Задишка

Суб’єктивне відчуття нестачі повітря або утруднення дихання. Форми задишки: у спокої та під час фізичного навантаження (шкала вираженості задишки — mМRC →табл. 1.19-1, Борга [від 0 — не відчувається до 10 — максимальна, 5 — тяжка], NYHA →розд. 2.19.1); нападоподібна (гостра) і хронічна; ортопное (з’являється в положенні лежачи, зникає в положенні сидячи або стоячи) і платипное (посилюється в положенні сидячи або стоячи).

задишка з’являється тільки під час значного фізичного навантаження

задишка з’являється під час швидкої ходьби по рівній поверхні або підйому на невелике підвищення

через задишку хворий ходить повільніше, ніж однолітки, або йдучи у власному темпі по рівній поверхні змушений зупинятися, щоб перевести подих

пройшовши близько 100 м, або після декількох хвилин ходьби по рівній поверхні, хворий змушений зупинитися, щоб перевести подих

задишка не дозволяє хворому виходити з дому, або з’являється під час одягання чи роздягання

Патомеханізм та причини

1. Причини, в залежності від механізму

1) зменшення постачання тканин киснем: порушення газообміну (гіпоксемія або гіперкапнія при дихальній недостатності), зменшення хвилинного об’єму крові (шок, серцева недостатність), анемія, порушення зв’язування гемоглобіну з киснем при отруєннях (чадним газом і таких, що викликають метгемоглобінемію), зменшення використання кисню тканинами (отруєння, зокрема ціанідами);

2) активація дихального центру, необхідна для досягнення достатньої вентиляції, та гіпервентиляція: підвищення опору дихальних шляхів (астма та ХОЗЛ), інтерстиціальні зміни та зміни у легеневих альвеолах (застійна серцева недостатність та набряк легень, пневмонія, обширний туберкульоз легень, інтерстиціальні захворювання легень), захворювання плеври, деформації грудної клітки, тромбоемболія легеневої артерії, метаболічний ацидоз (лактатацидоз, діабетичний, нирковий та ін.), слабкість дихальних м’язів (міопатії) та порушення нервової (синдром Гійєна-Барре) або нервово-м’язової провідності (міастенічний криз), активація дихального центру ендогенними (печінкові, уремічні) та екзогенними (саліцилати) токсинами, гіпертиреоз, біль, тривога, значне фізичне навантаження у здорових осіб.

2. Причини різних форм задишки

1) гостра задишка (та її диференційна діагностика) — відмічені приміткою в табл. 1.19-2;

2) хронічна задишка (спочатку при фізичному навантаженні, потім у спокої) — ХОЗЛ, бронхоектатична хвороба, хронічна серцева недостатність, інтерстиціальні захворювання легень, посттуберкульозні зміни в легенях, первинні та метастатичні новоутворення легень, анемія, захворювання нервово-м’язової системи; хронічна дихальна недостатність;

3) пароксизмальна нічна задишка та ортопное — лівошлуночкова серцева недостатність, хронічні захворювання легень, що протікають iз порушенням відкашлювання мокроти вночі (ХОЗЛ, бронхоектатична хвороба), порушенням вентиляції, що посилюється в лежачому положенні (інтерстиціальні захворювання ) або збільшенням опору дихальних шляхів під час сну (обструктивне апное сну, в частині випадків астма і ХОЗЛ);

4) платипное — печінково-легеневий синдром →розд. 7.12.

час виникнення

задишка, що з’являється раптово, часто супроводжується сильним болем у грудній клітці

пневмоторакс а ; тромбоемболія легеневої артерії а ; аспірація стороннього тіла а ; інфаркт міокарда а

задишка, що посилюється від кількох хвилин до кількох годин, часто супроводжується свистячим диханням

астма (наявність нападів в анамнезі) а ;

гостра лівошлуночкова недостатність (напр., при гострому періоді інфаркту міокарда) а

задишка, що розвивається протягом кількох годин або днів, часто із супутніми лихоманкою та відкашлюванням мокротиння

пневмонія а ; гострий бронхіт а

супутні симптоми

інспіраторні свисти (стрідор)

пухлина трахеї; аспірація стороннього тіла а

стенокардія або інфаркт міокарда а ; тромбоемболія легеневої артерії а ; розшарування аорти а ; тампонада серця а

пневмонія або плеврит а ; початкова фаза накопичення рідини в плевральній порожнині а ; тромбоемболія легеневої артерії а

бронхоектази; хронічний бронхіт; лівошлуночкова недостатність а ;

пухлина легені; тромбоемболія легеневої артерії а ; хронічний бронхіт; системний васкуліт а

ослаблення м’язової сили, неврологічні симптоми

міастенія гравіс (міастенічний криз а ); бічний аміотрофічний склероз; синдром Гійєна-Барре а

астма а ; ХОЗЛ (загострення а ); бронхоектази; лівошлуночкова недостатність а

a Причини гострої задишки.

Діагностика

Оцінка основних параметрів життєдіяльності (дихання, пульс, артеріальний тиск), суб’єктивне і об’єктивне обстеження (диференційна діагностика на основі часу появи та супутніх симптомів → табл. 1.17-2); пульсоксиметрія і, якщо необхідно, газометрія (при виявленні гострої гіпоксемії → киснева терапія перед подальшою діагностикою); загальний аналіз периферичної крові; РГ грудної клітки. В залежності від підозрюваної причини → подальші дослідження системи кровообігу (ЕКГ, ехокардіографія, УЗД вен, КТ-ангіографія грудної клітки та ін.), або дихальної системи (функціональні дослідження, КТ грудної клітки та ін.); іонограма, показники функції нирок, глікемія, концентрація кетонових тіл та лактату (особливо у випадку ацидозу), показники функції печінки, патологічні гемоглобіни, неврологічне обстеження.

Етіотропне лікування

Можливе в переважній більшості випадків. При гострій гіпоксемії ще перед встановленням причини → киснева терапія, при необхідності → механічна вентиляція.

Симптоматичне лікування

1. Немедикаментозне лікування: добрий контакт з хворим та здобуття його довіри (задишка асоціюється з тривогою та попередніми переживаннями хворого), навчання хворого та опікунів (навики ефективного дихання та відкашлювання, вироблення стратегії самодопомоги у випадку епізодів задишки — уникати перевтоми, черевне дихання, змінити ритм життя на більш повільний, відпочивати в перерві між активними видами діяльності, вибирати вид активних занять, створювати розпорядок дня, релаксаційні вправи, допомога хворому самостійно впоратися з ситуацією, у яку він потрапив, та змиритися з нею; письмова інформація про порядок дій), ефективна евакуація виділень з дихальних шляхів, відповідне положення тіла (напр. сидяче при набряку легень; на боці з метою зменшення хрипів при агонії →нижче) і дихальні вправи; адекватна подача рідини (з метою розрідження виділень у дихальних шляхах); застосування вентиляторів та охолодження обличчя струменем повітря; застосування обладнання, яке полегшує пересування (зокрема ходунки, роллери); психологічні методи (напр., методи, які зменшують тривогу, зокрема пізнавально-поведінкові методи, релаксація [напр. прогресивна м’язова релаксація], візуалізація, музика, медитація); трудотерапія (може відволікати увагу хворого від постійних думок про загрозу виникнення задишки); нервово-м’язова електрична стимуляція; інші методи (вібрація грудної клітки, акупунктура, а також пом’якшення дії факторів, які посилюють задишку, напр., профілактика закрепів, провітрювання кімнати, зволоження повітря).

2. Фармакотерапія при паліативній допомозі (хворі з задавненим онкологічним захворюванням, хворі із запущеними стадіями хронічних захворювань органів дихання, кровообігу та нервової системи)

1) опіоїди — п/о або парентерально, ЛЗ першого вибору є морфін, принципи застосування при лікуванні задишки → табл. 1.19-3;

2) бензодіазепіни — їх ефективність у лікуванні задишки не доведена (у пацієнтів із тяжкою хронічною задишкою при ХОЗЛ вони навіть можуть підвищувати ризик ускладнень або смерті); їх застосовують у разі сильної тривоги з метою розірвання порочного кола: «тривога-задишка-тривога» (напр. у випадку нападу дихальної паніки), а також у хворих з термінальною стадією, особливо під час вмирання, якщо тривога значно посилює задишку (зазвичай у такому випадку бензодіазепіни додають до морфіну); принципи застосування → табл. 1.19-4;

3) оксигенотерапія — зменшення задишки в онкологічних хворих із гіпоксемією. У хворих без гіпоксемії позитивний ефект оксигенотерапії виявився подібним до ефекту подавання повітря для дихання і у таких пацієнтів можна спробувати ефективність охолодження обличчя потоком повітря, генерованого вентилятором, а у разі неефективності — запропонувати спробувати оксигенотерапію (якщо не буде ефекту впродовж 3-х днів, мало ймовірно, що він з’явиться згодом);

4) ГК — при карциноматозному лімфангіті, синдромі верхньої порожнистої вени, бронхоспазмі (при астмі або ХОЗЛ), постпроменевій пневмонії. Ризик розвитку міопатії та м’язової слабкості, зокрема, м’язів діафрагми, особливо при тривалому застосуванні;

5) інші — інколи застосовують антидепресанти, опіоїди шляхом небулізації, каннабіноїди, фуросемід або лідокаїн інгаляційно, міртазапін, дихання сумішшю 72 % гелію + 28 % кисню (киснево-гелієва суміш), неінвазивну вентиляцію; ефективність застосування цих методів не є до кінця визначеною.

Під час парентерального введення морфіну та бензодіазепінів (особливо в/в та хворим із кахексією) необхідно мати швидкий доступ до ЛЗ із антагоністичною дією (налоксон та флумазеніл відповідно).

Клінічна ситуація

хворий із помірно вираженою або тяжкою задишкою у спокої, який раніше не приймав опіоїдів — призначення морфіну п/о

1) пробна доза морфіну 2,5 мг (макс. 5 мг) п/о у формі препарату із негайним вивільненням; після першої дози необхідне спостереження з метою повної оцінки її ефекту (впродовж 60 хв); у випадку хорошої ефективності рекомендується вводити цю дозу у випадку посилення задишки (у деяких хворих стратегія «у разі необхідності» може бути достатньою, принаймні протягом деякого часу). Якщо через задишку потрібно ≥2 дози на добу, розгляньте призначати морфін регулярно, титруйте дозу в залежності від ефекту, тривалості та небажаних проявів;

2) у деяких випадках (напр., у людей з постійною задишкою в стані спокою) від початку регулярно призначайте морфін (переважно 2,5 мг п/о кожних 4–6 год) у формі препарату із негайним вивільненням, із врахуванням рятівних доз б (напр. 1–1,5 мг); після прийому першої пробної дози треба діяти згідно з принципами, описаними вище. У разі необхідності впродовж наступних діб поступове титрування дози.

хворий із задишкою у спокої, який досі не приймав опіоїдів, коли прийом п/о є неможливим (напр., у зв’язку з порушеннямковтання) — призначення морфіну п/ш або в/в

→ вище; починайте від 2–3-кратно нижчої дози (напр. 1–2 мг п/ш або 1 мг в/в)

хворий, який приймає морфін п/о у формі препарату з негайним вивільненням кожні 4 год з приводу задишки, після визначення потреби у морфіні

розгляньте можливість заміни на препарат із контрольованим вивільненням + рятівні дози б

хворий із задишкою у спокої, який досі не приймав опіоїдів — початок лікування препаратом морфіну з контрольованим вивільненням

можете скористатися таким методом лікування, але для цього необхідно починати лікування від дуже низьких доз (напр., від 10 мг/добу в ), проводити ретельний моніторинг та поступово збільшувати дози (з інтервалами ≥1тиж. в ) до отримання оптимального ефекту (макс. 30 мг/добу в )

хворий, що приймає морфін з приводу болю (п/о або п/ш), у якого з’являється задишка

при необхідності, додаткова доза морфіну у формі препарату із негайним вивільненням, залежна від вираженості задишки (напр. початково 25 % попередньої дози, яку хворий приймав у зв’язку з болем регулярно кожні 4 год; потім оцінка та титрування дози; при більш вираженій задишці швидше за все знадобиться більша доза, наприклад, 50–100 % попередньої дози, яку хворий застосовував з приводу болю регулярно кожні 4 год, що відповідає 1/12–1/6 добової дози); у разі задовільного ефекту — призначення цієї дози лише у разі посилення/епізоду задишки (і продовження попереднього лікування болю регулярними дозами морфіну); якщо у зв’язку з задишкою необхідно часто вводити додаткові дози, розгляньте збільшення дози, яку хворий регулярно приймає

хворий, який приймає трамадол з приводу болю (з задовільним ефектом), у якого з’явилась задишка

замінити трамадол на морфін (враховуючи рятувальні дози морфіну)

хворий, який отримує морфін п/о з приводу задишки, у якого з’являється необхідність зміни шляху введення на парентеральний (напр. неспроможність проковтнути ЛЗ, блювання)

морфін п/ш або в/в у добовій дозі, зниженій 2–3-кратно, напр. в постійній інфузії за допомогою портативного інфузомату (та рятівні дози) б

Примітка: при виборі в/в шляху, добову дозу, зменшену в 2–3 рази, подавайте шляхом безперервної в/в інфузії (при необхідності — продовжуйте титрування). Початкова рятувальна в/в доза зазвичай 1–2 мг, вводити повільно, а потім відповідним чином титрувати (початкову в/в рятувальну дозу морфіну радше не слід розраховувати як 1/10–1/16 добової дози, оскільки вона може бути занадто високою та викликати побічні ефекти).

хворий з наростаючою задишкою у спокої та з почуттям страху, (зазвичай остатні дні життя; переважно неспроможність приймати лікарські засоби п/о)

1) морфін зазвичай застосовують регулярно і в разі задишки. Заміна п/о шляху введення на парентеральний, п/ш або в/в шляху →вище. У разі збереження тривоги та задишки розгляньте доцільність додаткового призначення бензодіазепіну, напр. якщо хворий отримує морфін у постійній підшкірній інфузії, можна призначити мідазолам, починаючи з низьких доз (напр. 1–1,5 мг п/ш у разі потреби та, можливо, 5–10 мг/добу у постійній п/ш інфузії) г ;

2) у хворого, який досі не приймав опіоїдів, призначте початкову дозу морфіну (парентерально, напр. 1–2 мг) п/ш або 1 мг в/в; заплануйте дозування морфіну у п/ш чи в/в інфузії або п/ш ін’єкціях зазвичай кожні 4 год, завжди з забезпеченням рятівних доз. Розгляньте потребу в додатковому призначенні бензодіазепіну (→вище г ); подальше титрування дози морфіну.

гостра задишка під час вмирання

немає визначеної схеми дозування; необхідна індивідуалізація та моніторинг ефектів і послідовний пошук ефективної дози, яка ефективно полегшує задишку; основним є введення морфіну, у разі вираженої тривоги розгляньте додаткове призначення мідазоламу (→вище) (найчастіше у безперервній інфузії із рятівними дозами, які вводять парентерально)

Однією із альтернатив є швидке титрування парентеральним шляхом із застосуванням низьких доз морфіну (в умовах стаціонару); у хворих, які раніше не отримували опіоїдів:

1) призначайте морфін у низьких дозах д , найкраще 1 мг в/в кожні 10–15 хв, до появи початку ефекту зменшення задишки або небажаних ефектів (сонливість) включно; якщо немає доступу для в/в введення, можна ввести п/ш, враховуючи обмеження використання шляху п/ш для швидкого титрування дози у помираючих пацієнтів (напр., 1–2 мг кожні 30 хв) через ризик зниження периферичної перфузії → нижче; за відсутності ефекту початкових доз та при дуже вираженій задишці, розгляньте питання про збільшення одноразової дози; з огляду на потенційне наростання концентрації ЛЗ в ЦНС із запізненням (повільне проходження ЛЗ через гематоенцефалічний бар’єр) необхідний пролонгований моніторинг хворого;

2) у разі вираженої тривоги, розгляньте призначення бензодіазепіну, напр. мідазоламу парентерально е (напр. 0,5 мг в/в повільно, якщо необхідно — повторно через 10–15 хв; або п/ш, зазвичай 1,5 мг [в екстремальних ситуаціях навіть 2,5 мг], при необхідності — повторно через 20–30 хв [у разі дози 2,5 мг – через 30 хв]), в подальшому постійна п/ш або в/в інфузія із забезпеченням рятівних доз); якщо мідазолам недоступний — лоразепам п/я.

Застереження:

1) У разі застосування морфіну і мідазоламу парентерально (особливо в/в) забезпечте доступ до ЛЗ, які мають антагоністичну дію →див. текст;

2) У хворих із порушенням периферичної перфузії (напр., дегідратація, шок, охолодження) всмоктування ЛЗ, які вводять під час швидкого титрування у болюсних дозах п/ш, може відбуватись із запізненням, а ефект зменшення задишки може бути ослабленим. У разі поліпшення периферичної перфузії (регідратація, ліквідація вазоконстрикції судин підшкірної клітковини, зігрівання) може відбутись раптове всмоктування ЛЗ із підшкірної клітковини. У цих випадках ви можете віддати перевагу в/в введенню.

3) У рідкісних випадках тяжкої задишки у вмираючого, яку неможливо полегшити відповідним симптоматичним лікуванням, можуть бути показання для розгляду паліативної седації.

a Примітка: немає жорстких схем дозування; воно є індивідуальним та вимагає ретельного моніторингу. Деякі клінічні ситуації, не включені в таблицю, потребують модифікації процедури, наприклад, в залежності від ступеня дисфункції нирок.

б Рятівні дози морфіну у формі препарату із негайним вивільненням (п/о або п/ш) теж необхідно титрувати; у разі стабільної добової потреби у морфіні переважно складають 1/12–1/6 добової дози і при необхідності їх можна вводити кожні 2 год. Деякі експерти рекомендують, щоб у випадку п/о морфіну, у разі необхідності введення наступних доз, зберігати перерви ≥60–90 хв, натомість у разі п/ш морфіну — 60 хв (цей час можна скоротити в ситуації, що вимагає швидкого титрування дози →вище). Потреба у повторенні доз пов’язана із необхідністю більш ретельного моніторингу хворого.

в Дози і тактика дій, підтвердженіі клінічними випробуваннями, відповідно до схваленої в Австралії реєстрації морфіну для лікування хронічної задишки.

г Слід перевірити в інструкції для медичного застосування лікарського засобу, чи даний препарат мідазоламу можна змішувати в одному шприці з морфіном, чи також необхідно вводити його окремо.

д Хворі похилого віку, із кахексією, із супутнім ХОЗЛ, або які отримують бензодіазепіни, є більш чутливими до дії опіоїду.

е ЛЗ слід вводити дуже повільно та обережно. Хворі похилого віку, із кахексією, із супутнім ХОЗЛ, або які отримують опіоїди, є більш чутливими до дії бензодіазепінів.

Клінічна ситуація

Дозування а

амбулаторний пацієнт із нападами задишки з відчуттям тривоги

лоразепам від 0,5 мг б п/о або п/я

пацієнт у термінальній стадії, який приймає морфін п/о з приводу постійної задишки з персистуючою тривогою

лоразепам (від разової дози 0,5 мг б п/о або п/я) регулярно та/або у випадку задишки з тривогою (напр. 0,5–1 мг, у разі потреби до 3 × на добу)

хворий наприкінці життя з наростаючою задишкою у спокої і тривогою, у якого застосовується морфін у постійній п/ш інфузії

мідазолам, починаючи з низьких доз 1–1,5 мг п/ш у разі потреби та можл. 5–10 мг/добу в у постійній п/ш інфузії

a Немає жорстких схем лікування; воно є індивідуальним та вимагає ретельного моніторингу. Зважте потребу зниження дози у пацієнтів старших вікових категорій, з кахексією, ослаблених, або із супутніми тяжкими захворюваннями легень (напр., ХОЗЛ).

б У випадку супутнього ХОЗЛ деякі автори рекомендують титрування рятівної дози навіть від 0,25 мг.

в Слід перевірити в інструкції для медичного застосування лікарського засобу, чи даний препарат мідазоламу можна змішувати в одному шприці з морфіном, чи також необхідно вводити його окремо.

Особливі ситуації при паліативній допомозі

Дихальна паніка — напад задишки в поєднанні зі страхом перед асфіксією. Під час нападу: перервіть наростання страху звертаючи (іноді примусово) увагу пацієнта на себе як на компетентного лікаря, а потім зміцнюючи відчуття безпеки; якщо це можливо, заохочуйте опанувати гіпервентиляцію шляхом повільного та глибокого дихання; якщо співіснують соматичні причини, що посилюють задишку — проводьте етіотропне лікування; з метою припинення нападу застосуйте бензодіазепіни короткої і середньотривалої дії (мідазолам або лоразепам →табл. 1.17-4). Після припинення нападу (хронічне лікування): хороша комунікація з хворим, здобуття його довіри, пошук разом із хворим психосоціальних і духовних факторів, що лежать в основі приступів паніки; оцінка можливих супутніх соматичних причин задишки та їх відповідне лікування (етіотропне та симптоматичне); антидепресанти, зазвичай з групи селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну, впродовж 2–3 тиж., а поки проявиться їх дія — бензодіазепіни проміжної тривалості дії (напр. альпразолам, спочатку 0,25–0,5 мг 3 × на день); навчання хворого контролю над диханням, також техніки релаксації з метою попередження нападів.

Задишка: види, класифікація, причини, діагностика та лікування

можна почути від пацієнтів, які страждають на дисфункцію ССС або органів дихання. У той же час наявність цього симптому далеко не завжди виникає внаслідок серйозних патологій.

Так він може виникати через дефіцит кисню в крові при інтенсивних фізичних навантаженнях або під час перебування у високогірній місцевості з розрядженим повітрям. У таких випадках дихальний центр мозку отримує сигнал про гіпоксію та прагне компенсувати дефіцит кисню частим диханням, тому що призводить до нападу задишки.

Задишка: класифікація

Для позначення задишки використовують медичний термін “диспное”, визначаючи цей симптом як порушення глибини та частоти дихання. Зазвичай людина дуже рідко звертає увагу своє дихання. При навантаженні його частота і глибина вдихів зазвичай збільшуються, але відчуття дискомфорту при цьому не виникає. Це фізіологічна задишка, для якої характерне швидке відновлення нормального після припинення навантаження. Однак задишку при ходьбі або виконанні звичайних дій і навіть у стані спокою нормою назвати складно. Це — клінічний прояв певної патології, яка потребує лікування.

Залежно від частоти дихання виділяють такі види задишки:

Правила надання першої допомоги

Якщо у людини виникає експіраторна задишка, яка спричинена невідомими причинами, перше, що потрібно зробити – це викликати бригаду медиків. До приїзду швидкої допомоги можна допомогти полегшити подих потерпілому. Для цього необхідно відкрити всі вікна, щоб до кімнати надходило свіже повітря. Якщо на тілі хворого є якісь предмети, що стискають дихання, їх треба прибрати. Можна додатково ввімкнути вентилятор та направити його у бік людини. Добре, якщо можна використовувати кисневу маску.

Іноді задишка розвивається у людей при нервовому перенапрузі та сильному стресі. У цьому випадку потрібно запропонувати людині сісти, випити води та заспокоїтися. Добре допомагає техніка рахунку до 10 із заплющеними очима.

Коли задишка виникає на тлі алергічної реакції, слід усунути контакт хворого з алергеном та запропонувати йому антигістамінні препарати.

Не варто укладати хворого в ліжко, краще надати тілу напівсидяче положення. Так кров краще відтікатиме від легень і серця, що дозволить швидше зняти напад задишки та задухи.

Іноді впоратися з задишкою дозволяє розпарювання ніг у тазі з гарячою водою. Особливо ефективний цей захід для хворих із серцевою астмою.

Якщо в кімнаті є зволожувач, можна включити його. Це дозволить зробити в’язке мокротиння рідше і швидше вивести його з легенів.

Ступені задишки

Медична дослідницька рада (Medical Research Council) розробила шкалу MRC, відповідно до якої визначають ступінь задишки:

• нульова – з’являється тільки при інтенсивному фізичному навантаженні, є фізіологічною задишкою;
• перша (легка) – порушення з’являються при підйомі вгору або швидкій ходьбі;
• друга (середня) – проблеми виникають при нешвидкій ходьбі, вимагають робити зупинки для відновлення дихання;
• третя (важка) – необхідність зупинятися при ходьбі кожні кілька хвилин;
• четверта (дуже важка) – порушення є навіть у стані спокою.

часті питання

До якого лікаря слід звернутися при виявленні ознак задишки?

Насамперед потрібно записатися прийом до терапевту. Він видасть напрями на первинні аналізи та діагностичне дослідження. На підставі отриманих результатів стане зрозуміло, якого вузького фахівця перенаправити пацієнта. Найчастіше, подальшим лікуванням займаються кардіологи, пульмонологи та невропатологи.

Чи може бути задишка у вагітних жінок? Чи небезпечна вона для плода та матері?

Задишка при вагітності спостерігається досить часто. Це з стисненням легких діафрагмою. Плід постійно зростає, навантаження на серце та легені збільшується. Тому вважати в цьому випадку задишку небезпекою не варто. Частота дихальних рухів у вагітних у нормі – 22-24.

Задишка: причини

Прийнято виділяти 4 основні причини, що призводять до розвитку диспное.

• Бронхіальна астма,
• Хронічна обструктивна хвороба легень;
• Обструкція бронхів (зокрема сторонніми тілами);
• Гострі інфекційні запальні захворювання легень та бронхів.

• Тиреотоксикоз;
• Анемія внаслідок метаболічних порушень;
• Цукровий діабет;
• Ожиріння

Що таке задишка (нестача повітря)?

Задишка – це самостійне захворювання, а свідчення порушень у роботі серця, дихальних органів, ендокринної і нервової систем, наявності анемії. Не завжди сильна задишка є симптомом важкого захворювання – її ступінь залежить від стадії чи ступеня розвитку основний патології.

Задишку, що свідчить про хворобу, слід відрізняти від звичайної нестачі повітря, яка виникає у будь-якої людини, наприклад, при ходьбі в швидкому темпі або стресі. Якщо ж почуття нестачі повітря виникає у спокійному стані і без жодних видимих ​​причин – це вагома причина для якнайшвидшого відвідування лікаря. Зараз ви можете пройти консультацію та комплекс підготовчих обстежень під час запису на курс посиленої зовнішньої контрпульсації або ударно-хвильової терапії серця абсолютно безкоштовно!

Тільки до кінця осені пройди безкоштовну консультацію та комплекс підготовчих обстежень* при записі на курс посиленої зовнішньої контрпульсації або ударно-хвильової терапії серця.**

* подробиці Акції уточнюйте за телефоном. **Має протипоказання, необхідна консультація лікаря.

Посилена зовнішня контрпульсація (УНКП) Ударно-хвильова терапія серця (УВТС)

Поспішайте залишити заявку, період дії акції обмежений.

Задишка при вагітності

Задишка під час вагітності

– Поширене явище, обумовлене низкою факторів. У цей час виникає потреба у забезпеченні киснем як жінки, а й плода. Збільшення матки в обсязі призводить до компресії діафрагми зі зростанням плода, частота дихання може зростати. Як правило, вона становить від 22-х до 24-х вдихів за хвилину і вище при навантаженнях. Якщо показники вищі за наведені — необхідно звернутися до лікаря.

Симптоматика

Симптоми задишки можуть бути різними, але вони завжди відрізняються зміною і порушенням дихальної діяльності. Людина може дихати дуже часто і поверхово, а може робити рідкісні та дуже глибокі вдихи. В обох ситуаціях він відчуває гостру нестачу повітря, відчуття задухи та здавлювання грудної клітки.

При інспіраторному задишці пацієнтові складно зробити вдих. При цьому він чує шум під час спроб набрати кисень у легені. У разі експіраторної задишки важко робити видих, оскільки просвіти бронхіол та бронхів починають звужуватися.

У медичній практиці відомі випадки змішаного диспное, стан якого є найбільш небезпечним для організму. Воно може призвести до повної зупинки дихання та смерті.

Задишка: діагностика

Усі діагностичні заходи спрямовані на те, щоб виявити патологію, що призвела до розвитку задишки. Як правило, лікар проводить огляд та збирає анамнез, а також проводить діагностичне дослідження за допомогою портативного пульсоксиметра, який за лічені секунди дозволяє встановити перфузію кисню у периферичній крові.

У випадку, якщо у хворого є захворювання дихальної системи, вдаються до таких інструментальних методів діагностики, як:

• Комп’ютерна томографія органів грудної клітки;
• Магнітно-резонансна томографія органів грудної клітки;
• Флюорографія;
• Бронхоскопія;
• Спірографія.

Якщо є підозра на порушення роботи ССС, пацієнту призначають:

• електрокардіографію;
• Коронарографію;
• Моніторинг роботи серця за Холтером;
• ВІДЛУННЯ-кардіографію;
• Тести із навантаженням.

При порушеннях обмінних процесів вдаються до вимірювання рівня гормонів та ультразвукового дослідження.

Лікування

Лікування експіраторної задишки, як симптому, не має сенсу. Потрібно позбавлятися проблеми, яка її спровокувала.

Залежно від захворювання лікар може призначити наступне лікування:

• При бронхіті пацієнт повинен пити якомога більше рідини, дотримуватися постільного режиму, відмовитися від куріння. Вірусний бронхіт потребує прийому інтерферону. Якщо захворювання спричинене грипом, то пацієнтам призначають Ремантадин або Рибавірин. Антибіотики виписують при приєднанні бактеріальної флори. Доповнити терапію потрібно інгаляціями. Ці процедури дозволяють швидко усунути симптоми бронхіту, у тому числі, задишку. Інгаляції виконують із застосуванням сольових розчинів та з мінеральною водою. Якщо задишка супроводжує хронічний бронхіт, то пацієнту призначають антибіотики, але лише після встановлення збудника патогенної флори. Добре допомагає дихальна гімнастика.
• Для усунення експіраторної задишки при ХОЗЛ та для лікування основної патології потрібно виконання інгаляцій на небулайзері з лужними та сольовими розчинами. Для розширення просвіту бронхів та полегшення дихання пацієнтам призначають бронходилататори. Щоб мокротиння легше виходило з бронхів, показаний прийом муколітиків. У період загострення ХОЗЛ потрібна антибактеріальна терапія.
• Для усунення нападу задишки та задухи при бронхіальній астмі людині призначають аерозольні бета-адреноміметики. Їхнє вдихання дозволяє швидко розширити просвіт бронхів, покращити відходження мокротиння і зняти спазм з дихальних шляхів. Одним із ефективних препаратів є Сальбутамол. Також усунути напад можна за допомогою препаратів групи м-холінолітиків. Бронхіальна астма є хронічним захворюванням, тому вимагає виключення контактів з алергенами, якщо вдається виявити.
• Лікування пневмосклерозу зводиться до прийому бронхолітиків, муколітиків, антимікробних препаратів. Тяжкий перебіг захворювання потребує оперативного втручання з резекцією ураженої частини легені.
• При емфіземі легень лікування має бути спрямоване на усунення симптомів патології. Хворому довічно призначають бронхолітики. Для полегшення дихання проводять оксигенотерапію. Хорошим ефектом має дихальна гімнастика.
• Абсцес легені вимагає поміщення хворого на пульмонологічне відділення стаціонару. Пацієнту призначають антибіотики. Якщо вони не допомагають, виконують операцію.
• При хронічному гломерулонефриті пацієнту призначають імуносупресори, глюкокортикостероїди, цитостатики, препарати групи НПЗЗ. Обов’язково потрібно обмежити споживання солі, відмовитись від прийому спиртних напоїв.
• Людині з задишкою, що розвивається на тлі набряку Квінке або анафілактичного шоку, потрібна екстрена допомога. Якщо є можливість, до приїзду бригади медиків можна зробити постраждалому ін’єкцію антигістамінних препаратів, наприклад, Супрастина.
• Лікування серцевої недостатності, що супроводжується експіраторною задишкою, потребує прийому вазодилататорів, інгібіторів АПФ, серцевих глікозидів, нітрогліцерину. Для виведення надлишків рідини з організму призначають діуретики. Впоратися з задишкою в умовах стаціонару можна за допомогою інгаляцій кисню. У важких випадках потрібне проведення плевральної пункції.
• Якщо експіраторна задишка спричинена раковими новоутвореннями легеневої тканини, то пацієнту потрібне проведення оперативного втручання. Додатково хворому призначають курси хіміо- та променевої терапії.

Лікування експіраторної задишки та пов’язаних із нею захворювань потребує лікарської консультації. Самостійна терапія може бути небезпечною для здоров’я.

Загальна характеристика

Задишка сприймається пацієнтами як суб’єктивне відчуття нестачі повітря, неефективність дихальних рухів, що здійснюються, сором у грудях. Симптом супроводжується характерними об’єктивними ознаками: почастішанням або уповільненням вдихів-видихів, зблідненням або ціанозом носогубного трикутника, судорожним гучним вдиханням, задухою. Найчастіше для полегшення стану людина з диспное припиняє рухи, приймає вимушене становище — сідає на стілець чи ліжко, трохи нахиляється вперед, спираючись на прямі руки. Найчастіше поява задишки пов’язана з фізичними навантаженнями, причому на початку хвороби розлад провокується лише значною активністю, а при прогресуванні хворі відчувають нестачу повітря після звичайних дій. Крім дихальних порушень можлива патологічна симптоматика: біль та дискомфорт у грудній клітці, головний біль, запаморочення, зниження працездатності. Якщо задишка відзначається під час звичної роботи чи спокої, необхідно звернутися за консультацією до фахівця.