Без особливого статусу. Севастополь ‒ це просто одне з міст України

Відсутність у конституційних змінах, запропонованих президентом Володимиром Зеленським, згадки про особливий статус Севастополя породила чергову політичну полеміку навколо анексованого Кремлем міста. Невже в офісі президента просто «забули» про Севастополь? Чи планують погодитися з російською юрисдикцією над ним навіть після закінчення окупації Криму?

Тим часом, Севастополь ‒ це просто одне з міст України. І одне з міст Криму. І його особливий статус ‒ це особливий радянський рудимент. Для керівництва СРСР Севастополь був військовою базою, доступ на яку необхідно було обмежити. І саме тому в ЦК партії просто «подарували» Севастополь Міністерству оборони СРСР ‒ щоб обмежити вплив на місто «цивільної» влади союзної республіки ‒ спочатку РРФСР, а потім УРСР. І в цій ролі особливий статус Севастополя «кочував» із Конституції до Конституції, аж до Конституції незалежної України.

Кочував, завжди залишаючись формальністю для самих жителів міста. Так, керівництво Військово-морських сил СРСР, а потім Чорноморського флоту Росії сприймало ‒ і сприймає ‒ Севастополь як власний маєток. Але начальство та жителі ‒ це аж ніяк не одне й те саме.

Нагадаю, що в незалежній Україні особливий статус Севастополя використовувався не для того, щоб створити якісь переваги для місцевого самоврядування, а для того, щоб обмежити ці можливості. Оскільки український парламент так і не ухвалив закон про Севастополь, жителі міста ‒ тільки вони в усій країні ‒ так і не отримали аж до анексії ‒ можливості обрати голову міста. Я написав на цю тему не одну статтю, але мені завжди відповідали ‒ не публічно, звісно ‒ що не потрібно створювати можливостей для появи «мера-сепаратиста». Однак коли знадобилося анексувати місто, чудово обійшлися і без «мера-сепаратиста», влаштувавши фарс із «народним» градоначальником.

Севастополь нічим не відрізняється від Одеси й Харкова, Ялти та Феодосії. Він має бути не анклавом у Криму, а містом у Криму

За іронією долі, після анексії севастопольці так і не отримали реальної можливості впливати на місцеве самоврядування у власному місті, остаточно перетворилися на кріпаків командування Чорноморського флоту та пов’язаних із ним кримінальних угруповань. І, думаю, завдання України після закінчення анексії та відновлення контролю над містом ‒ не продовжити це дивне правове непорозуміння, а надати севастопольцям права, які мають жителі всіх інших міст України, всіх інших міст Криму.

Севастополь нічим не відрізняється від Одеси й Харкова, Ялти та Феодосії. Він має бути не анклавом у Криму, а містом у Криму. Його жителі повинні мати право обирати свого мера і брати участь у виборах місцевої влади Криму, а не відчувати себе жителями острова на півострові.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Генасамблея ООН назвала Крим і Севастополь окупованими

За таку резолюцію проголосували 70 країн, 26 були проти, а 77 – утримались.

Серед країн, які проголосували проти, є Росія, Ангола, Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Індія, Іран, Казахстан, Нікарагуа, Сербія, Судан, Сирія, Узбекистан, Венесуела та Зімбабве.

Уперше в офіційно схвалених документах ООН Росія визнається “державою-окупантом”, а Крим та місто Севастополь – “тимчасово окупованою територією”.

27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН ухвалила спеціальну резолюцію щодо України, визнавши територіальну цілісність країни.

В лютому 2014 року російські спецпризначенці захопили й блокували Верховну Раду Криму та Раду міністрів Криму.

16 березня 2014 року у Криму під наглядом російських військ провели так званий референдум про приєднання до Росії, після чого Москва включила український півострів до свого складу.

Кремль вважає, що Крим є частиною РФ на законних підставах.

“Окупаційна влада”

Документ засуджує порушення прав людини, дискримінацію кримських татар, а також українців з боку “російської окупаційної влади”.

Автор фото, Getty Images

Кримські татари заявляють про порушення прав громади в Криму

У резолюції нагадали про рішення від 27 березня 2014 року й ще раз підтримали територіальну цілісність України.

“Засуджуємо тимчасову окупацію частини території України – автономну республіку Крим та місто Севастополь Російською Федерацією та не визнаємо цю анексію”, – йдеться у документі.

ООН також засудила запровадження правової системи РФ у Криму, що мало негативний вплив на ситуацію з правами людини.

Зокрема, йдеться про вбивства, зникнення людей, політичні переслідування, дискримінацію, незаконні затримання, тортури та перевезення затриманих до РФ.

Окремо у резолюції ООН засуджується визнання судом Росії самоврядного органу кримських татар – Меджлісу – екстремістською організацією та заборона його діяльності.

Допустити правозахисників

ООН нагадала про заборону російській владі призивати мешканців півострова на військову службу.

Загалом у резолюції закликали Росію виконувати всі зобов’язання, які міжнародне право покладає на країну, яка окупувала певну територію.

Багато мешканців Криму вітали анексію

Росію закликали відпустити незаконно затриманих громадян України.

Також Росію просять створити умови для роботи незалежних ЗМІ та правозахисних організацій, а також дозволити Меджліс.

Генеральному секретареві ООН доручили відшукати можливості, щоб забезпечити доступ правозахисників на півострів та створення регіональних та міжнародних механізмів моніторингу.

“Крим – це дім”. Історії моряків, що вирішили служити Україні

Що розповідають тодішні курсанти, які відмовилися залишатися в Криму, зробили свій вибір на користь України, а тепер стали новим обличчям її військово-морських сил?

Для кожного з них тогочасні події – болюча тема. Навіть п’ять років по тому.

“Крим – це дім”

“Це було вранці. Вся академія вишикувалася. Дали команду побудуватися в коробки: ті, хто залишається, і ті, хто їде з Криму. Ми вийшли подивитися, скільки нас і скільки інших – було трохи незручно”.

Кирило пригадує день, коли вирішив залишити Севастополь. Батьки обіцяли прийняти будь-який його вибір, але хлопець каже, що його кримське майбутнє закінчилось у той момент, коли на півострів прийшли “зелені чоловічки”.

“Ходиш по академії і бачиш, що вже всі переодягнулися у чорну форму. Ночами вишивають ті курсівки, нашивки армії РФ. Вже було трохи тошно. Неприємно”, – згадує Кирило.

Хлопець пояснює, ще до анексії півострова більшість місцевих майже не пов’язували себе з Україною. Розповідає, що у школі на лінійках вмикали гімн Севастополя – замість гімну України. І сам український гімн до того, як вступити в академію, Кирило чув не більше п’яти разів.

Автор фото, Ігор Буренко

Кирило та його дружина Олена. Чоловік служить на фрегаті “Гетьман Сагайдачний”

“Севастополь – місто проросійське, і це не секрет. Це простежувалося всюди. У системі освіти також. Провчився 11 років, а рівень вивчення української мови був приблизно, як рівень вивчення англійської в сільській школі. Ніхто не надавав цьому значення. Російської мови і літератури завжди було більше”.

Після анексії півострова усі рідні Кирила з Криму виїхали. Зі знайомими, які залишились там, чоловік зв’язку не підтримує. Вважає, що їм немає про що спілкуватися.

За п’ять років в Одесі Кирило здобув освіту, одружився та потравпив на службу на фрегат ВМС “Гетьман Сагайдачний”.

Про своє рішення покинути Крим не шкодує. Хоча зізнається, що Одеса для нього другим домом так і не стала. Він переконаний, що коли-небудь все ж покаже дружині-одеситці рідний півострів.

“Крим – це дім. Люди, які народилися в Севастополі, де б не жили далі, все одно вважають його найкращим. І я не кажу зараз про політичні настрої”, – розповідає Кирило.

Автор фото, Фото з архіву Кирила Панкова

Він каже, що не полишає надію на те, що Україна поверне Крим. Однак його дружина цього оптимізму не поділяє.

“Я хвилююся, що коли все ж захочуть повернути Крим, то це буде не якась мирна акція або санкції. Це будуть військові дії. І будуть жертви. Оскільки чоловік служить на кораблі, його це торкнеться в першу чергу”, – каже вона.

“Політичні розмови з батьками – табу”

Автор фото, Ігор Буренко

Владислав Шатровський під час анексії навчався на п’ятому курсі академії

“Я, курсант Шатровський Владислав, вступаю на військову службу і урочисто присягаю Українському народові бути йому завжди вірним і відданим”.

Офіцер збройних сил ВМС України із хвилюванням в голосі декламує свою присягу.

“Пам’ятаю, в 2014 році ці слова були в Криму на слуху. Дехто казав, що я, мовляв, давав присягу народу, а народ в Криму. Так що я нібито нікого не зрадив. Щоправда, там є ще рядок про захист суверенітету і територіальної цілісності, але цього вже ніхто не згадував. Кожен трактував присягу, як йому було зручно”.

Пригадує, що у 2014 році настрої в населення були дуже різні.

“Але це наші люди і ми самі повинні були розібратися. Коли починає інша держава заходити і свої порядки наводити – це вже занадто”, – каже він.

Після початку анексії півострова, дівчина Владислава вирішила їхати в Одесу разом із ним. Батьки відпускати її не хотіли.

Автор фото, Фото з архіву Владислава Шатровського

Березень 2014 року. Севастополь. Усі моряки на фото покинули Крим

“Пам’ятаю, вони у 2014 році постійно дивилися російські канали”, – додає Владислав.

Переїзд все ж відбувся, а згодом і весілля. Щоправда, батько нареченої на свято приїхати побоявся.

“Я питаю його, а в чому страх? А він мені каже, там у вас всіх відразу забирають служити і везуть на Схід. А я жартував і відповідав йому: “Якщо ви приїдете сюди і вас все ж заберуть, то я візьму вас служити до себе”, – сміється хлопець.

Автор фото, Фото з архіву Владислава Шатровського

Батько нареченої лишився жити в Криму і не приїхав на весілля в Одесу

Батьки дружини все ще живуть у Криму, а політичні розмови для родини – табу.

“Ми сумуємо за Кримом. Дружина може туди їздити до батьків, а я – ну, ви самі розумієте. У мене є товариш кримський татарин і він переконаний, що після наших виборів щось зміниться. Я теж хочу в це вірити”.

“Було відчуття, що в Одесі все повториться”

Автор фото, Ігор Буренко

Сергій Харченко, командир малого броньованого артилерійського катера “Аккерман”

Сергій Харченко переїхав до Криму, коли йому було 17. Ситуація досить типова. Батьки хотіли бачити сина військовослужбовцем, тому порадили вступити до академії Нахімова.

Після анексії частина курсантів перейшла на бік Росії.

Поки на великому плацу підіймали прапор та співали гімн РФ, група хлопців, серед яких був і Сергій, шикувалися окремо з українською символікою.

“Пропаганда була величезна. Лякали, що коли ми вийдемо в Україну – нас посадять. Це, до речі, казав начальник факультету кораблеводіння. Але ті, хто були за Україну, не слухали його і просто розходились. Нам кричали “Куди ви?”, а ми все одно розходились”, – пригадує Сергій.

Розповідає, коли приїхали до Одеси, було відчуття, що тут повториться те саме. У 2014 році ситуація у місті дійсно була напруженою: прибічники Росії влаштовували марші та агітували за так звану “Одеську народну республіку”.

Звикав до міста довго, але вже згодом зрозумів, що бути українським військовим моряком в Одесі – комфортніше, ніж у Криму.

“Я можу вийти в формі, і на мене дивитимуться з повагою. А в Криму не дуже хотілося у формі виходити. На українських моряків завжди дивилися косо”, – пригадує Сергій.

Зараз він командир малого броньованого артилерійського катера. Такого ж, як захопили у Керченській протоці. Хлопців, які потрапили у полон, він добре знає.

Березень 2014 року. Одне з останніх фото в Академії Нахімова

“Богдан Небилиця (український моряк, захоплений Росією під час конфлікту в Керченській протоці. – Ред.) – це взагалі мій старшина, найкращий друг. Він завжди був душею і серцем за Україну”, – додає Сергій.

Згадує, що вперше почув про захоплення кораблів, коли був у відпустці. Натрапив на цю новину в мережі.

“Коли тільки прочитав, що буксир почали таранити, я зрозумів, що це все дуже серйозно. Ці катери. Вони ж взагалі не для такого. Вони не протиударні. Але вірю, що хлопцям вистачить духу, щоб вистояти. Якщо їх звичайно там не зламають.”

“Страждати не довелося”

Автор фото, Ігор Буренко

Віталій Мартинюк, командир рейдового судна розмагнічування “Балта”

“Як я вирішив покинути Крим? Вирішувати треба було тим, хто замислювався на цей рахунок. Моя ж думка була однозначною. Які взагалі могли бути підстави залишатися там?” – відповідає командир рейдового судна Віталій Мартинюк.

Для нього весна 2014, як і для багатьох інших, стала критичним моментом. Розповідає, що вже у березні стало зрозуміло напевне: Крим перестав бути його домом.

“Інформаційна війна, підбурювання народу. Люди настільки повірили в пропаганду. Навіть офіцери, маючи велике військове звання, казали мені “Куди ти їдеш? Там тебе ніхто не чекає, ви там будете хіба страждати”, – згадує Віталій.

Хлопець усміхається і додає: “Як бачите, страждати не довелося”.

До Одеси звик швидко, але все ще переконаний, що Крим – був і залишається ідеальним варіантом для військово-морської бази.

“Але є один вирішальний момент. Тепер в ВМС залишились люди, які є українцями на всі сто. Зі справжнім почуттям патріотизму. Я впевнений у всіх. У будь-який момент кожен встане на захист, бо це наш обов’язок”.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.