життя містян під час повномасштабного вторгнення. У грудні 2022 року документальна стрічка отримала премію Європейської кіноакадемії. Картина перемогла у категорії «Найкращий документальний фільм» (European Documentary).

«Посіпаки: Становлення лиходія»

Улюбленці багатьох дітей та дорослих — посіпаки повертаються! У новому мультфільмі глядачі дізнаються історію становлення найбільшого лиходія у світі Грю. За сюжетом підліток мріє стати лиходієм, однак його всі висміюють, що неабияк пригнічує хлопця. Проте Грю вирішує не здаватися і викрадає у злочинців цінний медальйон, аби довести свою значущість і показати, на що він здатен. А от у викраденні йому допомагатимуть вірні друзі — посіпаки.

«Памфір»

«Памфір» — історія про хорошого сім’янина, якому доля посилає випробування і який звертає із чесного шляху заради своєї сім’ї. Події розгортаються у Західній Україні напередодні традиційного святкування Маланки. Памфір повертається до своєї родини після тривалої відсутності. Безумовна любов сім’ї Памфіра має побічну дію. Коли його син влаштовує підпал у молитовному домі, Памфір змушений відновити зв’язок зі своїм неспокійним минулим. Щоб відплатити за провину сина, Памфір стає на ризикований шлях з незворотними наслідками.

Світова премʼєра фільму відбулася на 75-му Каннському міжнародному кінофестивалі. Там стрічку «Памфір» зустріли 7-хвилинними оплесками, а міжнародні критики відзначили атмосферність та неймовірну візуальну складову стрічки.

«Чорна Пантера: Ваканда назавжди»

Продовження історії супергероя Чорної Пантери та його рідної країни Ваканди, яка завдяки багатим покладам іншопланетного металу вібранію володіє найбільш передовими технологіями на планеті. Картину також номінували на премію «Золотий глобус», яка вручатиметься 10 січня 2023 року.

«Довга доба» – фільм, який українці зняли самі про себе

До другої річниці російського повномасштабного вторгнення український режисер Алан Бадоєв презентував документальну стрічку «Довга доба». Особливість цього фільму в тому, що він не має оператора-постановника – його зняли на свої ґаджети звичайні українці, які й стали співавторами фільму. 12 тисяч людей надіслали режисеру відео та фото свого життя поділеного на «до» і «після» 24 лютого 2022 року.

Тобто це не просто погляд на війну одного митця чи професійної кінокоманди, це погляд тисяч очей, які були свідками страшних подій першого року Великої війни у найрізноманітніших куточках країни від найбільших міст до маленьких сіл: Київ, Біла Церква, Іванків, Харків, Маріуполь, Херсон, Чернігів, Дніпро, Максимівка, Іванівка, Макарівка, Слобода, Гостомель, Баловне. Глядач побачить все скрізь і одночасно очима мами, дитини, військового, молодої удови, студента, старенької бабусі…

Частина телефонів, які отримала команда фільму «Довга доба».

ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ФІЛЬМУ – ЦЕ ЗІБРАНИЙ ОБРАЗ – УКРАЇНСЬКА СІМ’Я, ЯКА ЖИЛА НА СВОЄЇ ЗЕМЛІ ТА НА ЯКУ НАПАЛА РОСІЯ

Дві години інтенсивної вражаюче сильної емоції, цілковитої залученості в дію, повний ефект присутності. І сльози з перших кадрів. Такі мої особисті враження від «Довгої доби». Бадоєв філігранно зібрав цілісну картину з двохсот годин різнопланових уривочків та емоційних фрагментів, вибудував логічні сюжетні лінії, розставив акценти, виокремив основні драматичні напрямки.

У фільмі немає когось, хто веде сюжет – глядач сам з перших секунд перетворюється на зір і слух, ловлячи все, що відбувається на екрані. Ні, не на екрані – в реальному житті навколо нас. Ти ніби впритул до цього кіно, воно не відпускає, відлунює в тобі, загострює емоції, бо все ж це відбувалося і з тобою – це й твій досвід. А також це ще й фіксація злочинів росіян, гола правда про жахливі наслідки їхньої агресії, свідчення російської нелюдськості, з якою українці стикаються досі щоденно. І різноголосим рефреном лунають такі теплі і важливі слова: «ну чого ти плачеш, мамочко…», «тримайся», «люблю», «головне не падати духом», «ми все відродимо, відбудуємо», «ми сильні», «ми готові до всього», «ми всіх переможемо – ми це народ України».

У «Довгій добі» вісім основних ліній, герої яких показані більш широко. Але відверті та правдиві історії всіх інших персонажів, що мають небагато екранного часу і згадуються побіжно – не менш важливі.

Алан Бадоєв на показі «Довгої доби».

«Головний герой фільму – це зібраний образ – це українська сім’я, яка жила на своєї землі та на яку напала Росія. Ця сім’я відчуває страх, біль, лють і починає діяти. В сім’ї є втрати і є перемоги, і ця сім’я йде на все, аби вижити й бути на своєї землі. Саме таку драматургію я вимальовував для себе на початку роботи над стрічкою», – розповів нам в ексклюзивній розмові про свою стрічку режисер Алан Бадоєв.

«МОЯ КВАРТИРА НА ТРЕТЬОМУ ПОВЕРСІ… БУЛА», – ПРОМОВЛЯЄ ЖІНКА, І МИ ОПИНЯЄМОСЯ НА ЗГАРИЩІ В МАРІУПОЛІ

«Довга доба» починається з мирних кадрів: українці ще можуть безтурботно сміятися, подорожувати, радіти морю, ганяти на серфах і лижах, дбати про голлівудську посмішку, весело святкувати, народжувати дітей і бути впевненими в їхньому завтра. Але 24 лютого 2022 року починається наша нескінченна доба: вибухи, бомбосховища, випробовування, втрати, відвага, взаємодопомога, боротьба.

Фраза: «Якщо я не виживу, то залишаю цей запис. » – страшна від усвідомлення сказаного. Коли таке говорить дитина, а позаду неї – вибухи – біль стає нестерпним. А український малюк це промовляє і записує на телефон.

Коротко про географію фільму:

Чернігів. Закохана пара милується з вікна лапатим снігом і сумує, що завтра на ранок буде дощ. Ні. Завтра на ранок буде… війна. Це нова жахлива реальність. Відтепер нас не буде засмучувати прогноз погоди. Будинок розбомбили. «Добре, що ми вийшли, а в сусідніх же квартирах були люди», – розпачливо каже дівчина.

Біла Церква. Анна Коржова отримує квіти на річницю весілля від чоловіка Анатолія, який боронить країну. Але за кілька днів до цього вона вже отримала… похоронку, а букет коханий замовив напередодні загибелі.

«Моя квартира на третьому поверсі… була», – спокійно говорить жінка і ми опиняємося на згарищі її оселі в Маріуполі.

Іванків. Розстріляний на наших очах автомобіль, яким батько з сином вивозили собак. Вибухи. Крик розпачу: «Тату, терпи!», і він терпить скільки може, але стікає кров’ю, бо у нього вже немає ноги. Пес відмовляється відходити від свого загиблого господаря Олега Буланенка.

Лисичанськ, Слов’янськ, Краматорськ, Авдіївка, Стельмахівка. Туди ми поїдемо разом з волонтером Денисом Христовим, щоб побачити очі стареньких, яких він на своєму бусі «Серьога» вивозив з їх розбомблених домівок. І почуємо спокійне й страшне: «Я нікуди не поїду. У мене вже нічого немає. Залишуся. Я все випрала, щоб чистенькою померти».

У Новій Каховці, Таврійську, Херсоні, Білозерці ми будемо серед прекрасних людей, які голіруч і з відкритим серцем йдуть зупиняти ворожу техніку з буквою «Z». І це на нас будуть наставляти зброю російські загарбники. А херсонська фотографиня Олена Іванова проведе нам екскурсію своїм любимим розтерзаним росіянами містом: «Танки в Херсоні. Ми вам не віддамо наше місто і нашу країну! Херсон – це Україна!».

Алан Бадоєв з героїнею фільму фотографинею з Херсона Оленою Івановою.

Пліч-о-пліч з командиром спецпідрозділу «Стугна» Дмитром Ліньком ми опинимося просто там, де йдуть запеклі бої – на фронті, і до болю майже відчуємо на своїй шкірі турнікет на нозі тяжко пораненого бійця та сувору підтримку його побратимів: «Братан, ти сильний, ти зможеш! Уяви, як тобою буде гордитися твоя дівчина!».

«Не запам’ятовуйте наших імен. Хочемо, щоб ви запам’ятали чи пройнялися нашою ідеєю» – ці слова екоактивіста Романа Жука, який з початком повномасштабного нападу пішов служити розвідником артилерійського взводу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, лунають у фільмі кілька разів. Але ми запам’ятаємо кожне ім’я. До війни Роман разом з дружиною боровся за збереження нашого довкілля, активно організовував волонтерські екологічні акції, зокрема, масове прибирання Вільшанського водосховища. Він загинув 26 травня 2022 року біля Запоріжжя.

«Попри все на світі, їм ніколи не вдасться вкрасти наші мрії, наше вміння любити. Ми й далі житимемо, чекаючи той час, коли знову будемо разом», – промовляє в фільмі слова вічного кохання Олена Жук.

Алан Бадоєв з Оленою Жук та її дітьми.

СТРІЧКА «ДОВГА ДОБА» – ЦЕ ПЕВНИМ ЧИНОМ МОЯ СПОКУТА ПЕРЕД САМИМ СОБОЮ

Ідея виникла у Алана Бадоєва одразу після відкриття трагедії Бучі. Він говорить, що тоді це його одночасно вразило до нестерпності, але і дало поштовх діяти.

За словами режисера, після повномасштабного вторгнення, окрім розпачу від страшних подій, він відчув ще й розчарування у собі через колишню співпрацю з російськими музикантами. То чи вдалося йому вже відновити рівновагу всередині себе? Чи, можливо, створення цього документального фільму допомогло побороти внутрішню кризу і вийти з неї?

– Саме так і є. Знову ж таки, режисер частіше за все відтворює теми, які турбують його, і через них поєднує себе з часом, в якому створює. Тому, стрічка «Довга Доба» – це певним чином моя спокута перед самим собою. Я мусив пройти цей шлях, мусив відчути біль, щоб знайти себе знов.

Збираючи фільм, я і моя команда, ми йшли найважчим шляхом через реальні життєві дуже болючі історії, щоб і самим запам’ятати й залишити в історії біль і мужність України, – відповідає він.

Основна виробнича команда фільму складалася з трьох людей: Алан Бадоєв – автор, режисер та продюсер; Яна Мазана – другий режисер та режисер монтажу; Анна Володавчик – головний редактор. Комунікація з героями стрічки відбувалася так: деякі файли приходили на телеканал «1+1 Україна», багато чого творцям фільму надсилали люди, деякі матеріали редакторка збирала в ручному режимі, їздила до військових та людей.

Алан Бадоєв з героями стрічки «Довга доба».

З ТИМИ ГЕРОЯМИ, ЩО ВИЖИЛИ, Я МАВ ЗМОГУ ЗУСТРІТИСЬ НА КІНОПРЕМ’ЄРІ У КИЄВІ, І ЦЕ НАДЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ – БАДОЄВ

Алан намагався слідувати правилу документаліста – не спілкуватись з героями, поки буде змога, щоб максимально бути об’єктивним. Але десь вже наприкінці, коли потребувалися уточнення, він виходив на звʼязок з ними. І з тими героями, які вижили і яких вважає надзвичайними людьми, мав змогу зустрітись на кінопрем’єрі у Києві. «Я люблю їх всім серцем і дякую за довіру! Ми підтримуємо звʼязок і цей зв’язок вже на все життя», – щиро зізнається режисер.

Загалом робота над фільмом тривала півтора року. Спочатку відбирали історії героїв за ступенем їх розгорнутості й за тим, що чіпляло і не відпускало. Потім монтували кожну історію окремо і вже у фіналі поєднували їх всі, шукаючи місця спільного перетину за часом дії, за місцем і за сенсами.

«Це нам дозволило не просто об’єднати людей, а вести розповідь з оглядом на 360 градусів і найголовніше – створювати художні ходи таким чином, аби вийти на головну думку всього фільму», – ділиться автор.

Алан Бадоєв на показі фільму.

КОЖНИЙ ТВІР – ЦЕ ВИСЛІВ. НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ ЧИ ТО КЛІП, ЧИ ТО ДОКУМЕНТАЛЬНА АБО ІГРОВА СТРІЧКА

Як відомо, Бадоєв за освітою режисер-документаліст, але довгий час акцент у його діяльності був на кліпмейкерстві, телепродюсерстві, продюсерстві та режисируванні художніх фільмів. Запитую у нього, чи може статися, що після «Довгої доби» документальний напрямок стане основним у його подальшій роботі?

– Режисура для мене – це як повітря, яким я дихаю. Але я завжди намагався не мати меж у жанрах. Кожний твір – це вислів. Не має значення, чи то кліп, чи то документальна або ігрова стрічка. Навіть ТВ шоу, якщо воно робиться як вислів, має свою цінність. Я підхожу до режисури, як до вміння формувати думку і розповідати історію. І дуже полюбляю обертати той жанр, який максимально ґрунтовно дозволяє працювати з часом та змістом події.

Я справді навчався на документаліста, і це завжди мені допомагає, навіть в ігрових постановках, бути максимально чесним і досліджувати час, у якому створюється той самий вислів. На цей час я вже планую нову роботу, але вона буде ігровою, більше того, мультимедійною.

Алан Бадоєв з героями стрічки «Довга доба».

– «Довга доба» доповнила досить великий масив нового українського документального кіно. А от яка ваша думка на рахунок доцільності вже зараз знімати художні картини про війну?

– Я маю чітку позицію щодо цього! На мій погляд, зарано робити ігрове кіно на воєнні теми. Має пройти час, щоб не вийшло спекулятивно і зверхньо. Великі картини про війну завжди робилися з часом.

– Що було найскладніше у роботі над фільмом?

– Кожного дня ми памʼятали, що працюємо з життям людей і навіть з його кінцем. Це дуже важко влюбитися в людину і втратити її протягом таймлайну.

– Цей фільм більше про емоційну складову і рефлексію пережитого, чи він може ще й чомусь навчити глядача?

– По-перше, цей фільм про жагу до життя, і цьому ми маємо вчитися кожен день. Але він і про страх, і про те, як його долати, про гордість, про єдність.

– Чи варто таке кіно показувати дітям, припустимо, підліткового віку?

– Тут потрібно бути обережним. Особисто я гадаю, що мушу продовжити дітям дитинство якомога довше. Але настане час, коли фільм для них буде необхідним: щоб знати, що таке ворог, що таке безкінечне зло…

Алан Бадоєв з героїнею фільму вдовою Анною Коржовою.

ДО ФІЛЬМУ НАПИСАНО 24 КОМПОЗИЦІЇ, ЯК І 24 ГОДИНИ У ДОБІ ТА АНГЛОМОВНА ПІСНЯ-САУНД ТРЕК SOLDIER

«Довга доба» стала переможцем першого в Україні національного фестивалю документального кіно Cinema for Victory, на якому представили фільми, зняті під час війни. Під час нагородження член журі, відомий український оператор Сергій Михальчук, наголосив, що у «Довгої доби» не було людини його професії – тобто оператора-постановника, бо оператором виступив сам український народ, що унікально та дуже сильно спрацювало на результат. Режисер говорить, що для нього, по-перше, було за честь отримати нагороду з рук Михальчука та ще й почути такі слова. Але він завжди акцентує, що це не лише його робота, а їхня спільна з героями стрічка.

І якщо професійного оператора-постановника тут не було зовсім, то композиторів у «Довгої доби» – кілька. Як людина від музики, цілком логічно, що Бадоєв відразу розумів – фільм повинен мати «музичний синопсис», який не лише посилює емоційність, але й розширює доступність сприйняття якомога ширшої аудиторії. Навіть іншомовної – емоцію і музику розуміють всі (хоча звісно стрічка має англійські субтитри).

Над музикою працював Євген Філатов, він написав 24 композиції, як і 24 години у добі. Поруч з ним працювала Катя Чілі. Музику до першого трейлеру написав композитор Євген Хмара. А Макс Барських створив англомовну пісню-саунд трек Soldier, в якій коротко зображено стан наших героїв та нас з вами. «Кожен з нас, хто бореться, військовий та охоронець своєї землі. І в нас, і за кордоном люди аплодують стоячи в такт цій пісні», – розповіла команда про відгуки українців та іноземців, які вже подивилися «Довгу добу».

Емоції глядачів під час перегляду «Довгої доби».

КІНО – ЦЕ КАПСУЛА ЧАСУ, ІСТОРИЧНИЙ ДОКУМЕНТ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ НАЩАДКІВ І, ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, ДЛЯ СУДУ В ГААЗІ

Вже заявлено, що фільм матиме закордонну прокатну історію і його спецпоказ у штаб-квартирі НАТО в рамках стратегічного засідання в Брюсселі напередодні 24 лютого 2024 року – тільки її початок.

Автори стрічки планують охопити велику кількість країн і зазначають, що поширенням фільму займаються самі українці. Майже всі покази, що відбуваються на всіх континентах, проходять завдяки руху наших співгромадян, які самостійно домовляються про трансляцію в кожному місті, звʼязують команду з кінотеатрами. Також у промоції допомагають посли та дипломати. «І це тільки початок руху «Довга Доба», – впевнені творці фільму.

Важлива й благодійна мета – на цей момент фільм зібрав понад 1 млн 100 тис. гривень благодійних донатів. До цієї суми автори додадуть грошовий приз від премії Національного фестивалю документального кіно «Cinema for Victory» та кошти від закордонних переглядів і передадуть їх на допомогу тяжкопораненим військовим. «Щиро вірю, що зможемо допомогти хоча б одному військовому з протезуванням та відновленням. Бо одна людина – це вже життя!», – ділиться режисер.

На завершення додам, що, виходячи з назви фільму, до того, як я його подивилася, мені здавалося, що це будуть відео буквально з першої доби вторгнення, але тут все набагато ширше – «доба» як період, «доба», яка затягнулася на місяці.

«Стрічка закінчується фразою «Наша довга доба триває…». Бо триває війна. А події у фільмі закінчуються звільненням правобережжя Херсонщини. Тому що мені дуже хотілося показати надію та наші досягнення. Нам всім потрібна надія для сили й віри. Для мене «Довга доба» – це назва того, що ми переживаємо останні 2 роки, це український рух за історичну правду. Кіно – це капсула часу, історичний документ, створений навіки для нащадків і, цілком можливо, для суду в Гаазі. Подивимось», – впевнений режисер документального фільму Алан Бадоєв.

Будемо вірити, що саме так і станеться. Вірити і боротися. Наша спільна довга доба триває, але ми сильні, ми все зможемо і переможемо.

Любов Базів. Київ

Фото Дмитра Коміссаренка, надані командою фільму «Довга доба».