Злочин в Інтернеті: чи реально притягнути винного до відповідальності?

Шахрайські дії у мережі Інтернет правоохоронні органи не розслідують власне як злочини, оскільки кваліфікують їх як неналежне виконання умов цивільно-правового договору.

Основні тенденції притягнення до кримінальної відповідальності за дії в мережі Інтернет стали предметом обговорення під час останнього засідання комітету Асоціації правників України з кримінального та кримінально-процесуального права.

Спікером на засіданні виступав юрист OLX Андрій Бічук, модерував дискусію, а також ділився своїм досвідом Денис Нєнов, координатор кримінальної практики АО «Адвокатська група «Солодко і партнери».

Дискусію почали з найбільш актуального для багатьох гостей питання – проблем притягнення до кримінальної відповідальності онлайн-поширювачів контрафактної продукції.

Андрій Бічук у своїй доповіді зазначив, що на сьогоднішній день подібні справи розглядаються надто повільно і неефективно, і цьому є пояснення. По-перше, надто складно ідентифікувати користувача мережі, оскільки нема механізму контролю достовірності інформації при реєстрації. Крім того, правоохоронні органи, на думку доповідача, мають доволі обмежений інструментарій для розслідування подібних справ.

Друга проблема полягає в тому, що шахрайські дії у мережі Інтернет правоохоронні органи не розслідують власне як злочини, оскільки кваліфікують їх як неналежне виконання умов цивільно-правового договору.

І все ж основною, базовою причиною наявності контрафактної продукції у мережі Інтернет і неефективної боротьби з цим явищем Андрій Бічук називає незацікавленість власників Інтернет-ресурсів йти на конфлікт з правовласниками (поширювачами контрафактної продукції) , оскільки це суперечить їх бізнес-інтересам.

Зважаючи на неефективність кримінально-правового шляху та опір Інтернет-платформ, експерт радить знаходити неконфліктні методи вирішення питань, що стосуються контрафактної продукції, – вести діалог, вирішувати питання у цивільно-правовому порядку. Щоправда, тут виникають питання щодо сили аргументів постраждалої сторони у такому діалозі.

Питання аудиторії стосувались порядку розкриття персональних даних користувачів мережі, видалення оголошень про продаж товарів чи послуг, а також про те, як співвіднести реальну людину з аккаунтом у мережі.

До речі, це питання було більш ніж актуальним при обговоренні проблем кваліфікації дії у мережі Інтернет як злочину проти основ безпеки або прояву тероризму. Основна складність притягнення до відповідальності за такі дії – визначення суб’єкта злочину. Речовими доказами по такій справі може бути вилучена техніка із доступом до акаунту.

Експертизу тексту в таких випадках, аналізуючи досвід, зауважив спікер, доручають Київському науково-дослідному інституту судових експертиз або Інституту народознавства НАН.

Останньою темою, що розглядалась на засіданні, було питання доведення до самогубства у мережі Інтернет, соціальних мережах. Зазначалось, що у Верховній Раді на розгляді є законопроект про внесення змін до статті 120 Кримінального кодексу, що передбачає розширення складу злочину. Наразі ж притягти до відповідальності за доведення до самогубства через соціальні мережі практичної можливості немає.

Відповідальність за розповсюдження неправдивої інформації в мережі інтернет

Ця консультація не перевірена досвідченим користувачем. Правова консультація не є офіційним роз’ясненням, носить інформаційний характер та не може безумовно застосовуватися в кожному конкретному випадку.

Зміст

Нормативна база

Свобода слова в інтернеті

З однієї сторони, можливість вільного висловлювання в мережі інтернет користувачам гарантовано Конституцією України, а саме ст. 34 гарантовано право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Встановлюється, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або у інший спосіб – на свій вибір. Однак, така інформація повинна поширюватися із дотриманням законодавчих норм про її достовірність та не порочити честь, гідність та ділову репутацію інших осіб.
Відповідно до ст. 3 Конституції України честь і гідність людини визнані найвищою соціальною цінністю. Порушення цих фундаментальних прав вимагає відповідного захисту. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Згідно ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Таке ж право надається і юридичним особам згідно ч.2 ст. 94 Цивільного кодексу України.

Способи захисту від розповсюдження в мережі інтернет інформації, що не відповідає дійсності

Шкода завдана розповсюдженням в мережі Інтернет інформації, що не відповідає дійсності може бути нанесена як фізичній так і юридичній особі.

Чинне законодавство України виділяє два способи захисту: загальні та спеціальні, які застосовуються в судовому та позасудовому порядку.
Отже, у випадку розміщення в мережі Інтернет інформації, що порушує честь, гідність та ділову репутацію особа, права якої порушено може або ж безпосередньо звернутися до особи, яка здійснила дане порушення, з вимогою про спростування такої інформації, або до суду з позовом про захист гідності, честі та ділової репутації.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв’язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

До таких спеціальних способів захисту відносяться:

• спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК)
• заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК).

В окремих випадках, що прямо передбачені чинним законодавством (ч. 1 ст. 277 Цивільного кодексу України, ст. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи») фізична особа також має право вимагати спростування недостовірної інформації у випадку, коли вона поширена стосовно інших осіб.
Насамперед, це стосується членів сім’ї фізичної особи, це наприклад подружжя, батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки тощо. Однак, таке поширення неправдивої інформації стосовно членів сім’ї фізичної особи повинно порушувати особисті немайнові права саме цієї фізичної особи.
Так, наприклад, коли поширюється недостовірна інформація про те, що фізична особа є дитиною «зрадника батьківщини», то вона має право вимагати спростування цієї інформації не тому, що вона порушує право на повагу до честі та гідності батька, а тому, що нею опосередковано порушується право саме даної фізичної особи на гідність та честь. А вже батько цієї особи має право вимагати спростування такої інформації тому, що ця інформація порушує його право на повагу до честі та гідності.
Такий же порядок передбачений і для права на спростування та відповіді щодо неправдивої інформації, яка була поширена стосовно осіб, що померли. В цьому випадку суб’єктом, що має право вимагати спростування даної інформації чи дати на неї відповідь, законодавець визнає членів сім’ї померлої особи, її близьких родичів та інших заінтересованих осіб. При цьому, вказані особи також вважаються такими, що насамперед, діють у власному інтересі, і вимагають захисту саме власних особистих немайнових прав і лише опосередковано доброго імені померлої особи. Про це йдеться у ч.2 ст. 277 Цивільного Кодексу України та ч.2 ст. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».

Особи, які несуть відповідальність за поширення недостовірної інформації в мережі Інтернет

Відповідно до ст. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет. Проте, таку інформацію може бути витребувано лише в процесі судового провадження або в рамках подання клопотання про забезпечення доказів, що, в свою чергу, не дозволяє своєчасно визначитись із суб’єктивним складом учасників судового процесу. Про це також йдеться і у п. 13 Інформаційного листа Вищого Господарського Суду України “Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію”. В даному пункті зазначається, що у разі розміщення інформації в мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного ознайомлення, особа, чиї права та законні інтереси порушені її поширенням, може подавати відповідні позовні вимоги до власника веб-сайту, на якому розміщена ця інформація. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до вимог статей 30 та 65 ГПК від товариства з обмеженою відповідальністю «Хостмайстер», яке на даний час адмініструє систему реєстрації та обліку доменних назв і адресу українського сегмента мережі Інтернет. Після здійснення заходів, пов’язаних з переделегуванням прав адміністрування, ці функції має здійснювати об’єднання «Український мережевий інформаційний центр».
Якщо інформацію, яка завдає шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання, було розповсюджено на Інтернетсайті (хоча б і не зареєстрованому як засіб масової інформації) і судом встановлено, що така інформація не відповідає дійсності, то згідно з судовим рішенням її має бути спростовано на тому ж самому сайті з додержанням вимог, визначених частинами третьою-шостою статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У разі коли відповідну інформацію розповсюджено у вигляді повідомлень не власником сайту, доступ до якого є вільним, а третіми особами, що є анонімними, то відповідальність за таке розповсюдження інформації та завдану у зв’язку з цим шкоду діловій репутації суб’єкта господарювання має нести саме власник сайту, оскільки його діяльність створила технологічні можливості та умови для поширення негативної інформації, яка не відповідає дійсності та порушує права і законні інтереси особи. В той же час, якщо Інтернетсайт зареєстровано не в Україні та відомості про його власника встановити неможливо, то, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, у такому випадку суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт неправдивості цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження (п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).
Окрім того, деякі питання виникають з приводу поширення неправдивої інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію у випадку, коли вона набула свого поширення внаслідок помилки, що є результатом недосконалості чи тимчасового збою програмного забезпечення. Таке може мати місце у випадку, коли особа відправляла інформацію іншій особі, якої вона стосується, проте попри її волю, внаслідок збою в комп’ютерній мережі чи помилці при комп’ютерній розсилці інформації вона була доставлена іншим адресатам. В такому випадку правильно буде разом з особою, що поширила цю інформацію, покласти відповідальність і на фірму-розробника даного програмного забезпечення, чи особу, що відповідає за його якість. Однак це правило буде чинне лише у випадку, коли даний програмний продукт є ліцензованим.

Позовна давність

При зверненні особи, честь, гідність та ділова репутація якої порушено до суду відповідно до п.2 ч.2 ст. 258 Цивільного кодексу України застосовується спеціальна позовна давність тривалістю в один рік. У цьому разі позовна давність буде обчислюватися від дня поміщення цих відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію у мережі Інтернет або від дня, коли особа довідалась або мала довідатись про ці відомості.

Докази

Підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:

• поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
• поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;
• поширення недостовірної інформації, тобто така, яка не відповідає дійсності;
• поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, чи завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Згідно чинного законодавства України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

У випадку розміщення недостовірної інформації, в мережі Інтернет, особа повинна надати до суду докази розміщення даної інформації.
Відповідно до п. 9 Інструктивних Вказівок Державного Арбітражу СРСР № И-1-4 від 29.06.79 “Про використання як доказів документів, підготовлених за допомогою електронно-обчислювальної техніки”, які на сьогоднішній день не втратили чинності, дані, що містяться на технічному носії, можуть бути використані як докази в справі тільки у випадках, коли вони перетворені у форму, придатну для звичайного сприйняття і збереження в справі. Отже, з цього можна зробити висновок, що формою, придатною для звичайного сприйняття і збереження в справі, може бути паперовий носій – роздруковані сторінки з Інтернету, з посиланням на адресу сайту та автора статті, якщо дана інформація відома.
А тому першим кроком у разі виявленні недостовірної інформації має бути фіксація змісту такої інформації та факту її поширення, тобто доведення до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб.
Судова практика не містить єдиного підходу щодо прийняття доказів, якими зафіксовано поширення інформації у мережі Інтернет. Способами фіксації недостовірної інформації може бути скріншот (фото) веб-сторінки або безпосередньо веб-сторінка як електронний доказ. За своєю суттю веб-сторінка є електронним доказом і може подаватись до суду в оригіналі або в електронній копії, що засвідчується електронним цифровим підписом.

Найбільш дієвим способом фіксації інформації у мережі Інтернет є лінгвістична експертиза проведена на замовлення позивача, оскільки процесуальні кодекси дозволяють учасникам справи самостійно замовляти проведення експертизи. У такому випадку скріншоти будуть складовою експертизи, що виключає ймовірність їх відхилення судом окремо від висновку експерта. Крім того, проведення лінгвістичної експертизи (авторознавчої або семантико-текстуальної) може бути допоміжним доказом при встановленні відповідача та при доведенні характеру поширеної інформації.

Також необхідно звернути увагу на те, що особа, яка поширила недостовірну інформацію в мережі Інтернет, щоб не нести відповідальності за таке поширення може знищити таку інформацію, оприлюднення її в мережі Інтернет припиниться, і ознайомлення судді із даною інформацією безпосередньо в Інтернеті стане неможливим. Таким чином необхідно звертатися до суду у відповідності до Цивільного процесуального кодексу України із письмовою заявою про забезпечення позову із зазначенням причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов та виду забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, в даному випадку таким заходом може бути заборона вчиняти певні дії. Це стосується розгляду справ у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009, № 1, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
З огляду на положення ст. 60 ЦПК України, позивач у вказаній категорії справ має належним чином довести, що поширена про нього недостовірна інформація є саме фактичним твердженням.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень; оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).
Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивост.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди

Одночасно із вимогами про захист честі, гідності та ділової репутації позивачі можуть вимагати також відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 280 Цивільного кодексу України для фізичних осіб).
В даних випадках обов’язок довести, що була заподіяна матеріальна чи моральна шкода покладається на позивача, на нього також покладається і обов’язок визначити розмір моральної шкоди, однак у кінцевому етапі розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Суб’єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди (частина 2 стаття 31 ЗУ “Про інформацію”)

Спростування недостовірної інформації

Спростування недостовірної інформації регулюється ст. 277 ЦК України, де пердбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім’ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.
Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.
Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.
Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв’язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила та у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Чи можна притягнути до відповідальності за висловлену в трудовому колективі образу?

Суть справи: позивач звернувся до суду з позовом до свого колеги, який у присутності інших членів трудового колективу звернувся до нього з висловлюванням «Ви тупий?», чим умисно публічно образив та принизив його честь, гідність та ділову репутацію, а також заподіяв йому моральні страждання та переживання. У зв’язку з цим позивач просив суд зобов’язати відповідача публічно спростувати поширену ним інформацію та стягнути з нього 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Місцевий суд відмовив у задоволенні позову. Він вказав, що висловлювання відповідача є оціночним судженням.

Чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, оскільки вони, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет відповідності дійсності.

Однак апеляційний суд частково задовольнив позовні вимоги. Він вказав, що висловлювання «Ви тупий?» не є недостовірною інформацією, а тому відсутні підстави для зобов’язання відповідача спростувати зазначене. Однак суд вирішив, що відповідач повинен відшкодувати позивачу 300 грн моральної шкоди, оскільки висловив свою суб’єктивну думку у формі образи, що порушує особисті немайнові права.

Колегія суддів Цивільного суду ВС погодилась із висновком апеляції.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 30 Закону «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є:

– висловлювання, які не містять фактичних даних;

– висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Верховний Суд вказав, що оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому ЗМІ з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, наддавши їм іншу оцінку.

Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином висловила думку або оцінку, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Відповідну постанову по справі № 591/7099/16-ц ВС прийняв 20.05.2019. З її повним текстом можна ознайомитися в системі аналізу судових рішень VERDICTUM. Протестувати VERDICTUM можна за посиланням.

Раніше ми писали про те, що невиплата компенсації за відпустку не є порушенням мінімальних гарантій в оплаті праці.

Вам також може бути цікаво, що правила придбання нерухомості можуть кардинально змінитися.

Безпека підприємства, алгоритми дій для бізнесу та єдине інформаційне поле для всіх фахівців – обирайте системи ЛІГА:ЗАКОН для всієї компанії та отримуйте подарунки!