Роковини смерті президента вільної Ічкерії Джохара Дудаєва

Ракетний удар по місцевості, де перебував чеченський лідер, завдано тієї миті, коли він розмовляв супутниковим телефоном із Москвою.

27 років тому, пізно ввечері 21 квітня 1996 року, у результаті російського теракту загинув президент Ічкерії генерал Джохар Дудаєв.

Несподіваного ракетного удару по Дудаєву було завдано у момент, коли він мав розмову супутниковим зв’язком із депутатом Державної Думи К онстантіном Боровим, неподалік від села Гехі-Чу на заході Чечні.

Відомо, що російське керівництво в особі Боріса Єльцина сподівалося, що з вбивством Джохара всенародний опір у ЧРІ припиниться, і війна швидко закінчиться.

Однак подальші події показали, що надіям Кремля не судилося виправдатися, адже під час першої російсько-чеченської війни окупанти були вигнані з Ічкерії, тому операція з ліквідації стала кроком відчаю окупантів.

Того квітневого дня у повітря здійнялися два бойові літаки Су-25, ці сталеві “яструби” Кремля полетіли у Чечню вбивати не просто людину, а справжнього провідника нації, Героя, Чин якого житиме у віках.

Подальшим слідством встановлено, що у спланованому теракті проти Дудаєва були замішані не тільки спеціальні служби РФ, а й США; вище військово-політичне керівництво цих країн безпосередньо курувало хід операції.

Співробітники кремлівської Федеральної служби контррозвідки завдяки американській сучасній техніці запеленгували сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу, а затим спрямували туди ракети.

За однією з версій чеченців, координати місцеперебування Дудаєва були передані російській стороні, за прямою вказівкою адміністрації президента Білла Клінтона, Агентством Національної Безпеки США.

Воно відстежувало сеанси супутникового зв’язку чеченського президента, що користувався мобільною телефонною системою “ІНМАРСАТ”.

Наказ про організацію теракту був відданий особисто Борісом Єльциним, ініціатори та виконавці теракту були нагороджені золотими зірками героїв Росії.

В одному з інтерв’ю Дудаєв говорив, що «Росія зникне, коли зійде Українське сонце», і мав рацію – воно вже сходить, наше переможне Сонце свободи для всіх поневолених Москвою народів.

Як убили Дудаєва. 15 років тому загинув перший президент Чечні

Єльцин з телефоном урядового зв’язку усамітнився в іншому залі. Звідти було чути окремі фрази: “Це правда. Залізно. Ну, дякую. З мене – Героя!” Повернувся президент Росії до столу веселим, навіть пританцьовував. . Вибухом ракети Дудаєву знесло півчерепа. (рос.)

21 квітня 1996 року російськими військовими був убитий перший президент самопроголошеної Чеченської республіки Ічкерія Джохар Дудаєв. Радянський генерал-авіатор, харизматичний оратор і талановитий переговорник, Дудаєв залишав сподівання на створення в Чечні світської держави.

Після смерті Дудаєва у владних структурах ЧРІ продовжився крен в релігійний ухил – і через кілька років рух за незалежність Ічкерії був маргіналізований і поставлений в один ряд зі світовим тероризмом. Наскільки успішною була інформаційна кампанія сепаратистів у часи Єльцина була доволі, настільки ж невдалим був їхній супровід “антитерористичної” війни часів Путіна.

Зараз можновладці Чечні, яка пережила етнічні чистки, терор, окупацію і громадянську війну, отримали фактичну незалежність і багате бюджетне фінансування завдяки авторитарному правлінню Рамзана Кадирова.

“Історична Правда” передруковує російське розслідування 2000 року про обставини смерті людини, яка першою проголосила самостійність маленької кавказької республіки.

Варто зазначити, що свідчення російських журналістів входять у певне протиріччя зі спогадами дружини чеченського президента Алли Дудаєвої. Зокрема, вона згадує, що вибухнули обидві ракети, а не одна, і що Джохар пересувався Чечнею не “Нивою”, а УАЗом.

Кто “заказал” чеченского вождя

21 апреля 1996 года ракетой, выпущенной с российского самолета, был убит Джохар Дудаев.

Ликвидацию первого чеченского президента, произведенную ФСК, можно считать самой успешной операцией российских спецслужб за все время войны на Северном Кавказе. Больше наши чекисты подобных успехов не добивались.

Нам удалось встретиться и поговорить с людьми, которые были непосредственными участниками тех событий. По понятным причинам мы не можем назвать их имена.

Признаться честно, рассказ поверг нас в глубокое уныние. То, каким образом на самой верхушке российской власти принимались решения, обернувшиеся потом чудовищными, по своей трагичности, последствиями для всей страны, не может не поражать.

Убийство Дудаева было совершено за четыре месяца до заключения позорных для России Хасавюртовских соглашений (мирні домовленості про припинення збройних дій у Чечні і поетапному виводі з території республіки російських військ, підписані 31 серпня 1996 року керівником Генштабу армії ЧРІ Асланом Масхадовим і секретарем Ради безпеки РФ Алєксандром Лєбєдєм – ІП). Оно уже не было так необходимо и не принесло практически никаких результатов.

Так, проигрывающая с сухим счетом, агонизирующая команда предпринимает неожиданную контратаку и забивает в ворота противника красивый гол престижа, который не сказывается на результате матча.

На самом деле планы физического устранения мятежного генерала вынашивались с самого начала первой чеченской компании. Приказ на его убийство отдал лично Верховный главнокомандующий, Президент России Борис Николаевич Ельцин.

Это, конечно, была элементарная месть. Месть за бездарность российских полководцев, за собственные роковые ошибки.

Кто вооружил Джохара

Конфликт с Чечней, последствия которого мы расхлебываем уже долгие годы, начал зарождаться в сентябре 1991 года. СССР в страшных муках отдавал концы, а новая российская власть, одержав победу над путчистами, присматривалась к апартаментам Кремля.

Общенациональный конгресс чеченского народа объявил о государственном суверенитете Чеченской республики, у руля которой встал летчик-генерал, герой афганской войны Джохар Дудаев.

В Чечне начали зреть сепаратистские настроения. Возникла идея создания Исламского государства, заложником которой и оказался Дудаев.

. Как получилось, что вся российская армия, до единого солдата, в считанные недели покинули Чечню, побросав оружие, технику и снаряжение, знает только Павел Грачев (тодішній міністр оборони РФ – ІП). Именно при его согласии все это происходило.

В итоге казенное добро, включая танки, самолеты, ракетные установки растворилось на чеченских просторах. Оружие в открытую продавалось на грозненских рынках и потоком шло в Россию. Чеченские бандгруппировки контролировали тогда почти 50 процентов отечественного бизнеса.

Тем временем (1993 рік – ІП) в Москве были заняты уничтожением Верховного Совета и созданием Государственной Думы. До Чечни руки не доходили.

Первой, спустя три месяца после выборов, спохватилась Госдума. 25 марта 1994 года она принимает постановление “О политическом урегулировании отношений федеральных органов власти России с органами власти Чеченской республики”.

Одновременно в северных, равнинных районах Чечни набирает силу антидудаевская оппозиция, щедро спонсируемая из Кремля и возглавляемая Умаром Автурхановым.

Курировать отношения власти и Временного совета Чечни (именно так Автурханов назвал свою организацию) был призван недавно назначенный директором Федеральной службы контрразведки Сергей Степашин.

Ему и доверили расправиться руками оппозиции с дудаевским режимом. Для удобства совместной работы команде Автурханова выделили под офис несколько номеров в общежитии Федеральной службы контрразведки (ФСК), что в гостинице “Пекин” на площади Маяковского в Москве.

Степашину надо было торопиться. В борьбу за контроль над Чечней вступило нефтяное лобби.

Западные бизнесмены согласились инвестировать деньги в нашу нефтяную промышленность с одним условием: Россия должна обеспечить бесперебойный транзит каспийской нефти из стран СНГ на Запад.

Единственный трубопровод Кизляр – Грозный – Новороссийск, соединяющий Каспийское море с Россией, пролегал по территории Чечни.

В этот же момент Турция и Азербайджан развили бурную активность в переговорах о перекачке черного золота в обход России, через Турцию, и дальше к Средиземному морю. Терять многомиллиардные суммы из-за “какого-то” Дудаева российское правительство посчитало неприемлемым.

Хотели как лучше

План мероприятий по свержению Дудаева разрабатывали лично Степашин и почему-то глава Московского управления ФСК Савостьянов. (Когда последнего спрашивали, каким боком главный столичный чекист относится к Чечне, тот отвечал, что курирует кавказское направление как заместитель директора Федеральной службы контрразведки.)

Результаты их “гениальных стратегических разработок” известны. Переворот с треском провалился.

Уже начавший терять авторитет в республике Дудаев продемонстрировал всему миру плененных российских танкистов, завербованных и обманутых ФСК, чем благополучно вернул себе утраченные позиции.

Спустя некоторое время Степашин передоверяет право повторного наступания на те же грабли министру обороны Грачеву. Тот кидает фразу, что с Чечней можно разобраться за два часа одним парашютно-десантным полком, и, не задумываясь, наступает на хитрый садовый инструмент.

В течение трех суток Генеральный штаб составляет план введения войск в Чечню. Грачев знакомит с ним Ельцина, и президент принимает роковое решение.

Все это время Дудаев, предчувствуя начало войны, пытается связаться с Борисом Николаевичем по телефону, но безуспешно. Пробиться сквозь Администрацию Президента, возглавляемую тогда Сергеем Филатовым, было невозможно.

По каким-то соображениям, Ельцина просто не ставили в известность о звонках генерала.

После восьмой попытки Дудаеву через своего помощника Салманова совершенно случайно, удалось выйти на руководителя службы безопасности президента РФ Александра Коржакова.

Чеченский президент отчаянно просил мира и давал понять, что пойдет на самые неприемлемые, казалось бы, уступки.

Коржаков в тот же день решил доложить Ельцину о просьбе Дудаева. При разговоре, который состоялся в неформальной обстановке в президентском клубе, присутствовали глава Главного управления охраны Барсуков и первый вице-премьер Сосковец.

Все трое просили президента не торопиться с вводом войск и встретится с Дудаевым. Однако Ельцин был непреклонен.

Человек, расправившийся с СССР и Горбачевым, раздавивший строптивый парламент, убравший всех, кто стоял на пути к власти, не мог взять в толк, почему он должен разговаривать с неизвестно откуда свалившимся на голову генералом, когда его можно раздавить легким движением мизинца.

Рассказ Коржакова подтверждает и интервью Аркадия Вольского российской газете “Сегодня”:

“13 декабря 1994 года в Ингушетии проходили переговоры между делегациями России и Чечни. По словам Дудаева, они уже были близки к решению вопроса. Вдруг команда из Москвы: прекратить переговоры, Борис Николаевич ожидает Дудаева в Сочи.

“Вы, Аркадий Иванович, можете не поверить, – сказал мне Дудаев, – но это был для меня праздник. Я за три дня пошил новую форму. Если бы эта встреча состоялась, поверьте мне, ничего бы не было. Но я шью форму – и вдруг вводятся войска. Так же нельзя! Поймите: я же не сам по себе. Нравится вам или не нравится – я президент”.

Перед началом ввода войск Ельцин под давлением рвущихся в бой и конкурирующих между собой силовиков созвал Совет безопасности. На нем Грачев, стоя с указкой у карты, словно отличник на экзамене, рассказал собравшимся о плане “блицкрига”.

За наведение порядка в Чечне с помощью армии члены Совбеза голосуют единогласно. Среди них был и министр юстиции Калмыков. Он сидел напротив карты и скрупулезно копировал ее в свой блокнот.

В этот же день Калмыков вылетел на Северный Кавказ. Генералы были уверены, что он детально ознакомил руководство Чечни с планами Кремля.

Таким образом, эффекта внезапности добиться не удалось. Но военачальники настолько были уверены в своих силах, что отложили операцию всего на неделю и даже не стали вносить изменения в план.

11 декабря войска вошли на территорию Чечни. Беды у армии начались еще в Ингушетии, где народ, как по команде, встал на пути танков и пролилась первая кровь. Калмыков, видимо, старался не зря.

14 декабря Дудаев получает от Ельцина ультиматум с требованием сложить оружие. Но не тут-то было. На угрозу Кремля чеченцы ответили многочисленными нападениями на наши колонны. Войска увязли.

То, что Грачев хотел осуществить за два часа одним полком, не удалось сделать всем Вооруженным Силам за 6 лет.

К Грозному подошли только в канун Нового года.

День рождения – праздник детства

1 января, в свой день рождения, Грачев бросает армию на штурм чеченской столицы, который оборачивается самым кровопролитным сражением за всю историю обеих чеченских войн.

Министр по-прежнему уверен в своих силах, по-прежнему готов закидать шапками любого противника. Поэтому ни что ни мешает ему в перерывах между оперативными совещаниями отпраздновать день рождения в экзотических полевых условиях, под звук артиллерийской канонады.

Поздравить Грачева прилетел Олег Сосковец, который, войдя в ставку, сразу попал в объятия разгоряченного крепкими “фронтовыми” Сергея Степашина.

Рассказывают, что руководитель российской контрразведки наградил гостя таким горячим поцелуем, что у того образовалась кровавая гематома на губе. Сосковцу две недели приходилось скрываться от объективов телекамер.

Ожесточенные бои за Грозный продолжались целый месяц. Похоронки на юных, не обстрелянных солдат шли в Россию тысячами. Дудаев со своей армией покинул город 8 февраля, а окончательный контроль над, стертой с лица земли столицей республики был установлен только в начале марта.

Приступить к ликвидации

После Грозного позор российского руководства продолжался. 14 июня 1995 года Басаев совершает налет на Буденновск, после которого Степашин, глава МВД Ерин и представитель президента в Чечне Егоров покинули свои посты, а Кремлю пришлось пойти на заключение временного перемирия с боевиками и начать переговоры.

Российская сторона, с согласия президента, открыто предлагала генералу Дудаеву переправиться в одну из мусульманских стран, что в тогдашнем положении выглядело весьма глупо.

В октябре, после покушения на командующего российской группировкой генерала Романова, мирный диалог был сорван.

У Ельцина началась страшная депрессия. Он плакал и пил. Говорил, что генералы его обманули, что война с Чечней его самая ужасная ошибка в жизни.

Переживания сказались на здоровье Бориса Николаевича. 26 октября он слег в больницу, а приступил “к работе с документами” и восстановил “крепкое рукопожатие” лишь к концу декабря.

Сразу после наступления 1996 года произошла новая трагедия. Радуев нападает на дагестанский город Кизляр, затем беспрепятственно перемещается в Первомайское и так же беспрепятственно уходит из блокированного “38-ю снайперами” села обратно в Чечню.

Опозоренный на весь мир президент в бешенстве отдает приказ на устранение Дудаева. Маховик был запущен.

“Разговор прервался”

Мы спросили наших собеседников: кто виноват в смерти Джохара Дудаева? Они, улыбаясь, ответили: “Боровой”.

Константин Натанович (Боровой – тодішній депутат Держдуми і підприємець, пізніше піде в опозицію до Путіна – ІП) действительно стал невольным виновником смерти чеченского президента. Дудаев регулярно связывался с Боровым по своему спутниковому телефону.

После каждого сеанса связи они договаривались, когда состоится следующая беседа. В результате Боровой стал последним человеком, с которым разговаривал Дудаев.

Вот выдержка из интервью Борового газете “Сегодня”:

“Я действительно разговаривал с ним по телефону 21 апреля. Это было примерно в восемь вечера. Разговор прервался. Однако наши разговоры прерывались очень часто. Он мне звонил иногда по нескольку раз в день.

Я не уверен на сто процентов, что ракетный удар произошел во время нашей последней с ним беседы. Но больше на связь он со мной не выходил”.

Волчье логово

Работа велась сразу по нескольким направлениям, однако подобраться к очень осторожному генералу, в ближайшее окружение которого входили исключительно родственники, было крайне тяжело.

Двое агентов были вычислены и убиты при первой же попытке внедриться в свиту Дудаева. Третьему удалось устроиться помощником к личному повару президента Чечни, но и его в итоге разоблачили.

Между тем, назначенный вместо Степашина главным контрразведчиком страны Михаил Барсуков регулярно звонил в опергруппу ФСБ в Чечне и кричал: “Когда вы привезете голову Дудаева? Меня каждый день е. президент. Он снимет меня – я сниму вас!”

Вода камень точит. В конце концов, нескольким завербованным чеченцам все же удалось вплотную приблизиться к лидеру сепаратистов.

Изначально, на низовом уровне разведки, ставилась задача выкрасть Дудаева. Для этого агенты должны были обеспечить коридор для спецназа. Вариант оказался невыполнимым. Тогда поставили задачу взорвать чеченского вождя, заложив бомбу либо в его автомобиль, либо на дороге, по которой он будет проезжать.

В тот же самый период подключенный к операции научно-технический отдел ФСК вышел на Барсукова с весьма заманчивым предложением. По разведданным, Дудаев часто пользовался спутниковым телефоном “Инмарсат”, подаренным якобы американцами.

Ученые предложили изготовить прибор, который перехватывал бы луч, идущий от телефона на спутник, фиксировал точные координаты абонента и передавал их бомбардировочной авиации.

Приблизительная стоимость разработки и изготовления данной техники составила 1 миллион 200 тысяч долларов. Ельцин, не задумываясь, распорядился выделить требуемую сумму. Учителя и врачи, напомним, в это время месяцами не получали зарплату, а шахтеры стучали касками у Белого дома.

В научный коллектив вошло около 30 человек. В предельно короткие сроки аппаратура была сделана. Ученые сделали президенту подарок. Уложились в 600 тысяч долларов и этим долго гордились.

Испытания прибора состоялись на одном из военных полигонов. Результат превзошел все ожидания. Ракета поразила цель величиной с табуретку. Через две недели Дудаев отправился к Аллаху.

Операция была столь секретной, что даже находившиеся в окружении Дудаева агенты ФСБ о ней не знали.

Вечером 21 апреля 1996 года экипаж российского самолета дальнего радиолокационного обнаружения “А-50” (аналог американского “Авакса”), с установленным на его борту специальным прибором для перехвата сигнала от спутникового телефона получил приказ на взлет.

Набрав высоту 22 тысячи метров, он начал кружить над Чечней. Одновременно кортеж Дудаева выехал в район села Гехи-Чу.

Через полчаса в небо взмыла пара фронтовых бомбардировщиков “Су-24”, которая, израсходовав все топливо, но так и не получив координат предполагаемого удара, вернулась на аэродром для дозаправки и тут же вылетела повторно.

Остановив свою “Ниву” в поле, Дудаев развернул телефон “Инмарсат” на капоте автомобиля, поймал сигнал со спутника и набрал номер Борового. Вся его свита находилась от шефа на довольно почтительном расстоянии, чтобы не слышать, с кем и о чем говорит президент.

Сам Дудаев также отошел с трубкой от аппарата на несколько метров. Дело в том, что он боялся попасть под излучение, исходящее от телефона. Через считанные секунды прибор на “А-50” поймал луч и передал целеуказание на “СУшки”. Еще через мгновение две ракеты устремились к цели.

Первая просто воткнулась в землю и не разорвалась. Вторая точно угодила в “Ниву”. По рассказам агентов, которые, повторяем, ничего не знали об операции и чудом остались живы, Дудаеву снесло полчерепа.

С ним погибли представитель ЧРИ в Москве Хамад Курбанов и еще двое человек, один из которых работал на ФСК.

Руководителю ФСК Барсукову доложили, что Дудаев мертв и что от него остался лишь кусочек одежды. Искажения при докладе можно объяснить тем, что подчиненные хотели поразить начальство результатом операции.

“С меня – героя!”

22 апреля Ельцин находился с визитом в Хабаровске. После официальной части кремлевская делегация направилась в один из местных ресторанов на обед.

В разгар застолья к президенту подошел офицер, отвечающий за правительственную связь, и сказал, что на проводе директор ФСК со срочным сообщением.

Борис Николаевич уединился в отдельном зале. Собравшиеся слышали, как оттуда доносились отдельные фразы: “Это железно. Это правда. Ну, спасибо. С меня – героя!”

Вернулся президент к столу совершенно преображенным, и даже приплясывал. Он сразу взял слово и произнес тост, начинавшийся словами: “Сегодня у нас праздник. ” Наутро все агентства передали новость номер один: Дудаев убит.

“Намедни”-96: ліквідація Дудаєва і переговори з Яндарбієвим

Приближалась предвыборная кампания. Военные действия слегка затихли. Ельцин прилетел в Чечню и сообщил солдатам, что война окончена.

Однако выборы прошли, а оставшаяся без предводителя, и как считали в Москве, деморализованная армия боевиков за один день захватила Грозный, который наши войска штурмовали два месяца.

Потом были Хасавюртские мирные соглашения и три года безвластия в Чечне.

Об участниках операции по ликвидации Дудаева Ельцин, обещавший их наградить, забыл довольно быстро. Но благодаря генералам из ближайшего окружения президента, ближе к осени 1996 года о них вспомнили.

На 30 человек было выделено 100 тысяч долларов премии, которую без шума и вручили на Старой площади. А Барсуков Героя так и не получил.

День, коли вбили чеченського героя Джохара Дудаєва — де у Полтаві його вулиця

Дудаєв був взірцем для полтавських колег, жахом для росіян та опорою для народу, який хотів, щоб москва прибрала свої бляшанки з їхньої території. Що залишилось у Полтаві після Дудаєва, і чи повернеться до неї пам’ять?

Нарешті, одну з вулиць нашого міста за підсумками голосування громади у другій черзі перейменувань мають назвати на честь першого президента Республіки Ічкерії, головного командира під час російсько-чеченської війни.

Коли з 1985 по 1987 рік у Полтаві Дудаєв був начальником штабу авіаційної дивізії, то з сім’єю більшість часу проживав на вулиці Нікітченка на Садах-2, яка поки що називається на честь радянського «кадебіста» Віталія Нікітченка.

У статті використана книга дружини президента — Алли Дудаєвої «Мільйон перший».

Народження Джохара Дудаєва та загибель понад 200 000 чеченців

Дудаєв належав до тайпу Ялхорой. Тайп — це така чеченська та інгуська племінна організація, самовизначення якої базується або на походженні від спільного пращура або від спільного місця походження.

У однойменному селищі Ялхорой і народився Джохар, у мальовничій долині, де споконвічно жив його народ. Звідти збереглись перекази, а на місцевості — давні руїни та покинуті аули.

Покинуті вони через примусову депортацію чеченців у 1944 році силами нквс до Центральної Азії та Казахстану. Тобто той самий Нікітченко, ім’ям якого нині названа полтавська вулиця, належав до структур причетних до злочинів проти корінних народів срср: кримських татар, балкарців, інгушів, калмиків тощо.

Для операції з переселення чеченців була вигадана глузлива назва «Чечевіца». Після відновлення чеченської республіки й повернення чеченців на Батьківщину людям було заборонено селитися в цьому регіоні знову.

Операція була детально спланована. Напередодні виселення у чеченських помешканнях розселили російських солдатів, до яких, певна річ, по неписаному чеченському правилу ставились як до гостей. Тож солдати пили й гуляли місяць, а тоді повідомили, що мають наказ виселити чеченців із власних домівок товарняками до Казахстану.

На нових місцях переселенці опинилися без засобів для існування та житла. Лише в перші місяці депортації загинуло понад 200 тисяч чеченців. Територію ліквідованої республіки розділили між сусідніми.

Європарламент 26 лютого 2004 року визнав депортацію чеченського народу актом геноциду.

У своїх мемуарах дружина президента Ічкерії Алла Дудаєва розповідає, що Джохар не знав точної дати свого народження. Під час висилки до Казахстану документи загубилися, майбутньому генералу на той момент було декілька днів. Він був сьомою дитиною у родині із дев’яти братів та сестер. Відтак в Казахстані Джохар та його родина разом зі своїм народом прожив у засланні 13 років.

Чеченців не брали в авіацію

Повернення назад у рідні гори та ущелини також не пророкувало чеченцям легкого життя.

Слово “чеченець” тоді звучало як “злочинець”. Навколо були одні “чужі”, що жили в їхніх будинках і зовсім не чекали на повернення господарів. Довелося наново будуватися на ділянках непридатної землі, яку виділяли за межами Грозного. Подібні цим життєві умови склалися у кримських татар.

«Він згадував, як хлопчиком збирав улітку в занедбаних садах фрукти та здавав їх на приймальний пункт, щоб на вторговані гроші купити собі шкільну форму».

Попри дискримінацію Джохару вдавалося бути відмінником у новій школі й навіть майже отримати путівку до Угорщини, як найкращому учню. Але директриса школи розсудила, що “неблагонадійному чеченцю нічого робити за кордоном”, тому віддала путівку іншому.

«Трагедія чеченського народу завжди залишалася чорною прірвою в його серці, я не бачила дна безмежного розпачу, який спалахував іноді в ньому», — Алла Дудаєва.

Після школи й нетривалого навчання на фізико-математичному факультеті Джохар твердо вирішив пов’язати свою долю з тією діяльністю, куди чеченців не брали взагалі — авіацією. Медична комісія одразу забраковувала всіх незручних режиму людей, тож Джохару довелося назватись осетином, щоб вступити. І в нього все вийшло. А після закінчення вишу він наполягав, щоб в особисту справу вказали справжню національність — чеченець.

«В будь-яку погоду солдати в Полтаві звіряли годинник по Дудаєву, який пробігав повз них»

За свою кар’єру Джохар Дудаєв налітав загалом понад 3000 годин, випробував майже всі типи військових літаків, навчив пілотажу не одну сотню льотчиків, за це отримав два ордени, понад двадцять медалей, звання генерал-майора та посаду командира в країні, яка згодом мала зникнути з карти світу, і від якої Дудаєв відречеться пізніше. Але не будемо забігати наперед.

З 1966 року до 1970 він року служив у Калузькій області, з 1970 року — на Забайкаллі, поблизу Іркутська. Там він дослужився до начальника штабу й провів найбільше часу, поки його не перевели у 1985 до Полтави, на посаду начальника штабу дивізії важких бомбардувальників.

І він, і його дружина з особливою теплотою згадували Полтаву:

«Після п’ятнадцятирічного “ув’язнення” в Сибіру ми їхали до благодатної Полтави на нове місце служби».

«Два роки життя у Полтаві у новому багатоповерховому будинку поряд із великим колгоспним садом видалися нам чарівним яблучним сном. Запашний аромат фруктів просочував усі вулиці та золоті поля навколо».

Ми вирішили навідатися туди, де проживала сім’я Дудаєва і знаєте що? Двір напівкруглого будинку без проїзних арок у квітні дійсно розпашів від цвіту фруктових дерев, що оточують район над ставками поблизу, все як у книзі.

Проте ми не знайшли жодного нагадування, що тут жив президент Ічкерії. Хіба що місцева мешканка підказала, де конкретно жила родина і вказала на середній під’їзд.

«Такої різноманітності всіх земних плодів, як у полтавських магазинах, я ніколи раніше не бачила: кавуни, дині, гарбузи — солоні, мочені, сушені; величезні щуки та коропи з Дніпра; і, нарешті, всілякі бублики, кренделі, булочки та високі пишні хліби», — пише Алла Дудаєва.

І одночасно тут у них з’явилося важливе запитання. Чому при таких багатих колгоспах, у Полтаві не було сиру, сметани, м’яса та ковбаси? Якось, глянувши на вітрини, завалені великими яловичими вухами та хвостами на Центральному базарі, дружина Дудаєва запитала у продавця:

А продавець небезпечно озирнувшись на всі боки, підняв вказівний палець догори й сказав:

Її жадібна рука брала все, що хотіла, і в цьому багатому краї людям доводилося підходити до вагонів-ресторанів поїздів, що проїздили повз, щоб купити дітям ковбаси.

Під час служби Дудаєв був впертим, запальним, відрізнявся мужністю духу та турботою про підлеглих. У його підрозділі завжди панували суворий режим та дисципліна, але при цьому командиру вдавалося зробити так, щоб побут військових був чудово налагодженим.

Всеволод Валерійович Петріченко, який служив разом з Дудаєвим, а наразі капітан ЗСУ та артилерист, розповів про особисті враження про Джохара:

«Все, що писала про нього роспропаганда – протилежне від того, яким він запам’ятався у Полтаві. Навіть тоді, під час російсько-чеченської війни, Москві ніхто з нашого авіамістечка не вірив. Брехуни!

Джохар Дудаєв був дуже ерудованим, знав англійську та німецьку мови. Величезна бібліотека була в нього вдома.

Пам’ятаю, що в будь-яку погоду солдати звіряли годинник по Дудаєву, що пробігає через них, у спортмістечко і назад. Він був суворим, але надзвичайно справедливим. У мене служив його племінник, Беслан Кутаєв — найкращий солдат з усіх мох солдатів. Але Дудаєв про нього мене особисто ніколи не просив і жодних преференцій йому через старших не надавав.

Якось він у мене попросив найкращий фотоапарат для своєї відпустки з сім’єю, я йому просто дав, а він наполіг, щоб я взяв його розписку. Після відпустки він мені повернув його справним та в комплекті. Під час навчань він завжди з головними штурманами дивилися у мене результати фотоконтролю бомбометання та пусків ракет. Для мене він був взірцем».

Джохар Дудаєв пропрацював начальником штабу у Полтаві два роки, піднявши боєздатність дивізії. Але про призначення його командиром у «верхах» не йшлося через походження «чеченець».

У 1987 році його все ж підвищили у званні до генерала й перевели командиром до дивізії важких бомбардувальників Ту-22 у Тарту Естонської РСР, з якою колишні командири не впоралися. Вирішили протестувати «чеченця».

Такого класу дивізій було в союзі не багато, а Джохар одним з перших освоїв так звані «бігфаєри», тобто літаки, які були призначені для можливого ядерного бомбардування європейських столиць у ході холодної війни.

Тож сім’я Дудаєва покинула Полтаву. Від генерала тут на Полтавській авіабазі зосталась дрібка особистих речей, наразі виставлених в експозиції полтавського музею важкої бомбардувальної авіації, як от форма, ручний розкладний ніж, рапорт, писаний від його руки, декілька фотографій та великий фотопортрет у кутку разом з формою.

Подейкують також, що ці берізки у парку поблизу монумента Втеча з пекла посадив особисто Дудаєв під час однієї з річниць.

«Договори з росіянами нічого не варті» — 1992 рік

Командиром-авіатором Дудаєв був до 1990 року, розчарувався в «союзі народів».

Одного разу він навіть проігнорував наказ радянського керівництва блокувати естонське телебачення та не допустити відновлення незалежності Естонії. Замість того він направив туди польову кухню.

Розвал срср вже маячив на горизонті, всюди назрівали народні рухи. Джохар не прийняв пропозицію з Москви про підвищення та подальшу службу, а натомість повернувся на Батьківщину, де його кандидатуру висунули на пост голови конгресу чеченського народу. Як відомо, Джохар дуже емоційно сприймав події, що стосувалися його багатостраждального народу і зробив свій вибір.

4 вересня 1991 року після багатоденного мітингу підтримки, Дудаєв оголосив про розпуск радянської Верховної Ради у Грозному, будівлю захопили мітингувальники.

Того ж місяця Джохар Дудаєв переміг на виборах і став президентом. 1 листопада 1991 року він підписав свій перший указ «Про суверенітет», яким проголосив незалежність Чеченської Республіки Ічкерія від рф.

Це право було конституційним. Чеченська республіка, дотримуючись законів та конституції срср, реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу срср, ставши незалежною державою. Більш того уряди срср, ррфср та рф це право визнали. 7 липня 1992 росія вивела свої війська, і здавалося, з окупацією було покінчено.

Більш того Єльцин переміг на виборах у рф, бо обіцяв автономіям «брати суверенітету стільки, скільки зможуть».

Однак не пройшло і двох років, як московська влада довела, що письмові договори з нею нічого не варті.

Розпочалася активна діяльність спецслужб, колишньої кдб, та втручання у внутрішню політику Ічкерії, фінансова блокада, і нарешті марна гібридна війна на розпалювання внутрішньої ворожнечі, бо і влада й опозиція об’єдналися перед лицем неминучої війни.

Спершу росіяни ввели війська в сусідню Інгушетію «для захисту осетинів», а наприкінці 1994 року почалися авіанальоти на Чечню та проведення «військової операції».

«Ви ще пожалкуєте, що зробили з Чечнею». Війна та вбивство Дудаєва

Президент на десятиліття випередив історика Тімоті Снайдера, давши визначення терміну «рашизм» у своєму останньому інтерв’ю. Коли людство боролося й перемагало нацизм, то водночас породжувало «русизм», мовчки спостерігаючи.

«”Русизм” — це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі росії, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм: фашизму, расизму, націоналізму особливою жорстокістю, як до людини, так і до природи. Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях і народах, які пригнічує»

Вторгнення в Чечню багато в чому нагадувало вторгнення в Україну у 2022 році.

• Перші значні втрати російських солдатів були ще на підступі до Чечні. Адже згуртоване мирне населення зупиняло і блокувало колони, а потім по військам відкривався вогонь збройних формувань Дудаєва.
• Авіаудари та артобстріли по мирним селам приводили до ще більшої консолідації народу.
• Масові жертви серед цивільних, російська тактика залякування, зачистки мирного населення, жінок та дітей заради шантажу. Наприклад, різанина у Самашках. У відчаї росіяни вдавалися до геноциду населення.
• Тактика «спаленої землі».
• Повне ігнорування міжнародних конвенцій та недопущення міжнародних комісій.

Однією з наймасовіших бійнь після Другої світової можна вважати битву за Грозний, де у новорічні свята 1995 року за три дні росіяни втратили за оцінками чеченського генерала Масадова до 4000 військових та близько 400 танків, які чеченці спочатку спокійно впустили на вулиці міста, а тоді розстріляли з дахів будинків.

Через використання росіянами заборонених фосфорних та термобаричних бомб втрати серед мирного населення склали колосальних 27 000 людей.

Внаслідок другого наступу на місто Грозний впав.

У лютому 1995 року після відступу зі столиці штаб Дудаєва знаходився за 30 кілометрів від міста.

21 квітня 1996 року спецслужби запеленгували сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу, що зі спогадів дружини траплялося досить часто, но нього йшло справжнє полювання.

У повітря було піднято два літаки Су-25 з ракетами й на цей раз Дудаєва наздогнала смерть, він загинув від вибуху ракети під час розмови телефоном із депутатом держдуми Костянтином Боровим, під час тих самих переговорів, яких він так чекав.

Президент невтомно домагався мирного врегулювання конфлікту та завершення війни, але Єльцину була потрібна лише капітуляція «бунтівної республіки». Закиди про бажання самого Дудаєва «втопити країну в крові» були частиною пропаганди. У кремлівському політикумі Дудаєва охрестили воєнним злочинцем та сепаратистом.

Того дня кабель його супутникового телефону, який йшов від дипломата на капоті автомобіля Ниви, що стояла на пагорбі, був закоротким, бо його перебило під час одного з таких авіанальотів. Відійти на безпечну відстань було неможливо. Ракета влучила, уламок потрапив Дудаєву в голову.

Його дружина в цей час перебувала задля безпеки у лісосмузі неподалік і чула приліт ракети.

Останні слова президента Джохара Дудаєва, як згадував потім Боровой, були:

Росіянам так і не вдалося встановити контроль над республікою та придушити повстанський рух у горах, попри сподівання, що вбивство лідера якось змінить хід війни.

Наприклад, в облозі містечка Бамут маленький гарнізон чеченських військових — близько 100 осіб, півтора року тримався в облозі, вбивши близько 1000 росіян. Подібне відбувалося по всій республіці.

Війська окупантів були вимушені покинути територію республіки, а у кремлі почали шукати вихід із конфлікту, але ненадовго, щоб перевести дух. Через три роки росія вже на чолі з путіним взяла реванш і з небаченою до цього жорстокістю до мирних: з таборами смерті та масовими похованнями.

«Росія зникне, коли зійде українське сонце», — Джохар Дудаєв

У своєму останньому інтерв’ю в 1995 році Джохар Дудаєв передбачив вторгнення рф в Україну й застеріг, що Україну їм просто так не завоювати:

«Найбільша помилка — це знехтувати українцями. Вважати українців слабкими. Образити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такі слабкі, як вам здається. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців або відібрати щось в українців. Українці завжди повертаються. Українці повернуться і повернуть своє. Але коли українці повертаються, вони не вміють розрахувати силу і застосувати її пропорційно. Вони знищують усе на своєму шляху. Не ображайте українців. Інакше, коли українці повернуться на землю, де поховані їхні предки, то ті, хто живе на цій землі, заздритимуть мертвим».

Ворог росії є нашим другом — тепер вже зрозумілий для українців маркер. Але ще якийсь десяток років тому суспільна думка була іншою. Ставлення до росії було нейтральним, а то і теплим. Так говорить офіційна соціологія.

Маємо нав’язаних «спільних» героїв, пам’ятники, назви вулиць, історію — тож не дивуймося спільному з росіянами суспільно-політичному дискурсу.

Ще у 2015 році в Полтаві підіймалося питання про перейменування однієї з вулиць на честь Джохара Дудаєва, але знаходилися проросійські політичні сили, які блокували таке волевиявлення.

Навіть спроби встановити меморіальну дошку на будинку де він жив залишались невдалі.

Водночас у частині світу, позбавленому такого впливу росії, давно існує близько 20 вулиць та майданів, присвячених чеченському державному діячу: у Львові, Ризі, Вільнюсі, Варшаві, одразу в декількох містах Туреччини, у естонському Тарту, куди генерала перевели після служби у Полтаві, його ім’ям було названо багато об’єктів, а першу меморіальну дошку встановили ще у 1997 році.

З початком повномасштабного вторгнення всім уже має бути зрозуміло, хто є хто. Джохар Дудаєв — герой свого народу і взірець для українців. І йому однозначно, бути увіковіченим у місті яблуневих садів, яким запам’яталася генералу і його дружині Полтава.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.