РАДІСТЬ

1. Почуття задоволення, втіха, приємність. Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії; Витає радість і надія В очах веселих (Шевч., II, 1953, 238); Від її юного образу, чистого й одухотвореного материнством, віє такою радістю, що вся кімната світиться і сяє, і все, що є в домі, виглядає якось святково (Довж., І, 1958, 111); Вустимко з радістю захоплює свою здобич [картоплину] і, обпікаючи пальці, чистить (Багмут, Опов., 1959, 11); Наталя говорила про велику радість служіння партії і народу (Донч., Шахта. 1949, 140).

◊ З [вели́кою] ра́дістю — з готовністю, задоволенням, дуже охоче. — Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу. — Піду, таточку, з великою радістю (Кв.-Осн., II, 1956, 349); З яко́ї ра́дості — чому, для чого. — Хочете, щоб і мені піднесли печеного чи сирого гарбуза. Батько засміявся: — Дурний, тобі не піднесе. — І чого це та з якої радості? Може, я багатший за тих, що сватались до неї? (Стельмах, І, 1962, 532); Пи́ти ра́дість див. пи́ти; Ра́дість [діли́ти] попола́м див. пополам́; Така́ ра́дість, така́ ра́дість, ірон. — уживається при вираженні нещирого задоволення з приводу чого-небудь. — О, так рано, паночку, прокинулись!? — з перебільшеним здивуванням вигукує Никанор. така радість, така радість бачити пана, хоча заочі на цього пана Никанор махає рукою і зневажливо кривить одне слово: «Ет!» (Стельмах, І, 1962, 10).

2. Особа, предмет, подія і т. ін., що викликають радісні почуття, тішать. — Одна в мене на світі радість, моя Марусенька! (Кв.-Осн., II, 1956, 59); Оксані — радість: мати одрізала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в червоний колір. Вийшла червона хустина (Головко, І, 1957, 106); Народження сина було для Джантемира великою радістю (Тулуб, В степу. 1964, 338); // Приємна, втішна звістка. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату (Мирний, І, 1949, 185); // Лагідне, ніжне звертання до кого-небудь. Спасибі тобі, моя ти радосте, доленька моя хороша! (Коцюб., III, 1956, 184).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 436.

Радість, дости, ж. Радость, удовольствіе. Грин. III. 23. Старість не радість. Ном. № 8682. Лиха та радість, по котрій смуток настукає. Ном. № 2292. Ум. Радо́сточка. Тепер мі братчик з війни приїхав, та привіз мені три даруночки, три даруночки — три радосточки: одну мі радість…. Kolb. I. 102.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 2.

радість Переклад слова

Звуковий аналіз слова радість

Звуковий аналіз слова радість в українській мові:

1 * – букви.
2 * – звуки, транскрипція слова радість.
3 * – звукова схема (звукова модель) слова радість – дошкільнятам, 1 – 4 клас

4 * – правила фонетичного, звуко-буквеного розбору слова радість (знаходяться нижче на сторінці).

Повний фонетичний, звуко-буквений розбір слова радість дивись далі!

Повний фонетичний звуковий аналіз, звуко-буквений розбір слова радість:

1. 1. Радість
2. 2. По складам: ра ́ –дість (2 склади; наголос на 1-му складі).
3. 3. [ ра ́ д ’ іс ’ т ’ ]

р [ р ] – приголосний, дзвінкий непарний, сонорний, твердий парний (правило E )

д [ д ’ ] – приголосний, дзвінкий парний, м’який парний (правило D2 )

с [ с ’ ] – приголосний, глухий парний, м’який парний (правило D3-а )

т [ т ’ ] – приголосний, глухий парний, м’який парний (правило D2 )

Для фонетического анализа (звуко-буквенного разбора) слов русского языка, пожалуйста, перейдите по ссылке:
ФОНЕТИЧЕСКИЙ звуко-буквенный разбор слов русского языка

Правила звукового фонетичного аналізу, звуко-буквеного розбору слова в українській мові:

Голосні звуки:

• На початку слова
• У середині та в кінці слова після голосного звука
• Після апострофа
• Після м’якого знака

Приголосні звуки:

• [й] – завжди м’який;
• [д’], [т’], [з’], [с’], [ц’], [л’], [н’], [дз’], [р’] «Де ти з‘їси ці лини, дз, р» – якщо після них йдуть Ь, І, Я, Ю, Є.
• Уподібнення за м’якістю:
  • тверді передньоязикові [д’], [т’], [з’], [с’], [ц’], [л’], [н’], [дз’] «Де ти з‘їси ці лини», дз пом’якшуються перед м’яким приголосним цієї ж групи.
  • cвистячі [з, ц, с, дз] перед напівм’якими губними [б’, п’, в’, м’, ф’] (“мавпа Буф”) мають подвійну вимову, тобто можуть вимовлятися і твердо, і м’яко: [зв’ір] і [з’в’ір], [см’іх] і [с’м’іх], [св’іт] і [с’в’іт], [цв’ах] і [ц’в’ах], [цв’іт] і [ц’в’іт], [св’ато] і [с’в’ато], [дзв’iн] і [дз’в’iн].
  • [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз], [р] «Де ти з‘їси ці лини, дз, р» – якщо після них НЕ йдуть Ь, І, Я, Ю, Є
  • Всі приголосні, окрім «Де ти з‘їси ці лини, дз, р» та [й], тобто [б], [в], [г], [ґ], [ж], [дж], [к], [м], [п], [ф], [х], [ч], [ш] – якщо після них
    НЕ йдуть І, Я, Ю, Є
  • [б], [в], [г], [ґ], [ж], [дж], [к], [м], [п], [ф], [х], [ч], [ш] – якщо після них йдуть І, Я, Ю, Є.
  • ці сполучення позначають один звук [дж], [дз] – якщо вони належать до кореня слова. ( * у програмі належність до кореня слова не перевіряеться)
  • завжди позначає два звуки [шч]
  • м’який знак не є звуком, він позначає м’якість попереднього приголосного
  • Свистячі приголосні перед шиплячими вимовляються як парні їм шиплячі.
    Cвистячий + шиплячий → шиплячий + шиплячий:
    • с + ш — [ш:]: винісши – [вин’іш:и]
    • з + ж — [ж:]: зжати –[ж:ати]
    • з + ш у середині слова — [жш]: безшумний [бежшумний]
    • з + ш на початку слова — [жш] → [ш:]: зшити [ш:ити]
    • з + ч у середині слова — [жч]: безчинство – [бежчинство]
    • з + ч на початку слова — [шч]: зчепити [шчеипити]
    • з + дж — [ждж]: з джерела [жджерела]
    • ш + с’ — [с’:]: милуєшся [милуйес:а]
    • ж + с’ — [з’с’]: поріжся [пор’із’с’а]
    • ч + с’ — [ц’с’]: мучся [муц’с’а]
    • ш + ц’ — [с’ц’]: дошці [дос’ц’і]
    • ж + ц’ — [з’ц’]: мережці [мерез’ц’і]
    • ч + ц’ — [ц’:]: качці [кац’:і]
    • т + с — [ц]: братство – [брaцтво]
    • т’ + с’— [ц’:]: учіться – [уч’іц’:a]
    • т + ц — [ц:]: коритце [кориц:е]
    • т + ч — [ч:]: вотчина – [вoч:ина]
    • т + ш у звичайному темпі — [чш]: багатшати – [багачшати],
      т + ш у швидкому темпі — [ч:]: багатшати – [багач:ати].
    • Префікс і прийменник з перед кореневим глухим приголосним оглушується: з тобою [стобой’у], з книги [скниги]. Оглушення префікса з- перед [к], [п], [т], [ф], [х] (“кафе птах”) засвідчується орфографією: сказати, стиха, спитати, сфотографувати, схитрувати.
    • Дзвінкий [г] втрачає свою дзвінкість лише в обмеженій групі слів української мови:
      легко – [лехко],
      вогко – [вохко],
      нігті – [н’іхт’і],
      кігті – [к’іхт’і],
      дігтяр – [д’іхт’ар],
      дьогтю – [д’охт’у],
      бігцем – [б’іхцем].
      Ці слова потрібно запам’ятати.
    • Дзвінкий [з] у префіксах роз-, без- та прийменнику без здебільшого оглушується, проте можлива подвійна вимова: [безпeчно] і [беспeчно] , [розпuска] і [роспuска], [без тeбе] і [бес тeбе]. Перед [с] оглушення не відбувається: розсада, безславно. У деяких джерелах вказується, що у префіксах роз-, без- кінцевий з- оглушується при швидкому темпі мовлення: розказати – [росказати], розсипати – [роc:ипати], безпечний – [беспечний], а при повільному темпі мовлення оглушення не відбувається.

    Правила поділу слова на склади в українській мові*

    Поділ слів на склади в українській мові не довільний, а підпорядковується певним правилам:
    1. Будь-який приголосний між двома голосними належить до наступного складу: го-ди-на, жа-рі-ти, су-є-та, ту-го-ву-хий.
    2. Сонорні приголосні [м], [н], [н’], [в], [л], [л’], [р], [р’], [й] після голосного перед наступним приголосним (сонорним, дзвінким, глухим) відносяться до попереднього складу: бар-ви, бам-бук, бал-ті-єць.
    3. Сонорні приголосні [м], [н], [н’], [в], [л], [л’], [р], [р’], [й] після приголосного (дзвінкого і глухого) перед голосним разом із дзвінким і глухим приголосним належать до наступного складу, тобто два приголосні – дзвінкий і сонорний, глухий і сонорний – обидва належать до наступного складу: ва-бли-вий, ва-тра.
    4. Два дзвінкі або два глухі приголосні належать до наступного складу: до-ста-ви-ти, до-сти-га-ти, на-дба-ти, дру-жба.
    5. Два приголосні, перший з яких дзвінкий, а другий—глухий, належать до різних складів: вез-ти, буд-ка, важ-кий.
    6. Подвоєні і подовжені приголосні завжди відносяться до наступного складу: зна-ння, нав-ча-ння, сті-нний, не-ска-за-нний, ві-дда-ти.
    7. Три і чотири приголосні можуть розпадатися і не розпадатися, якщо кінцевим у них є шумний: кі-стка, ві-стка і кіст-ка, віст-ка; і не розпадаються, якщо кінцевим є сонорний: за-здрі-сний, на-стрій, го-стрий.
    8. Три приголосні розпадаються, якщо перший і останній у них — сонорний: акорд-ний.