Що одягали українці на Різдво та інші свята. Головні елементи, символи і прикраси

Традиційний святковий одяг українців XIX століття був не просто способом показати рівень своєї заможності, а й статусом, приналежністю до громади.

Кожен елемент святкового костюма мав символічне значення. І таке вбрання мали близько 88% тодішнього населення України.

Говорячи про традиційний одяг українців, важливо розрізняти моду міщан і селян. Про останню, автентичну, самодостатню, LIGA.Life поговорила з Олександрою Сторчай – старшою науковою співробітницею Музею Івана Гончара, сектор “Тканина. Одяг”.

Одяг

“Святковий комплекс, не зважаючи на пору року, складався з усіх елементів повного вбрання, включно з верхнім одягом. Навіть якщо це свято влітку – свита або кожух були обов’язковими. Без цього стрій вважався несвятковим”, – пояснює фахівчиня.

Бували випадки, коли люди несли одяг із собою до церкви і вже перед храмом “вилюднювалися”, як називав це Володимир Шухевич у своєму п’ятитомнику “Гуцульщина”.

Принципом традиційного народного вбрання була багатошаровість: кожен наступний елемент вбрання злегка привідкривав попередній. Тоді як в місті навпаки – наприклад, остання спідниця є найдовшою, з дорогої мануфактурної чи фабричної тканини, вона закриває всі нижні шари.

У традиційній народній культурі майже всі елементи одягу зроблені з тканин домашнього виготовлення: полотно, сукно, хутро, повсть.

Кожен елемент і деталь традиційного народного одягу можна пояснити як з матеріального погляду, так і з духовного.

Навіть декоративна функція вишивки була другорядною.

“Дівчина могла три місяці вишивати візерунок білими нитками, який здалеку і не видно. Але він мав символічне значення”, – пояснює Олександра.

Сорочка жіноча. Полтава. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Елементи вбрання

Сорочка була основою традиційного вбрання. Це перший елемент одягу, який з’являється у дитини. Святкові сорочки малий такий самий крій, як і буденні, але були зроблені з кращої тканини і з вишитими повністю рукавами.

Жінка старалася вишити якомога більше святкових сорочок, так вона могла б одягати кожну сорочку лише один раз на кілька років, щоб вони не зношувалися до старості. Кількість елементів одягу також відображала соціальну активність.

Фото, надане Музеєм Івана Гончара Сорочка жіноча. Івано-Франківськ. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Сорочка чоловіча. Івано-Франківськ. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“Ніколи старші люди не вбиралися в новий одяг. Прабабусі чи прадідусі навіть могли не брати участь в загальних святкуваннях, були активними тільки в межах своєї родини. Вони навіть могли не мати взуття і верхнього одягу. На них залишалася сорочка і поясний одяг, як у малих дітей”, – пояснює Олександра.

Коли говоримо про сорочку – мова не про вишиванку.

Вишиванка – блуза з елементами вишивки, яку носили в місті на початку XX ст, коли сільська мода почала задавати тренди місту.

Сорочка ж обов’язково довга, має традиційний крій та розташування орнаментів.

Пояс. Другий елемент одягу, який отримувала дитина після сорочки.

“Пояс замикає навколо людини коло і це означало відокремлення зовнішнього, дикого невпорядкованого світу від внутрішньої впорядкованої енергетики людини”, – пояснює фахівчиня. Звідси й вираз “розпоясатися” – вийти за межі дозволеного в суспільстві.

Пояс Полтавський. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Пояси виготовляли з різних матеріалів: поєднання вовни і шовку з додаванням бавовни або металевої нитки.

Пояси зі шкіри були в чоловічому гардеробі. Але гуцулки теж могли іноді одягати їх.

Пояс шкіряний. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“Гуцульщина вважається одним із найархаїчніших регіонів, але поряд з цим виражається своїм темпераментом. Більше ніде на території України жіночого шкіряного поясу ми не простежуємо”, – зазначає Олександра.

Плечовий одяг: нагрудники, жилетки, станики, кептарі, керсетки. Були як чоловічі, так і жіночі. Їх могли виготовляти як із доморобного полотна і сукна, так і з купованих тканин.

Керсетки проникли в сільський костюм саме завдяки міській європейській моді.

Керсетка. Полтава. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Керсетка. Полтава. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“Кравці, які їх шили, послуговувалися лекалами італійських та французьких модних журналів. Але шили за цими лекалами не корсет, а керсетку, яка відрізнялася окремими елементами крою, тканинами”, – зазначає фахівчиня.

Керсетка. Полтава. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Традиційне вбрання українців характерне тим, що не було єдиного зібраного комплекту. Набір одягу за принципом був схожий до сучасного “капсульного гардеробу”.

“Жінка могла мати 30 святкових сорочок, 4 плахти, 3 спідниці і 5 запасок, і кожен з цих елементів поєднувався з будь-яким іншим. Все було настільки продумано. І кожен регіон, село, мали свою кольорову гаму, техніки вишивки, улюблені символи і орнаменти”, – пояснює Олександра.

У збірці музею є гуцульська сорочка, де вишивка має понад 20 кольорів. І є пістрявий кептар та поясний одяг, який за кольоровою гамою ідеально до неї пасує, додає експертка.

Верхній одяг довершує комплекс вбрання і робить його ошатним. На території України відомо понад 50 видів верхнього одягу. Градації за сезонами не було.

У верхньому одязі з’являються унісекс-елементи, тобто характерні і чоловікам, і жінкам.

Найпопулярнішою була свита. В деяких регіонах крій був спільним і для чоловіків, і для жінок, на відміну від сорочок чи поясного і плечового одягу, пояснює фахівчиня.

На Західній Україні був популярний сердак – коричневий або чорний, а на свята парубки полюбляли одягати червоний. І до нього бордові чи чорні сукняні штани.

Фарбований сердак. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Одним із найдорожчих елементів одягу був кожух. Їх шили зі шкіри, на якій зберігали хутро.

“Кожух святковий – мабуть, чи не єдиний елемент гардеробу, який могли передавати в спадок. Адже в традиційному народному одязі не заведено було, щоб одяг змінював власника. Вважалося, що одяг зберігає енергетику власника”, – пояснює Олександра.

Кожух аплікаційний. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Кожух аплікаційний. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Кожух вишитий. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Кожух вишитий. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Ба більше, українська традиційна культура була екологічною. Кожухи ніколи не виготовляли зі шкіри і хутра дорогих рідкісних тварин. Тільки з овець.

З часом білий кожух міг затиратися і майстри фарбували його відваром із кори дуба, такий собі ресайкл. Це нагадує сучасні дублянки, зазначає фахівчиня.

Кожух дублений. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Кожух дублений. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Кожухи зазвичай носили хутром всередину.

Та на Різдво – на колядки – кожух перетворювався на обрядовий елемент одягу.

“Молодь мала чітко прописаний сценарій і кожен учасник грав певну роль: там були Іван, Маланка, чорт, священник, баба, дід і була коза. І щоб створити козу, достатньо було зробити маску і одягнути кожуха, вивернутого хутром назовні, щоб показати, що це істота не з цього світу, коли духи спілкуються з нами, а ми з ними, і коза була своєрідним посередником “, – пояснює Олександра.

Саме в період після Різдва відбувається найбільша кількість весіль. День короткий, роботи немає, морози люті – що ще робити, як не гуляти на весіллі.

“Коли люди збиралися на свято до церкви, можна було часто побачити дівчат у повному вбранні з традиційною весільною зачіскою”, – зазначає Олександра.

Одним із таких обрядових весільних елементів одягу була гугля – величезний каптур, який накидався на плечі і підтримувався плетеним шнурком. Гуглю накидали на сердак.

Гугля. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Гугля. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

У чоловічому одязі це була манта – свита з Гуцульщини, яку парубок вперше одягав на весілля. Після – чоловік носив свиту як святковий верхній одяг протягом життя.

Манта. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Манта. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“На сорочку одягали кептар. Без кептаря гуцул себе ніколи не мислив і в свято, і в будень, і вдень, і вночі. Потім одягали сердак і зверху – манту”, – пояснила фахівчиня.

Кептар. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Кептар. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Прикраси

Намисто – головна прикраса жіночого гардеробу. Найбільшу популярність мало коралове намисто. Червоне – у селян, рожеве, біле, чорне – у міщан.

Що більшою була намистина, то вона була дорожчою.

Намисто з дукачем. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“Шухевич пише, що гуцулка могла на свято одягати понад 3 кг скляного намиста. І перше, що вам захочеться зробити, коли одягнете стільки намиста, – випрямити поставу. Втримати 3 кг намиста, а зверху кептар, сердак, і можливо, навіть гугля.

Відповідно, щоб носити святковий традиційний комплекс вбрання, потрібно було мати гідну поставу”, – пояснює Олександра

Металеві прикраси додавали комплекту святковості й ошатності.

“Переважно, це було срібло, мідь, латунь. Золоті прикраси в селі майже не носили, це було лише для церкви”, – пояснює фахівчиня.

У XVII ст. були популярними хрестики. Та треба розрізняти хрестик натільний, що під сорочкою на шнурку, і ювелірний – такі могли бути до 8 см за розміром.

Хрест. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Згарда. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в моду поступово входять дукачі.

“Дукач – назва грошової одиниці. Деякі ювеліри виготовляли медальйон із гравіюванням сюжету: або свята Благовіщення, яке дуже любили, або з зображенням лику святої, ім’я якої носить власниця. Замовити такий персональний виріб було дуже дорого. Попри це, майже кожна наша дівчина і жінка мала його. Всі були заможними до колективізації і голодоморів”, – пояснює Олександра.

Дукач. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

На межі появи дукача і популярності хреста можна простежити комбінацію хреста і дукача в одному намисті. Усі груди могли бути завішені металевими прикрасами – як однотипними, так і різними.

Також жінки носили персні.

На території Волині побутувала традиція, щоб дівчата носили по п’ять штук на руку. А на свята – по два на кожен палець.

“Ми інколи із подивом дивимося на малесенькі перстеники, які явно не налізли би на палець – це щось на зразок сучасних фалангових перснів”, – зазначає Олександра.

Жінки також носили силянки, плетені з бісеру. Вони вдягалися близько до шиї. І були схожими на те, що ми зараз називаємо чокером.

Силянка. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Гердан – це вже була прикраса чоловіча, плетена з бісеру. Щось на зразок краватки.

“Вертикальна прикраса була ознакою активної чоловічої енергії. Жіночі прикраси мали форму напівмісяця. Але в XX ст. поступово змінилася роль цієї прикраси і гердани почали носити багато жінок, що роблять і донині”, – пояснює фахівчиня.

Гердан. Фото, надане Музеєм Івана Гончара Гердан. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

Котильйон – також прикраса з бісеру, її хлопцям дарували дівчата на знак своєї прихильності.

Котильйон. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“На свята парубок міг одягнути кілька таких котильйонів, щоб показати, наскільки він популярний”, – пояснює Олександра.

Таким подарунком могла бути і силянка, яка прикрашає капелюх.

Силянка. Фото, надане Музеєм Івана Гончара

“Ми бачимо на давніх фотографіях початку XX століття, що у парубка капелюх міг бути до 30 см у висоту і суцільно вкритий силянками, а збоку ще прикрашений пір’ям. Одягаючи традиційне вбрання, ти несеш на собі всі свої маркери. Так як зараз ми маємо статуси у фейсбуці, такими були їхні соцмережі”, – додає фахівчиня.

Добір фото: Ганна Кошманенко

Фотограф: Настя Телікова

Гавайська спідниця своїми руками: з ялинкового дощику, тканини, кольорів

Гавайські спідниці відрізняються простотою виготовлення. Створюючи цей предмет гардероба, можна скористатися практично будь-якими підручними матеріалами.

Основою будь карнавальної вечірки є яскраві і незвичайні костюми. Спеціальні атрибути, національна кухня і танцювальна музика створюють особливу атмосферу веселощів і свята. Найбільш яскравим поданням є вечірка в гавайському стилі. Ці острови відрізняються унікальною культурою та не менш унікальними костюмами. Використовуючи трохи фантазії і спритності, створити гавайську спідницю для вечірки дуже просто. Розповімо, як зробити це своїми руками.

Матеріали для виготовлення

Гавайські спідниці відрізняються простотою виготовлення. Створюючи цей предмет гардероба, можна скористатися практично будь-якими підручними матеріалами.

Багато модниці при підготовці до карнавалу використовують максимум фантазії, створюючи спідницю з найбільш незвичайних предметів. Основою для спідниці послужило виріб з листя пальми, з яких в давнину дівчата робили наряд. Сучасні жительки островів використовують легкі хвилясті тканини, які активно пропускають повітря і швидко вбирають надлишки вологи.

Найбільш популярними є три варіанти створення: з ялинкового дощику, фатіна і атласних стрічок.

• ялинковий дощик;
• фатин;
• атлас;
• гумка;
• голка;
• нитки;
• ножиці;
• кравецький метр;
• штучні квіти.

Після приготування необхідних матеріалів можна приступати до процесу створення спідниці.

Довідка. Багато умільці в якості матеріалу для виробу також використовують сміттєві пакети або пальмове волокно — рафію.

Один кожух міг служити кільком поколінням родини

На добрий кожух треба було шість, а на великий, із довгими рукавами, — то й усі сім шкур. Їх вичинку, тобто перетворення у матеріал для пошиття кожушини, доручали чинбарям.

Крій кожуха не такий і складний, та не в кожній сім’ї бралися за його пошиття самотужки. Зазвичай цю справу перекладали на кушніра. З однієї, найбільшої кожушини він робив верхню частину — так звану перегинку: перегинав удвічі, посередині на згині вирізав отвір для шиї. А ту частину кожушини, що припадає на груди, розрізав на дві половини. Далі приєднував поли, рукави та комір. Так шили “простого” кожуха. “Тулуб’ястий” був набагато об’ємнішим — із великих шкур, інколи навіть без рукавів. Заможні селяни покривали його сукном і носили на свята поверх свити.

Кожухи не поділяли на чоловічий та жіночий. У незаможних родинах одного кожуха часто-густо носили всі дорослі, вистачало навіть на кілька поколінь.

“Трудно літом без корови, а зимою без кожуха”, — казали колись в Україні. В обрядах цей верхній одяг використовували незалежно від пори року — він був символом багатства. Учені почали цікавитися цим лише тоді, коли люди вже не могли пояснити змісту багатьох обрядів, відповідаючи “так треба”, “так завжди було”. Складно з’ясувати, приміром, як кожух, прив’язаний до сволока під час будівництва хати, забезпечуватиме її теплоту. Але саме так пояснюють звичай майстри, навіть зводячи будівлі, в яких сволока немає. Подекуди господар мусив навіть позичати кожуха, щоб дотриматися цієї традиції. Можна лише здогадуватися, що цей обряд є уламком, точніше блідою копією жертвоприношення, яке здійснювали сотні років тому під час будівництва. Тобто кожух — лише замінник реальної жертви. Нині ж кажуть “так треба” — і квит.

Наприкінці 19 ст. українці, відзначаючи перший рік народження дитини, влаштовували не звичний нині для нас день народження, а пострижини. Дитину садили на кожуха, розстеленого вовною догори, а хрещений батько підстригав кінчики волосся спереду, ззаду та біля вух. На одяг кидали гроші — “щоб дитина була багатою”.

На весіллі мати нареченого, проводжаючи весільний поїзд, одягала вивернутого кожуха, так само як і мати нареченої, зустрічаючи зятя. “Як кожух волохатий, щоб таким був і зять багатий”, — приспівували в цей час. Зрештою, на кожухах сиділи й молодята під час усього весілля.

Переживши цілі історичні епохи, кожух майже вийшов з ужитку на наших очах — протягом життя всього лише двох-трьох поколінь. Дався взнаки перехід на промислове виробництво одягу, настав час синтетичних матеріалів. Щоправда, з’явились і за короткий час стали вкрай популярними дублянки — вже не кожухи, але не такі й далекі їхні родичі.