§ 2. Українські території у складі Російської та Австрійської імперій: адміністративно-територіальний устрій та населення

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ: характеризувати адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австрійської імперій; порівнювати соціальний і національний склад населення різних регіонів українських земель у складі Російської та Австрійської імперій.

1. Назвіть історико-етнографічні регіони українських земель у другій половині XVIII ст. 2. Як і коли російський уряд ліквідував Гетьманщину та Запорозьку Січ? 3. Унаслідок яких подій до складу Російської імперії увійшли Приазов’я, Причорномор’я, Крим та Правобережна Україна? 4. До складу яких держав у другій половині XVIII ст. входили Галичина, Буковина й Закарпаття? 5. Якими були особливості соціально-політичного становища цих регіонів у другій половині XVIII ст.?

• Які особливості були притаманні адміністративно-територіальному устрою українських земель у складі Російської імперії?

1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Наприкінці XVIII ст., як ви дізналися з курсу історії України минулого року, українські землі включили до свого складу Російська та Австрійська імперії. Зокрема, Російська імперія оволоділа Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям та Півднем, що становило близько 85 % земель, заселених українським населенням.

На українські землі було поширено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій. Було запроваджено поділ на губернії, які, у свою чергу, поділялися на повіти, а останні — на волості.

Окрім дев’яти губерній, які неофіційно вважалися «малоросійськими» (див. схему «Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських етнічних територій у складі Російської імперії»), українські землі в першій половині XIX ст. частково входили до Воронезької, Курської, Мінської, Люблінської губерній, Бессарабської області, земель Війська Донського та Війська Чорноморського.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. імперський уряд став запроваджувати нові адміністративно-територіальні одиниці — генерал-губернаторства (див. схему). Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Він був наділений практично необмеженими повноваженнями, зосереджуючи військову, адміністративну, судову та фінансову владу. Це форма управління для підпорядкування та русифікації неросійських регіонів імперії.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у Російській імперії не враховував історичних традицій адміністративного устрою регіону й мав на меті привести їх у відповідність до інших регіонів у її складі. В імперських колах щодо українських земель використовували інші назви: Правобережжя називали Південно-Західним краєм, Південь — Новоросією, Лівобережжя та Слобожанщину — Малоросією.

Губернія — головна адміністративно-територіальна одиниця державного, місцевого, фінансового та поліцейського управління в Російській імперії із 1708 р.

Повіт — адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських землях із другої половини XV—XX ст.

Волость — дрібна адміністративно-територіальна одиниця, із якої складався повіт.

Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна і політична одиниця в Російській імперії в 1775—1917 рр., до складу якої входила одна або кілька губерній.

• Визначте основні характеристики кількості, соціального і національного складу населення Лівобережної та Слобідської України?

2. ЛІВОБЕРЕЖНА І СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії наприкінці XVIII — у XIX ст., збільшилася приблизно втричі: із 7,7 до 23,5 млн осіб. Однак це відбувалося за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень сюди представників інших народів.

У Російській імперії щодо українців найчастіше вживали назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі поступово поширювалися також визначення «українці» та «Україна».

Національний склад і соціальна структура різних регіонів українських земель під владою Російської імперії мали певні відмінності. На Лівобережжі кількість українців у складі населення була найбільшою й сягала 95 %. Серед національних меншин найбільшу частку становили євреї, для яких наприкінці XVIII ст. влада запровадила «смугу осілості».

Українські землі під владою Російської імперії майже повністю, крім Харківщини, входили до «смуги осілості». Уперше її було визначено російським урядом у 1791 р. з метою запобігання переселенню євреїв до інших губерній і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Це стало порушенням одного з природних прав людини — на вільний вибір місця проживання. Імператор Микола І додав до цих обмежень заборону проживання євреїв у містах, зокрема в Києві, Миколаєві, Севастополі, козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох інших містах створили спеціальні квартали, де мали проживати лише євреї.

На Слобожанщині українці становили близько 86 % населення краю. Найбільш численною національною меншиною були росіяни, які переважали у східних частинах регіону.

Більшість українського населення Лівобережжя та Слобожанщини становили нащадки козаків та селяни. Козаки, які після ліквідації козацьких полків залишили військову службу, отримали статус особисто вільних державних селян. Чимало нащадків козацької старшини, що змогли довести своє походження, зрівняли в правах із російським дворянством. За російською традицією цих дворян-землевласників на українських землях у складі Російської імперії називали поміщиками. Звичайне селянство (посполиті) в більшості втратило особисту свободу й перетворилося на кріпаків.

На Лівобережжі та Слобожанщині існувало багато великих і малих міст. Унаслідок імперської політики в них стала швидко збільшуватися кількість російських чиновників та військових. Права місцевого самоврядування до 1831 р. зберігалися, проте часто фактично ігнорувалися. Місцеве ремісництво й купецтво занепадали. Поступово українці ставали меншістю серед купецтва, поступаючись єврейським і російським купцям. Міське населення втрачало самобутній український характер і ставало російськомовним.

«Смуга осілості» — територія компактного проживання єврейського населення, що існувала в Росії в 1791—1917 рр., за межами якої їм було заборонено селитися.

Поміщики — землевласники, які складали панівну суспільну верству в Російській державі XV — на початку XX ст. на українських землях у її складі.

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ ПІД ВПЛИВОМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII ст.

Площа, тис. км 2

Приблизна кількість населення, млн осіб

Частка українців, %

Робота в парах. Обговоріть і дайте відповіді на запитання: 1. Який регіон українських земель мав найбільшу площу? 2. Який регіон українських земель був найбільше заселений, а який — найменше? 3. У якому регіоні була найменша кількість українців у складі населення? Якими причинами це обумовлювалося?

• Якими були кількість, соціальний і національний склад населення Правобережної та Південної України?

3. ПРАВОБЕРЕЖНА Й ПІВДЕННА УКРАЇНА. Серед населення Правобережжя українці становили 85 %. Більшість із них становили селяни-кріпаки. Поляки у складі населення налічували близько 5 %, але посідали в краї панівне становище. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права польських землевласників. Другою за кількістю національною меншиною в краї були євреї. Вони селилися переважно в містах і містечках, де становили близько 70—80 % населення. Роль місцевої еліти в краї зберігала польська або сполонізована знать. Це призвело до того, що Правобережжя стало регіоном, де активно діяли представники польського національно-визвольного руху.

Південна Україна серед інших земель, приєднаних до Російської імперії наприкінці XVIII ст., стала одним із привабливих регіонів. Величезні незаселені території родючих причорноморських степів відкривали можливості для колонізації краю. Південь міг стати головним постачальником зерна на західноєвропейський ринок. Імперський уряд різними пільгами заохочував населення з інших регіонів та іноземних колоністів переселятися на ці землі.

Завдяки цьому національний склад населення Півдня змінювався не на користь українців, кількість яких у ньому зменшувалася.

Жительки Наддніпрянської України

Упродовж першої половини XIX ст. кількість населення губерній Півдня подвоїлося в основному завдяки переселенцям. Унаслідок цього етнічний склад населення регіону став досить строкатим. Українці становили в ньому близько 74 %, росіяни — 12 %, румуни — 9 %. Значною була кількість німецьких колоністів. На один із найбільших у світі єврейських осередків перетворювалася Одеса. Серед національних спільнот, які в цей час заселяли Південь, були серби, болгари, греки, угорці, вірмени.

ЦІКАВІ ФАКТИ

За підрахунками дослідників, на кінець XIX ст. на території Південної України проживало 470 тис. німецьких колоністів. Усього в цей час у Наддніпрянській Україні німецька спільнота налічувала 800 тис. осіб.

ЦІКАВІ ФАКТИ

На думку українських істориків В. Сарбея та Ф. Стеблія, єврейська національна громада на території українських земель під владою Російської імперії в XIX ст. мала найбільший природний приріст. У ній існувало чимало багатодітних сімей. Про здоров’я дітей, як правило, піклувалася вся єврейська громада населеного пункту. Традиційною серед єврейського населення була взаємодопомога й підтримка тих, хто її потребував. Єврейське населення високо цінувало освіту. Серед нього було чимало лікарів, журналістів, юристів тощо. Серед підприємців, торгівців і банкірів також було багато представників єврейської громади. Наприкінці XIX ст. представники єврейської спільноти становили 8 % усього населення Наддніпрянщини й 33 % міщан. Причому на Правобережжі ці показники досягали, відповідно, 12,5 і 80 %. Більшість представників єврейської громади русифікувалися в мовному плані, але при цьому зберігала свої звичаї і традиції.

Більшість працездатного населення становили державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Кріпосні селяни становили близько 6,5 % жителів краю. Великі землевласники мали тут найбільші володіння, отримані від імперського уряду за вірну службу. Так, баронам Фальц-Фейнам належало 100 тис. десятин землі, графам Канкрінам — 60 тис., графам Воронцовим-Шуваловим — 59 тис. десятин. Із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та будівництвом промислових підприємств зростала кількість міщан. Національний склад міського населення був дуже різноманітним, українці в ньому становили меншість.

На Кримському півострові відбулися зміни у складі населення, пов’язані з наміром Російської імперії витіснити із цих земель кримських татар та інші народи Криму й замінити їх російськими переселенцями, що почав реалізовуватися після приєднання цього регіону. У результаті тисячі татар, особливо ті, що жили поряд із портами, розпродали за безцінь свої землі й господарство та переселилися до турецьких володінь. На початок XIX ст. Кримський півострів залишило близько 300 тис. осіб. На цей час кримських татар у складі населення Криму залишилося трохи більше 60 тис. осіб. Не зникнути як етносу в складних умовах кримським татарам допомагала висока народжуваність.

Імперська влада після оволодіння Кримом відбирала в місцевого населення кращі та родючі землі й дарувала їх російським дворянам і чиновникам. У період від приєднання півострова до початку XIX ст. вона роздала там близько 290 тис. десятин землі. Кримських татар виселяли до безплідного степу. Замість татар, що залишали свій край, російська влада запрошувала переселятися сюди іноземних колоністів. Упродовж першої половини XIX ст. до Криму переселилося понад 30 тис. осіб. Їм безкоштовно надавали ділянки землі й звільняли на десять років від сплати податків.

• Які риси були притаманні адміністративно-територіальному устрою українських земель у складі Австрійської імперії?

4. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Наприкінці XVIII ст. Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям.

Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клаптиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, заселені русинським (українським) населенням, належали до різних адміністративних одиниць монархії з певними відмінностями в системах управління.

Першим у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під австрійську владу. Однак панівні позиції в краї, як і раніше, належали угорській спільноті. Заселене переважно русинським (українським) населенням Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах зосереджувалася в наджупанів — адміністраторів, призначуваних намісницьким управлінням серед місцевих великих землевласників.

Коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (із 1867 р. — Австро-Угорщини) у XVIII — на початку XX ст.

Русини — самоназва українського населення на українських землях у складі Австрійської імперії.

Комітат (від латин. «округ») — адміністративно-територіальна одиниця в Угорщині та на Закарпатті під час його перебування в її складі.

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. Змінена таким чином назва Галицько-Волинського князівства стала історичним обґрунтуванням володіння цими землями для австрійської імператриці, оскільки такий титул мали у XVIII ст. угорські королі, яким раніше належали ці землі. Австрійські імператори зберігали його до 1918 р.

На приєднаних землях влада утворила коронний край Королівство Галичини і Лодомерії із центром у Львові, до складу якого увійшли українські (Східна Галичина й Північна Буковина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була річка Сян. Територія королівства поділялася на округи й дистрикти, кількість яких змінювалася.

Уся адміністративна влада в коронному краї зосереджувалася в руках губернського управління на чолі з губернатором (пізніше намісником), якого призначав імператор. В округах і дистриктах влада належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали війти, але утримували землевласники. Містами управляли магістрати, склад яких призначався адміністрацією коронного краю, а з 1870 р. — міські ради. Органом місцевого самоуправління краю був Становий сейм. Однак збирався він лише один раз — у 1780 р.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Робота в парах. Порівняйте за схемами адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських етнічних територій у складі Російської та Австрійської імперій.

У 1786—1849 рр. окремий округ Королівства Галичини і Лодомерії становила Буковина. Її адміністративним центром були Чернівці. Австрія загарбала ці землі в 1774 р., скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. Марія-Терезія обґрунтовувала свої претензії на Буковину тим, що остання також входила до Галицько-Волинської держави, територією якої тепер володіла Австрія. Русини (українці) становили більшість населення Північної Буковини. У 1861 р. було відновлено статус окремого коронного краю князівства Буковина (уперше автономний статус було проголошено в 1848 р.).

• Чим відрізнялося становище українського населення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті?

5. НАЦІОНАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКИХ ГАБСБУРГІВ. Кількість населення українських територій у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. становила 2,5 млн осіб, а на початок XX ст. зросла до 6,4 млн. Західних українців австрійська влада в офіційних документах називала рутенами, а вони самі себе — русинами або «народом руським». Упродовж XIX ст. серед місцевих русинів набуло поширення нове національне ім’я — українці.

Щодо релігійної належності, сповідуючи християнство, українці Буковини, як і українських територій у складі Російської імперії, були православними, а Галичини й Закарпаття — греко-католиками.

Наприкінці XVIII ст. з 2,2 млн населення Східної Галичини русини (українці) становили приблизно 71 %, поляки — 22 %, євреї — 6 %. Однак поляки, хоча й були меншістю, зберігали провідні позиції в краї. Представників русинів серед великих землевласників і міської верхівки майже не було.

Населення чотирьох комітатів Закарпаття, де зосереджувалася русинська спільнота, наприкінці XVIII ст. налічувало близько 250 тис. осіб, із яких 40 % становили русини (українці). Іншу частину населення регіону складали угорці, євреї, німці, словаки тощо. Більшість закарпатських русинів (українців) становили селяни, залежні від угорських землевласників. Більшість русинської знаті за тривалий час іноземного панування перейшла в католицьку віру й змадяризувалася. Вірність традиціям свого народу зберігало русинське греко-католицьке духовенство.

Українка з околиць Коломиї

Значним є внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпатських русинів (українців) від переходу зі східного католицького обряду до західного, що, у свою чергу, перешкоджало полонізації та мадяризації. Чимало греко-католицьких священників жили в селах. На відміну від римо-католиків, їм дозволялося одружуватися. Свої духовні обов’язки священники поєднували із селянською працею, працюючи на утримання родин. Греко-католицьке духовенство мало беззастережну довіру селянства. Унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів (українців).

ПЛОЩА ТА НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII ст.

Площа, тис. км 2

Приблизна кількість населення, тис. осіб

Серед них українців, %

Поняття “регіон”, його економічний зміст та місія регіону

Як уже вказувалось, у класичному розумінні “економіка” — це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є “регіон”, що представляє собою господарство на певній території.

Поняття “регіон” походить від латинського слова “region”, що у перекладі означає територію, яка за сукупністю явищ або ознак відрізняється від інших територій і характеризується єдністю, взаємозв’язком елементів, що її складають, і цілісністю, що є закономірним результатом її розвитку. Однак наведене визначення не є однозначним. В різних країнах воно розуміється по-різному. Так, у вітчизняних довідкових та енциклопедичних виданнях, що мають універсальний характер, визначення регіону є занадто розпливчатим та некоректним. Для прикладу, у Малому економічному словнику регіон трактується як “область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних і інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення [16].

У Великій радянській енциклопедії регіон розглядається як велика індивідуальна територіальна одиниця (природна, економічна, політична, та ін.); в Українській радянській енциклопедії визначення терміна регіон знаходимо у статті “Регіональні організації” — під регіоном розуміється територія земної кулі з характерним комплексом ознак; у Великому тлумачному словнику сучасної української мови регіон визначається як територіальна одиниця (район, область, зона), що вирізняється з-поміж інших одиниць специфічними ознаками (географічними, геологічними, етнографічними, економічними).

Найчастіше в науковій літературі й практиці використовується терміни “район” і “регіон”. Район визначається як територія за сукупністю елементів, цілісністю, причому ця цілісність — об’єктивна умова й закономірний результат розвитку даної території [1]. За своїм змістом термін “район” є синонімом поняття “регіон”. Раніше район був більше вживаним у російській мові, зараз цей термін використовується, для позначення певних типів регіонів: адміністративний район, внутріміський район, великий економічний район.

Багато вчених — регіоналістів (М. М. Некрасов, О.М. Румянцев, А. М. Пробст, П. М. Алампієв, В.Ф. Павленко, В.О. Поповкін, М. Г. Чумаченко, М.І. Долішній та ін.) досліджували поняття “регіон”, знаходили різні відтінки цього визначення, і загальним виявилось те, де за основу приймалися такі ознаки, як територія, спеціалізація і наявність економічних зв’язків. Наведемо кілька визначень регіону відомих вчених як підтвердження щодо сказаного про різне змістове наповнення. Так, М. М. Некрасов розглядає регіон з позиції соціально-економічної, не беручи до уваги таку категорію, як “самоуправління”, тобто адміністративно-територіальний поділ. “Під регіоном, в його розумінні, слід вважати крупну територію країни з більш-менш однорідними природними умовами і характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил, сформованою на основі поєднання комплексу природних ресурсів з наявною і перспективною матеріально-технічною базою, виробничою і соціальною інфраструктурою”[19, с.22].

В. С. Більчак і В. Ф. Захаров звертають увагу на цілісність і значення фактору управління регіональним розвитком “Регіон — це соціально-економічна просторова цілісність, яка характеризується структурою виробництва всіх форм власності, концентрацією населення, робочих місць, духовним життям людини із розрахунку на одиницю простору і часу, і яка має місцеві органи управління своєю територією (область, край, республіка)” [5, с. 13].

У монографії Е. Алаєва регіон визначається “як територія, що характеризується єдністю, взаємозалежністю складових елементів, цілісністю, причому ця цілісність — об’єктивна умова та закономірний результат цієї території” [1].

В. О. Долятовський вважає, що ” регіон у сучасному розумінні — це складний територіально-економічний комплекс, який має обмежені внутрішні ресурси, свою структуру виробництва, певні потреби у зв’язку із зовнішнім середовищем” [10, с. 19].

І. В. Арженовський термін “регіон” визначає як “частину території країни, яка виділилася спеціалізацією по виробництву тих чи інших товарів чи послуг; спільністю і специфікою по відношенню до інших територій характеру відтворюючого процесу; комплексністю і цілісністю господарства; наявністю органів управління, які забезпечують вирішення завдань и проблем, що є в регіоні” [3, с. 20].

Відносно спеціалізації виробництва певної території притримується і О. І. Добринін, який вважає, що “під регіоном ватро розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю і цілісністю відтворювального процесу[ 9 ].

Згідно з визначенням, даним у Хартії регіоналізму, прийнятій Європейським парламентом в 1988 р., регіоном є “. гомогенний простір, який має фізико-географічну, етнічну, культурну, мовну спільність, а також спільність господарських структур та історичну долю”.

Наведене визначення з Європейської хартії регіоналізму в цілому збігається з розумінням поняття регіон у нашій країні. Відмінність лише в тому, що у вітчизняному викладі замість “гомогенного простору” використовується поняття “частина державної території.” Але в цій відмінності, напевне, і полягає принципово різний підхід до завдань і ролі регіональної політики та форм її здійснення в країнах ЄЄ та в Україні. Європейське розуміння регіону як гомогенної, тобто однорідної, території дозволяє території регіону “виходити” за межі державних кордонів, а, отже, й здійснювати функції міжнародного характеру, виконуючи рішення наднаціональних органів управління. У нас це обмежується рамками національних кордонів. Таким чином, поняття “регіон” має багатозначне тлумачення [8].

Пошуки універсального визначення поняття регіон ускладнюються тим, що в Україні конституційне поняття регіон є інновацією. Базовою адміністративно-територіальною одиницею згідно з Конституцією України є “область” [13]. Сьогодні в українському законодавстві, зокрема в Концепції державної регіональної політики та Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів”, під регіоном розуміють територію АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Тому саме в такому значенні термін “регіон” набув поширення у соціально-культурній практиці та наукових дослідженнях. Виходячи з цього, видно, що регіон розглядається як певна територія. І тому, ми вважаємо за доцільне встановити різницю в руті понять “регіон” і “територія”.

У “Географічному енциклопедичному словнику” [6] територія визначається: 1) як частина поверхні землі з властивими їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності, властивостями і ресурсами; 2) як адміністративно-територіальна одиниця в деяких зарубіжних країнах, що виокремлюється поряд з основною адміністративною одиницею за ознаками меншого освоєння; 3) як частина поверхні земної кулі, що знаходиться під суверенітетом певної держави і включає сушу (материкову частину держави, острови і анклави), внутрішні територіальні води, корисні копалини і повітряний простір. Таким чином, із цих визначень випливає, що територія являє собою насамперед природне середовище людства, включаючи і так звану “вторинну природу” як наслідок перетворення її людиною.

На відміну від території, кожен регіон можна уявити у вигляді територіальної соціально-економічної системи, що характеризується складною структурою, яка включає в себе всі види продуктивних сил і відображає всю багатогранність суспільних відносин на цій території. Отже, регіон — це передусім територіальна система, тобто регіональний суспільно-географічний комплекс, що розташований на певній території держави [20, с.20 ]. І тому необхідно чітко визначити поняття терміна “територіальна система”.

Термін “територіальна системи” застосовується для різних просторових соціально-економічних явищ. У нашому підручнику цей термін ми будемо використовувати для позначення утворень, що об’єднують на певній території (в рамках установленого адміністративно-територіального розподілу) об’єкти матеріального виробництва, невиробничої сфери та людські ресурси. Тому ми розділяємо думку авторів щодо визначення територіальної системи як цілісної сукупності різних видів продуктивних сил і виробничих відносин, що розвиваються у певних пропорціях взаємозалежністю на певній території і покликані задовольняти матеріальні та духовні потреби населення [20,с. 21].

Щоб встановити характер і закономірності формування і розвитку територіальної системи, слід визначити набір функціональних підсистем і окремих виробничих і соціально-економічних елементів. Існують різні пропозиції. Так, виділяють чотири територіальні підсистеми: 1) матеріальне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) населення і пов’язана з ними соціально-побутова інфраструктура; 4) природні ресурси і їх територіальні структури. В інших випадках виділяють три територіальні підсистеми: 1) виробництво; 2) обслуговування; 3) розселення. При цьому територія розглядається як особлива категорія, яка забезпечує просторову спільність підсистеми. Однак, для вирішення конкретних завдань керування розвитком територіальних систем більш прийнятним є розчленування їх на підсистеми та складові елементи. Тому обов’язково до складу територіальних підсистем в нових умовах господарювання (ринкових відносин) повинні ввійти не тільки виробництво, населення і соціально-виробнича інфраструктура, а й ринкова інфраструктура. У рамках підсистем протікають взаємопов’язані процеси виробництва, накопичення, обміну та споживання (як фази єдиного відтворюваного процесу) і соціально-демографічного розвитку. Дослідження їх має велике значення для керування комплексним розвитком територіальних систем. Доцільно зауважити, що поняття структури співвідносяться з поняттям системи й організації в такий спосіб: якщо система характеризується безліччю проявів деякого складного об’єкта (його елементи, будова, зв’язки, функції і т. д.), то структура виражає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним при різких перетвореннях системи. Структура як сукупність стійких зв’язків об’єкта забезпечує її цілісність, тобто зберігає основні властивості при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Нерозривний зв’язок системи і структури пояснюється тим, що перша має потребу у структурі як “скелеті”, здатному додати необхідні сили для “зчеплення” всім її складовим частинам, “забезпечити міцне і стійке її буття як цілого, стабільне і ефективне її функціонування як цілого, прогресивний і ощадливий її розвиток цілого” [18, с.3]. Тобто, основна функція структури полягає в тому, щоб забезпечити системі внутрішню міцність, стабільність, високий ступень взаємозв’язку всіх її компонентів.

Якщо розглядати регіон в структурі національної економіки, то він являє собою цілісну господарюючу систему, що складається із окремих взаємопов’язаних підсистем і елементів, які в сукупності утворюють галузеву структуру його господарства. Основними структурними компонентами господарства регіону є виробнича і невиробнича сфери, кожна з них представлена галузями, які відповідно до територіального поділу праці поділяються на галузі спеціалізації (профільні), та ті, які забезпечують лише потреби регіону. Кожна галузь представлена в регіоні окремими підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями та установами. Якщо галузева структура господарства є малорухомою і змінюється повільно, то поелементна структура окремої галузі є досить динамічною; під впливом динамічних чинників (науково-технічного прогресу, коливання ринкової кон’юнктури, ринкових перетворень тощо) відбувається відкриття та закриття підприємств, їх перепрофілювання, укріплення та розширення.

Структура господарства регіону визначається і за формами власності, Резиденті інституційні одиниці (підприємства, фірми, акціонерні товариства,організації та установи) приватної, колективної та комунальної власності утворюють місцеве господарство, загальнодержавної власності та власності інших держав — господарство централізованого підпорядкування [17,с.42]. Разом вони утворюють регіону або регіональне господарство (рис. 1.3)

Виходячи із вищесказаного, можна зробити висновок, що основною методологічною проблемою дослідження регіонального розвитку вважається на даний час відсутність загальновизнаного трактування поняття “регіон” і яка його місія з точки зору економічної теорії.

Рис. 1.3. Структура господарства регіону

Структура управління регіоном (Г) покликана реалізовувати місію регіону (М), що можна записати, якщо виразити місію регіону через функції, які він виконує, у такому вигляді:

де I — інституційна; Е — економічна; С — соціальна; Ек — екологічна, Еп — етнопсихологічна функція управління.

Більшість сучасних економістів — регіоналістів схильні визначити “регіон” як особливий суб’єкт територіальної соціально-економічної системи із такими завданнями: а) погодження рішень, які приймають підприємства за критеріями їх індивідуальної роботи (щоб врахувати їх вплив на загальний стан регіону); б) регулювання рівня і динаміки витрат всієї сукупності підприємств шляхом розвитку регіональної інфраструктури. Однак, досліджуючи регіони, необхідно врахувати їх подвійну природу. З одного боку, це багатомірні еколого-соціально-економічні структури, що піддаються тільки міждисциплінарному вивченню, з іншого — це ланки просторової структури економіки, тобто особливий тип територіальних соціально-економічних систем, який виникає на основі взаємопов’язаного розвитку виробництва, населення і ресурсної сфери (основних факторів виробництва) плюс підприємницький хист органів управління. Як багатомірні структури, регіони об’єднують різноякісні підсистеми на основі взаємодії природних, виробничих та соціальних процесів; економічних, демографічних, екологічних, культурних та політичних чинників. Територія служить ареною взаємодії визначених чинників, а сформовані на її підґрунті системи розглядаються як носії матеріальних умов життєдіяльності.

Основними ознаками регіону вважають: спільність народногосподарських і регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості і сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, об’єднаних регіональними, економічними, політичними, соціальними і культурно-етнічними інтересами та традиціями.

Характерними ознаками економічних регіонів можуть бути: 1) охоплення всієї території країни; 2) відповідність основним критеріям міських економічних територій (метрополії з містом в центрі та околицями, орієнтованими на домінантне промислове місто); 3) незалежність до юрисдикції місцевих органів управління, незбігання з межами адміністративно-територіальних одиниць, тощо.

Територіальна організація господарства країни з її природно-ресурсними потенціалом (ПРП), масштабами та різноманітністю економічних відносин зумовлює необхідність подальшої раціоналізації її регіональної структури, під якою прийнято розуміти відносно відокремлені територіально-виробничі утворення та їх взаємозв’язки в межах єдиного господарського комплексу країни. Тому, поряд з елементами та механізмами внутрішньої структури економіки регіону, обов’язково вивчають економічні зв’язки регіону з іншими регіонами країни і державами світу. Враховуючи такі зв’язки формуються системи взаємодіючих регіонів, а економіка кожного регіону стає частиною однієї або кількох регіональних систем.

Території поділяються на регіони, виходячи із певних цілей і завдань, основним з яких є управління регіональним розвитком. Економічний розвиток будь-якої території зумовлений тісною взаємодією між природними, соціальними і економічними елементами суспільно-господарської системи. У всіх виробничих процесах людина бере участь безпосередньо або опосередковано. Отже, регіон забезпечує цілісність природного і матеріального, створеного людиною, середовища, а також соціуму. Регіони можуть бути різного розміру від міста (або району у місті) до великих регіонів всередині континенту. Для визначення територіального розміру застосовують такі терміни, як “локальне регіональне утворення”; “мікро-“, ” мезо-“, ” макрорегіон” тощо.

Різноманітні трактування поняття “регіон” зумовили і численні підходи до класифікації, серед яких виділяють чотири основні групи:

перша група — прості регіони за однією ознакою, а саме до уваги беруться основні критерії (показники): обсяг валового регіонального продукту; коефіцієнт густоти населення; характер господарської спеціалізації регіону та ін.;

друга група — складні регіони на основі сукупності не менше двох ознак (інтегральних показників): інвестиційного потенціалу та інвестиційного ризику;

третя група — на базі визначення ключових проблем регіонального розвитку. Цей підхід дає змогу виділити такі типи регіонів: депресивні, регіони, піонерні регіони, програмні (планові) регіони;

четверта група — розглядається з точки зору можливостей здійснювати самостійну економічну політику.

Загально прийнятий підхід до класифікації регіонів передбачає використання низки критерії: 1) рівень економічного розвитку регіону; 2)темпи економічного розвитку регіону; 3) тип територіальної структури господарства; 4) коефіцієнт густоти населення; 5) темпи приросту населення; 6) характер і коефіцієнт виробничої спеціалізації; 7) економіко-географічне положення (його вигідність); 8) політична обстановка і інвестиційний клімат та ін. Іншими словами — “портрет” регіону.

В індустріально розвинутих країнах термінологія регіональних класифікацій набагато ширша. У ній виокремлюють:

• 1) депресивні регіони, в яких в минулому спостерігалися високі темпи розвитку;
• 2) регіони стагнації, що визначаються дуже низькими темпами розвитку;
• 3) піонерні регіони або регіони нового освоєння;
• 4) мікрорегіони, або первинні економічні регіони, за подальшого подрібнення яких їх ознаки втрачають сутність економічного розвитку;
• 5) економічні регіони першого порядку (генеральні), тобто регіони, які утворюють схеми регіонального макроподілу країни;
• 6) програмні (планові) регіони, на які поширюються цільові програми соціально-економічного розвитку і межі яких не збігаються за територією з регіонами єдиної мережі;
• 7) унікальні (проблемні і проектні) регіони, які виділяються в країнах, що розвиваються, і пов’язані із зведенням крупних новобудов (проектні регіони) або характеризуються дуже низьким рівнем розвитку (проблемні) [12].

З точки зору управління можуть бути регіони, які мають свій орган господарського управління і самостійні плани соціально-економічного розвитку, та регіону, в яких такі органи і плани відсутні.

Класифікацію типів регіонів можна проводити за географічним положенням, за виконавчими функціями, за рівнем урбанізації, за рівнем і типом господарського розвитку, за галузевою спеціалізацією, за стадіями промислового освоєння [22]. Отже, регіон — це територіальна соціально-економічна система із поєднанням підсистем та окремих елементів, яка характеризується спеціалізацією, єдністю та цілісністю відтворювального процесу.