Чим начищають кий

0 Comments 21:39

Князь Кий

І було три брати: одному ім’я Кий, другому — Щек, третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь.

Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, прозваній від нього Хоревицею. І зрубали вони град в ім’я брата свого найстаршого і дали йому ім’я — Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.

Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…

“ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ”

Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.

Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м’яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.

Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.

— Не гайтеся, отроки! Переріжте жили — випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м’яса! Та дивіться — не понівечіть шкури!

Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах — і з перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.

Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.

— О ясноликий ХоросеСвітовиде[1], і ти, грізний Перуне, ви чуєте мене. Це старійшина роду русів, що з племені полян, богобоязний Тур, звертається до вас… Дякую вам, боги, за те, що вклали в мої руки силу, а в очі — далекозорість! А ще дякую за те, що наслали під мій спис і під списи моїх синів — Кия, Щека та Хорива — жадану здобич! Частина її по праву належить вам, боги, і ви одержите требу (жертвоприношення), як тільки ми прибудемо додому…

Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися в зворотну дорогу.

Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.

— Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордістю, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м’ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика — та й мали б м’ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім’яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь.

— Дозволь, отче, — завторували Щек і Хорив.

Старий Тур пильно глянув на синів. Тепла хвиля хлюпнула в серце. Вони стояли сумирно, ждучи батькової відповіді. Три красені — мов три тугі молоді дубки! Такі схожі — і такі неоднакові. Ось о десну[2] стоїть Кий — найстарший. Надія і гордість старійшини і всього роду. Як він схожий на нього, на вітця свого! Високий, ставний, широкоплечий, Засмагле рум’яне лице. Одвертий погляд голубих, як небо, очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Над високим чистим чолом — важка грива русявого волосся… Серед русів майже всі русяві й світлоокі. Недарма ж кажуть, що поромейськи слово рус чи рос означає червоний, рудий, світлий. Може, тому так і наша світловода Рось прозвана? І рід наш — русь. Та ні в кого немає такого розкішного чуба, як у Кия. Це вже від покійної матері — Білиці. Білочки, як називав він колись ласкаво свою покійну жону… Скільки ж це Києві літ? Либонь, двадцять ще й одно. Уже чимало! Женити хлопця пора. Та все не вибере собі дівчини. За господарством, полюванням та військовими вправами ніколи йому… Гайгай, як біжить час! І незчувся, коли півсотні літ стукнуло. Ще трохи — та й помирати пора. Чоловіки рідко доживають до такої старості. Хіба дуже поталанить… А то все гинуть молодими: від хвороб, на полюванні, на війні…

Посередині — Щек. Він середульший… Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Зачепи — так і присне! Нікому не змовчить, навіть батькові… Зате який вдатний до співу, до музики: заспіває на Росі — луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці і на гуслях. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хоро, не пускають вінків по ріці… А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі. Та Тур знає: і зараз у його прикритих довгими віями зіницях скачуть, мов іскри, пустотливі вогники…

Потім отець переводить погляд на найменшого сина. Хорив має сімнадцять літ. У нього ще замість бороди — золотавий пушок. У припухлих губах — дитяча наївність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, — незбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на молодість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє з нього серпи й ножі, наконечники для списів і стріл, теше дерево, місить глину і виліплює з неї горщики й миски. А стріла з його лука летить на кілька поприщ і там ще має силу пронизати сирову шкуру бика…

Тур лагідно мружить очі.

— А як же я, отроки, чотирьох сайгаків дотягну додому? Сам?

Кий стримано каже:

— Сам, отче… Покладемо їх на запасних коней — та й поїдеш помалу… А ми залишимося на день або на два, — може, вполюємо ще що-небудь. А потім повернемося додому, на наш Кам’яний Острів.

— Не легка буде старому батькові отака зворотна путь, — пробурчав удавано сердито Тур, але тут же його обличчя розпогодилося. — Та вже чого не зробиш для діток, — лишайтеся! Тільки не заривайтеся далеко, щоб не потрапили під стрілу гунна!

— Дякуємо, отче, — вклонилися сини. — За нас не турбуйся — не маленькі!

— То збирайте ж мене в дорогу.

Брати зв’язали мотузками ноги сайгакам і, з’єднавши їх попарно, перекинули коням через спини, і Тур, не гаючись, вирушив на північ.

Постоявши на горбі, поки батько сховався за найближчим гаєм, брати повернули в протилежний бік.

— Кию, ти обіцяв якось показати нам гніздовище стрепетів і влаштувати лови на цих полохливих птахів, — звернувся до старшого брата Хорив. — То, може, поїдемо? Га?

— Це не близько. Доведеться ночувати. Та, може, й не одну ніч!

— Ну, й що? — устряв у розмову Щек і тріпнув своїм золотистогарячим чубом. — Хіба первина ночувати в степу?

— Поїдемо, братику, поїдемо! — заблагав Хорив. — Це ж так цікаво!

Він дивився на Кия по-дитячому благально, і серце старшого брата не витримало. — Ну, що ж — поїдемо! Хлопці зраділи і вдарили коней.

Наступного дня, опівдні, подолавши неблизький шлях, вони опинилися у зовсім диких місцях.

Перед ними відкривалася хвиляста рівнина, на якій серед яскравої зелені трав темніли острівці гаїв та перелісків. Попереду, сполохані форканням коней, зривалися степові птахи. Іноді вискочить з-під куща заєць і, прищуливши вуха, шпарко помчить геть або в бур’янах промайне рудий хвіст лиса. Вдалині проносилися, мов вихори, косяки тарпанів — диких коней.

Та ця дичина не привертала уваги ловців. Тільки тоді, коли далеко попереду спурхнули кілька стрепетів і з важким шумом полегли понад землею, брати зняли з-за плечей луки і вихопили з тулів стріли. Стрепет — важкий красивий птах — завжди принадна здобич для мисливця. Його нелегко вполювати, бо він уміло ховається в густих бур’янах.

І здалеку чує небезпеку, та вже хто вполює, той поласує смачним смаженим м’ясом.

На горі, серед кущів і високих бур’янів, Кий дав знак зупинитися.

— Тут гніздовище стрепетів…

У ту ж мить форкнув кінь — і попереду зірвався великий ситий птах. Проти сонця сліпучо блиснули білі пера крил і така ж біла смужка навколо темної шиї.

Одночасно звелися луки — шугнули три стріли. Бризнуло віялом пір’я. Стрепет клюнув дзьобом донизу і грудкою впав додолу.

Хорив скочив з коня — підняв над головою здобич. Радісно засміявся:

— Ліпо! Моя стріла, братове! Я влучив!

— Твоя, брате, — промовив, спішуючись, Кий і усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив. — А моя і Щекова, по волі богів, влучила в чисте небо… Шкода стріл — не так багато маємо.

— Я зараз знайду їх, — вигукнув Хорив, прив’язуючи стрепета собі до сідла. — Вони полетіли ген за ті кущі, до яру! Я миттю розшукаю і принесу!

Він не міг приховати радощів від успіху, і йому хотілося зробити приємне збентеженим невдачею братам. Кинувши повід свого коня Щекові, він побіг до кострубатих заростів глоду.

— Дитина ще наш Хорив, — промовив замислено Кий. — Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!

— Хай береже його Світовид, — погодився Щек. — А ми очей з нього не спустимо!

Хорив зник за кущами. А через якийсь час звідти долинув його приглушений схвильований голос:

— Кию, Щеку, до мене! До мене!

— О боги! Що там сталося? — вигукнув стривожено Кий. — Невже ми своєю розмовою наслали на хлопця злі сили?

Обидва старші брати разом кинулись вперед. Обдираючи шкіру об колючки, пробралися крізь зарості глоду, шипшини та хмелю й опинилися над глибоким урвищем. Тут побачили Хорива, котрий із-за куща дивився вниз.

— Ну, що там? Чого кликав?

Хорив повернув до них зблідле обличчя.

І він вістрям списа показав у глибину темного ізвору.

Опівночі з-за далекого, покритого нічною імлою небосхилу викотився круглий червонуватий місяць і скупо освітив страшне криваве бойовище.

На широкому горбовистому полі, порослому сріблястою ковилою та гостропахучим терпким полином, темніли купи мертвих тіл, блукали осідлані коні, що втратили своїх господарів, лунали приглушені стогони поранених, чулися прокльони та хрипи вмираючих.

Київський князь Кий. Реферат

Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п’ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.

Уперше Кий з’являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах.

У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів “Повісті временних літ” оповідується про заснування найдавнішого міста східних слов’ян Києва в землі великого й славного племені полян.

Літописець Нестор сповіщає: “Було троє братів: один на ім’я Кий, другий – Щек і третій – Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив – на третій горі, що прозвали по ньому Хоревицею. І збудували городок в ім’я старшого свого брата й назвали його Київ. Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві”. Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до “Повісті временних літ” у шерезі подій кінця V-VI ст.

Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені у світі, принаймні – в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул – Рим, Коринф – Коринф, Кракус – Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.

Недовір’я вчених XIX- першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів – засновників міста, землі чи народу, – теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов’янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха.

Відомі давньоруські легенди про засновників східнослов’янських племен Радима, В’ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри. Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї “Повісті” він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього.

Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в “Повісті” і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти. Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця, котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом.

Київський книжник писав у полемічному тоні: “Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: “На перевіз, на Київ”. Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов’язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: “Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. “.

Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI-XVII ст. порівнювали з фундатором Рима – Ромулом і навіть із самим Олександром Македонським?!

Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів.

Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов’янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто. Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия.

Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: “Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) – не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище – Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер”.

Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події біографію сильного вождя і полководця полянського союзу племен, що зважився зав’язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї – в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав’я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа. Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості.

Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім’я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що “Повість временних літ” не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.

Зате існує іноземне писемне джерело, при тому набагато давніше від “Повісті”, що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську “Історію Тарона”, в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землі полян і двох братів – засновників Києва – Кия й Хорива з Несторової “Повісті временних літ”?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово “щек” і вірменське “мелтей” означають те ж саме – “змій”.

Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах – давньоруському й вірменському – є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в “Історії Тарона” віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.

Найбільш імовірним автором першої частини “Історії Тарона” (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв’язки слов’ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия Можна віднести до часу, який передував написанню “Історії Тарона”, тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.

Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов’яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у “Повісті временних літ” епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського “царя” відноситься до перших років славетного реформатора Юстиніана (527-565).

Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором “з великою честю”. Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю “Війна з готами” в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстиніана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським воєначальником на ім’я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. “На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку”.

Отже, якийсь слов’янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстиніанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов’янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов’яни (за виразом Нестора, “ті, що жили поблизу”) напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі.

Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис – якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI – початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврикія та ін.) відомо, що за царювання Юстиніана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов’янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю.

Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов’янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстиніаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім’ям Хільбудія.

Не виключено, що слово “Кий”, яке на багатьох слов’янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім’ям, а прізвиськом удачливого слов’янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько “Мартел” (молот) король франків Карл І. Переповідаючи народний переказ “Повісті временних літ” про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю “з силою ратною”. Джерело цієї звістки невідоме.

Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності. Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам’ятці візантійської літератури “Чудеса Димитрія Солунського”. Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст.

У “Чудесах.. ” у легендарній формі оповідується про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов’ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської “Історії Тарона”!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в пониззі Дунаю і навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов’янському – Солунь), але зазнав невдачі. Навряд чи Кувер – це Кий, як вважали деякі історики в минулому.

Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об’єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам’яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім’я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.

Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов’янського протоміста – пуп’янка майбутнього стольного града Русі – Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V – першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам’ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором “городка Кия” можна віднести до кінця V – першої половини VI ст.

На повідомленні “Повісті временних літ” про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов’янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним “городка” й східнослов’янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об’єднались навколо Києва в східнослов’янську державу.

Хтось з істориків образно назвав давнє місто “квіткою середньовіччя”. Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ.

Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка – середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об’єднання східних слов’ян – Київська Русь. Його злет пов’язаний з ім’ям князя Аскольда.

Література

  1. Повесть временных лет: Текст и перевод. – М.; Л., 1950. – Ч. 1. – С. 211.
  2. Рыбаков Б. А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. – М., 1968. – С. 22-38.
  3. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. / Под ред. и с предисл. А. Н. Насонова. – М., Л., 1950. – С. 103.
  4. Никоновская летопись. – С. 9.
  5. Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. – М., 1980. – С. 56.

Кий (почало VI ст. — кінець VI ст.) староруський князь, засновник Києва

Початковий період історії кожного народу завжди оповитий легендами.

Древні русичі в цьому не становлять винятку. Літописець XI ст., задавшись з’ясуванням питання «звідки пішла Російська земля» і «хто в Києві став першим князювати», пише:

«Були три брати: один на ім’я Кий, інший — Щек і третій — Хорив, а сестра їх була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині під’йом Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на горі, яка прозвалася по ньому Хоревицею. І побудували містечко в ім’я старшого брата свого і назвали його Київ. Був довкола міста ліс і бор великий, і ловили там звірів, і були ті чоловіки мудрі і розумні».

Деякі ж, не знаючи, говорять, що Кий був перевізником; був-де тоді у Києва перевезення з того боку Дніпра, чому і говорили: «На перевезення на Київ».

З тим, що Кий був простим перевізником, літописець не погоджується, наводячи на підтвердження його князівського походження такі аргументи: «Якби був Кий перевізником, то не ходив би до Царьграду; а тим часом Кий цей князював в роді своєму, ходив він до царя, і великі почесті віддав йому, говорять, той цар, при якому він приходив. Коли ж повертався, прийшов він на Дунай, і уподобав місце, і зрубав містечко невелике, і хотів сісти в нім зі своїм родом, та не дали йому сусіди; так і донині називають придунайські жителі городище те — Києвець. Кий же повернувся у своє місто Київ, тут і помер: і брати його Щек і Хорив і сестра їх Либідь тут же померли».

Ось, власне, і усе, що літописець, якого зазвичай ототожнюють з ченцем Києво-печерського монастиря Нестором, зміг довідатися про засновника столиці Староруської держави. Його розповідь повна виразних рис народного переказу : три брати-засновники і їх сестра — типові фольклорні персонажі. Не випадково багато учених відносилися до історичності князя Кия скептично. Але в останні десятиліття провідні дослідники схильні вважати його особою історичною — військовим проводирем, вождем-князем племінної групи полян, на рубежі Античності і Середніх віків що мешкали на території Середнього Подніпров’я. У зарубіжних джерелах поляни згадуються під ім’ям антов.

Насправді ж нічого міфологічного в розповіді про Кия немає і його біографія у загальних рисах відтворюється дуже переконливо. Народився він на початку VI ст., в знатній Полянській сім’ї. До цього часу придніпровські слов’яни вже знали спадкове правління. Відомо, що одного з антських (Полянських) князів IV ст. звали Божем (Бусом). Візантійські автори приводять імена і інших знатних антов, сучасників Кия, наприклад гордого Мезамира, посла, убитого аварами.

Молодість Кия припала на період напруженої боротьби між антами-полянами і Візантійською імперією на Дунаї. Слов’яни активно освоювали придунайські землі, спорожнілі після падіння держави царя гунів Аттіли, чому намагалася перешкодити Візантія. На початку 30-х років VI ст. на Дунаї розгорілася багаторічна війна між слов’янами і армією імператора Юстиніана. На південь по Дніпру з лісових областей Східної Європи спускалися численні дружини різних слов’янських племен. Це посилювало стратегічне значення гір, розташованих при впаданні в Дніпро його головного припливу Десни. У цьому місці, у переправи, спрадавна велася жвава торгівля товарами з лісової, лісостепової і степової зон.

Князь, який приймає данину. Мініатюра з Радзивилловської літописі. XV ст.

Місце для нового міста було вибране на важкодоступному останці плато, який утворює гору, що нині височіє над Подолом. Вона відома як Замкова гора. Повз неї з плато, де у той час розташовувався древній могильник з капищем, а пізніше виросли князівські палаци і Десятинна церква, проходив спуск на Поділ до річки Почайні, в гавань якої заходила тура, що припливала по Дніпру. Спорудження укріпленого городища забезпечувало Кию контроль над судноплавством по Дніпру, а також спостереження за переправою. Перевезення через Дніпро дійсно було «Києве», оскільки володів ним князь Кий, але перевізником він, розуміється, не був.

Завершивши спорудження свого «граду», Кий разом з іншими слов’янськими проводирями відправився на Дунай. У числі антських (Полянських) послів в Константинополі він, очевидно, був присутнім при мирних переговорах з імператором Юстиніаном в 545 р. За умовами укладеної угоди Візантія визнавала права антів на володіння лівобережжям Дунаю з фортецею Туррис. Кий, бажаючи закріпитися в Подунав’ї, заснував там містечко Києвець. Проте гострий конфлікт з місцевими жителями порушив його плани, змусивши князя повернутися в Київ, де він незабаром і помер. Нащадки Кия досить довго утримували владу в заснованому їм «граді». Польський хроніст Ян Длугош повідомляє, що Аскольд і Дір були прямими нащадками Кия.

Князь Кий захищає фортецю Києвець на Дунаї

Ім’я Кий має чітку слов’янську етимологію (кий — палиця). Можливо, воно походить і від kuj, божественного коваля в міфах індоєвропейських племен, соратника бога-громовержця у боротьбі зі Змієм. Українська легенда зв’язує виникнення Дніпра з ковалем, що переміг Змія, який обклав країну непосильною даниною. Коваль упріг поверженого ворога в соху і провів глибоку борозну. По цій борозні під кручами протік Дніпро.

Літописний переказ про Кия, його братів і їх сестру — це, швидше за все, компіляція легенд різних часів. У більш ранніх легендах засновником городища на Киселівці називався Сар (у північноіранських мовах — «голова») — слов’янський або сарматський князь Середнього Придніпров’я, в середині I тисячоліття заміщений Києм. Відмітно, що візантійський імператор Костянтин Багрянородний іменує київську цитадель «Самбатас» і в цій назві можна угледіти спотворене «Сар-батас». Про це Сарі пізніше забули, але його сестра, Либідь, залишилася в народній пам’яті. Звинувативши в подружній зраді, її жорстоко стратив готський король Германаріх, який володів Нижнім Придніпров’ям. За це він піддався нападу її братів, Сара і Амия, і був важко поранений.

Проте образи Щека і Хорива мають явно міфологічні корені. Вони відповідають місцевим міфічним героям — засновникам двох розташованих на горах над Подолом городищ. Не виключено, що в прадавні часи вони могли бути духами-божествами цих гір.

Незважаючи на легендарність, Кий з повним правом може вважатися історичною особою — Полянським князем, що затвердив центр своєї влади в Києві, який з того часу послідовно розвивається в столицю першої східнослов’янської держави, — Київській Русі. Його ім’я по праву нерозривно зв’язують з історією заснованого ним міста.

Мариновані грибиМариновані гриби

0 Comments 21:35


Рецепти маринованих грибів У цьому рецепті вам пропонується приготувати унікальну заготівлю – замаринувати опеньки з цибулею. Такі гриби будуть делікатесом для будь-якого столу. Для цієї заготівлі оберіть невеликі грибочки. Опеньки,

Скільки 1 літрових пляшок на палетіСкільки 1 літрових пляшок на палеті

0 Comments 18:04


Зміст:1 Скільки 1 -літрових пляшок міститься в галоні?1.1 Чи дорівнює 4 літри 1 галон?1.2 Скільки галонів становить 2.4 -літровий двигун?1.3 Чи достатньо 2 літрів води?1.4 Чи добре пити 64 унції