З чого сміялися запорожці Рєпіна?

Фонди Харківського художнього музею налічують понад 20 оригінальних робіт відомого живописця Іллі Рєпіна, але ця картина, звичайно, є найвідомішою. Полотно “Запорожці пишуть листа турецькому султану” привертає увагу багатьох поціновувачів образотворчого мистецтва.

Як відомо, картина Рєпіна з такою ж назвою зберігається і в Росії, у Санкт-Петербурзькому музеї.

Своїми думками про цінність харківського полотна Рєпіна з кореспондентом Укрінформу поділилася завідуюча відділом українського мистецтва Харківського художнього музею, член Національної спілки художників України Ольга Денисенко.

Ольга Денисенко (праворуч)

– Обидві роботи – не що інше, як варіанти задуманої Рєпіним картини на тему російсько-турецького конфлікту через панування над Причорномор’ям. Конфлікт розтягнувся на кілька століть, включно з Кавказькою та Кримською війнами. І навіть в ході Першої світової війни російським урядом розглядалася можливість оволодіння Константинополем і морськими протоками.

Однак, кожен з варіантів є самостійним полотном, зі своїми виразними ознаками, які торкнулися і образів героїв картини. Скажу більше. Картина, яка зберігається у Харківському музеї, ховає в собі родзинки і секрети, яких не знайдеш у першому варіанті. Наприклад, хто відповість на питання, що означає дуже непроста, з потаємним змістом посмішка писаря на нашій картині, яка дозволяє вважати цей персонаж однією зі знакових фігур, зображених на полотні. Адже писар у першому варіанті – ввічливий виконавець замовлення, який всього лише прислухається до того, що відбувається.

ЛИСТ ЗАПОРОЖЦІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ – ФАКТ ЧИ ВИГАДКА?

– Щоб зрозуміти мотиви написання цього листа, доведеться згадати історію. У 1676 році султан Османської імперії Мегмед IV відправляє на Хортицю 15 тисяч своїх вояків. Уночі вони проникають на територію коша, вирізають охорону в надії знищити весь кіш, мовляв, на різдвяні свята козаки добре гуляють, а потім міцно сплять. Але, завдяки щасливому випадку, один із козаків виглянув у вікно і побачив ворогів. Підняті по тривозі козаки миттєво зорієнтувалися і накрили непрошених гостей вогнем з мушкетів і знарядь. Практично все турецьке військо було перебито: ворогові не допомогли стріли, які ламалися об дубові стіни козацьких будівель. Живими залишилося лише 1,5 тисячі вояків.

Після цього розгрому і походу в Крим отаман Іван Сірко пише відповідь турецькому султану – дуже ввічливу і дипломатичну, яка закликає до миру і добросусідства. Лист демонструє високий інтелектуальний рівень цього представника козацької еліти, який звертається до султана з повним розумінням і усвідомленням історичних реалій. Водночас більш відомою є відповідь Запорізького коша як зразок “низової”, сміхової культури, яка і отримала велику популярність у народі.

Якщо говорити про доблесть запорізьких козаків, треба згадати, що Мегмед IV після цього розгрому не втихомирився і у 1683 році оголосив війну Австрійській імперії. Тоді багатьом на Заході було зрозуміло, що у Відні вирішується доля європейських країн, бо султан задумав створити на території Європи, яку він називав «золотим яблуком», свою державу. І тоді польський король Ян Собеський запропонував залучити до участі в поході проти турків запорізьких козаків. Він не дарма цінував їхні високі бойові якості: у битві під Віднем турецька армія зазнала нищівної поразки: 15 тисяч вояків були вбиті або поранені, 5 тисяч взяті в полон. На честь звитяги запорожців, які допомогли Європі, у 2013 році у Відні встановлено пам’ятник козакам.

Рєпін добре знав текст саме “низового” листа з часів своєї юності у рідному Чугуєві Харківської області. Лист настільки зацікавив художника, що у 1880 році він почав першу серію етюдів до задуманої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, причому для харківського варіанту вирушив шукати відповідні типажі на Кубань.

Коли про задум художника дізнався український дослідник запорізького козацтва, професор Дмитро Яворницький, він став головним історичним консультантом картини, надав йому в користування власну колекцію зброї козацької доби, курильні люльки, саф’янові козацькі чоботи і навіть кварту справжньої козацької горілки. Рєпін робив замальовки у Катеринодарі (нині Краснодар) і сусідніх станицях, у тому числі в Пашковській, яка існує і сьогодні вже як передмістя Краснодара і аеропорт. До речі, на одній з вулиць міста встановлена скульптурна композиція на тему картини Рєпіна. Це фотолокація, де кожен бажаючий може стати «учасником» цього дійства.

Є письмові свідчення, які ми, дослідники творчості Рєпіна, збираємо з різних джерел, включно з науковими працями та популярними публікаціями. Так, відомо, що, захоплюючись козаками, Рєпін писав про те, які вони браві, сильні і водночас миролюбні: в історії немає жодних свідчень про їхню участь у жорстоких каральних операціях. Наприклад, попри те, що під час Кавказької війни козаки мали справу з дуже сильним противником, який був озброєний до зубів, вони у разі перемоги нікому і ніколи не мстилися. Також відомо, що в листі до історика мистецтв Володимира Стасова Рєпін писав про козаків: «Чертовский народ! Никто на всем свете не чувствовал так глубоко свободы, равенства и братства. Во всю жизнь Запорожье осталось свободно, ничему не подчинилось!»

Згодом, вже після завершення картини, Рєпін писав: “Наше Запорожье меня восхищает свободой, подъемом рыцарского духа. Удалые силы народа отреклись от житейских благ и основали равноправное братство на защиту лучших принципов веры православной и личности человеческой. И вот эта горсть удальцов, конечно, даровитейших людей своего времени, благодаря этому духу разума усиливается до того, что не только защищает Европу от восточных хищников, но грозит даже их сильной тогда цивилизации и от души хохочет над их восточным высокомерием”.

Художник працював над першим полотном розміром 2х3 метри понад 10 років – з 1880 по 1891 рік. Перший завершений ескіз маслом з’явився у 1887 році. Рєпін подарував його Дмитру Яворницькому, який пізніше продав його колекціонеру Третьякову, і він досі знаходиться у Третьяковській галереї. Основний, можна сказати, класичний варіант картини був завершений у 1891 році. Картина мала значний успіх на виставках в Росії і за кордоном – у Чикаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі. У 1892 році імператор Олександр III придбав її за 35 тис. рублів, і це була перша в Росії справді царська плата художнику за його роботу. Відомо, що картина залишалася у царському зібранні до 1917 року, а після революції її передали до Фонду Російського музею. Наш харківський варіант був придбаний Третьяковим і у 1933 році переданий до Харкова.

ВАРІАНТИ КАРТИНИ ЗАДУМАНІ ОДНОЧАСНО

– Думку мистецтвознавців про те, що обидва варіанти картини задумані одночасно, підтверджує той факт, що Рєпін почав працювати над “Запорожцями”, які зберігаються у Харківському музеї, в Петербурзі у 1889 році. Тобто тоді, коли ще не був завершений основний варіант, навіяний зустрічами на Кубані, де зберігся бойовий дух козацтва: кожен третій козак ходив на війну з турками, кожен четвертий брав участь у Кримській війні 1855 року.

За чотири роки роботи над харківським варіантом, – розповідає Ольга Денисенко, – змінилася композиція картини, зменшився розмір, але це не вплинуло на її величезну художню цінність як самостійного полотна авторства Рєпіна.

Порівнюючи з першим варіантом, зникли або додалися певні фігури. Так, зник козак у білому вбранні з капюшоном, байдужий до загального дійства, зате колоритний козак у папасі висунувся на перший план: він сміється, і саме це багато в чому створює загальний настрій картини, хоча зник інший козак, що теж сміявся. Загальний настрій картини став більш емоційним. Поряд з наявними у першому варіанті зображеннями згорнутого жовто-блакитного прапора, відомого своїм золотим і небесним кольором від часів князювання Володимира, а також піки, обгорнутої схожими на бойовий прапор червоно-чорними стрічками, з’явилося зображення прийнятого у Запорізькій Січі зелено-червоного і біло-червоно-чорного прапорів. У нашому варіанті також дотримана символіка кольорів вбрання запорожців – це переважно червоно-малиновий колір, типовий для вояків. За низкою ознак саме цей варіант картини вважається більш історично достовірним.

ОБРАЗИ ЗАПОРОЖЦІВ ЗМАЛЬОВАНІ З РЕАЛЬНИХ ОСІБ

– Серед людей, які позували художнику, були відомі особистості, – пояснює Ольга Денисенко.

Зокрема, для фігури писаря Рєпін обрав історика Дмитра Яворницького. Саме він на картині по-особливому реагує на текст листа, який йому диктують козаки: в його хитру посмішку вкладені і знущання, і глибинна впевненість у непереможності запорожців. Натурником для образу отамана Сірка став генерал Михайло Драгомиров. Для образів козаків в обох картинах Рєпіну позували і відомий українофіл, колекціонер і меценат Василь Тарновський-молодший – це образ похмурого козака, і внучатий племінник композитора Михайла Глінки – образ Андрія, молодшого сина Тараса Бульби. Образ старшого сина – Остапа – змальований з керівника класу батального живопису в Академії мистецтв Миколи Кузнєцова – грека за національністю. Для товстуна, який зображував самого Тараса Бульбу, прототипом став професор Петербурзької консерваторії Олександр Рубець. Є версія, що для цього персонажа також позував журналіст, побутописець московського купецтва Володимир Гіляровський, відомий як дядько Гіляй. Похмурий, худий, високий довговусий козак, який виглядає з-за Тараса Бульби, – це соліст Маріїнського театру Федір Стравінський. Підстрижений під горщик бурсак, який ще не встиг відростити вуса, – художник Порфирій Мартинович. Напівоголений козак-картяр (оголятися вимагали наявні на Січі правила серйозної картярської гри, щоб не можна було заховати карти за пазуху і в рукави) – це педагог народної школи Костянтин Білоновський, або, за іншою версією, – український драматург, харків’янин Марко Кропивницький. В образі козака Голоти зображений кучер Василя Тарновського Нікішка. Художник, якого захоплювала його щербатість, одноокість, нетверезість і смішливість, встиг замалювати його, коли вони разом з Тарновським переправлялися через Дніпро на поромі.

СМІХ ЯК УСЕПЕРЕМАГАЮЧА СИЛА

– Щодо сміху, який став знаковою прикметою картини, то він відтворений Рєпіним також під враженням від зустрічей з чумаками на території Харківщини поблизу Чугуєва, – розповідає Ольга Денисенко.

За її словами, на одному з ярмарків Рєпін, як він пише у своїх спогадах, “задремал под монотонное журчание слов чумака-рассказчика, а проснулся от оглушительного смеха. Чумак, разливавший горилку, только что закончил смешную историю о черте, которого выпороли чумаки, и все хохотали до слез. Чумаки изнемогали от хохота, визжали тонкой фистулой, хрипели, кашляли, давились смехом, не в силах выговорить хоть слово”.

Багато років потому, пише художник, коли він працював над “Запорожцями”, все ще згадував регочучих чумаків. На картині сміється не лише писар (до слова, для того, щоб розсмішити серйозного Дмитра Яворницького, Рєпіну довелося показати йому журнал з карикатурами), але і старий козак, посічений бойовими шрамами, який сидить поруч з ним, і голий до пояса козак, але всіх заглушає сивоусий полковник у червоній кіреї і білій папасі.

– Не можна без посмішки дивитися на цю потужну фігуру, яка уособлює дух запорожців, які знаються не лише на військовому озброєнні, а й вправно глузують з противника. Ми пишаємося нашими “Запорожцями”, це визнане надбання Харкова, його візитна картка, яка входить до списку найкращих туристичних маршрутів міста. Приходьте частіше до музею і самі в цьому переконаєтеся, – каже наостанок завідуюча відділом українського мистецтва Харківського художнього музею Ольга Денисенко.

До слова, фонди Харківського художнього музею налічують понад 20 тисяч творів мистецтва, у тому числі понад два десятки оригінальних робіт Іллі Рєпіна, і це значне зібрання робіт художника в Україні.

5 серпня, в день народження Іллі Рєпіна (1844-1930), у Чугуєві Харківської області завершився 22-й міжнародний пленер “Рєпін – художник, закоханий в Україну”, присвячений 30-річчю Незалежності України. Три тижні поспіль художники з різних областей України, а також китайського міста Шеньян, працювали у мальовничих місцях регіону, зустрічалися з місцевими жителями, брали участь у майстер-класах. Їхні роботи поповнять колекцію творів мистецтва, які були створені під час рєпінських пленерів на Харківщині. За весь період пленерів у них взяли участь до 200 художників, а їх географія охоплює більше ніж 50 міст з 9 країн.

До 177-ї річниці від дня народження Рєпіна студенти харківських вишів розробили проєкт туристичної зони “Музейний квартал” у Чугуєві, яка об’єднує музей-садибу Рєпіна, художню галерею та інші місця, пов’язані з життям і творчістю видатного земляка.

У 2011 році на Харківщині відновлена заснована у 1960-х рр. премія імені Іллі Рєпіна. Більшість робіт лауреатів цієї премії представлено в колекції Чугуївського художньо-меморіального музею Рєпіна.

Світлана Лігостаєва, Харків

Українець Рєпін: Як Росія зробила з художника “Запорожців” натхненника соцреалізму

Музей Метрополітен одним з перших великих музеїв світу нещодавно визнав трьох художників українськими. Серед них – Архип Куїнджі, Іван Айвазовський та Ілля Рєпін. Але потай настирлива думка може дражнити мозок — чи справді той самий Рєпін українець? Адже він розмовляв російською мовою, вчився у Петербурзі, очолював там головну мистецьку академію, товаришував з російськими ключовими культурними діячами і писав картини на російську тематику.

До 179-ї річниці з дня народження художника журналістка та дослідниця Анна Лодигіна проаналізувала останні роки життя Рєпіна, спробувавши розкрити погляди художника та його зв’язки з домом.

В цій історії можна простежити, як доля художнього спадку Рєпіна у фінській Куоккалі, що сто років тому була привласнена більшовиками, символічно перетинається зі спадщиною Архипа Куїнджі нині, яку росіяни вкрали зі зруйнованого ними ж українського Маріуполя минулоріч.

Російсько-фінська війна

Коли радянські військові увійшли всередину садиби “Пенати”, печі ще були теплими. На столі стояли тарілки, підлогою були розкидані речі та різні папери. Очевидно, що власники залишили дім у поспіху.

Це був кінець листопада 1939 року, коли СРСР вторглося на територію Фінляндії. Оскільки фінське містечко Куоккала знаходилось лише в кількох кілометрах від кордону, непрохані гості опинились там дуже швидко. Фінська влада закликала мешканців евакуйовуватись. Серед тих, хто вирішив залишити дім, були і діти Іллі Рєпіна – Віра та Юрій, які жили після батькової смерті у його садибі “Пенати” названої так на честь давньоримських богів-охоронців домашнього помешкання.

Втім, назва її не врятувала. Щойно Віра та Юрій Рєпіни покинули садибу та подались до Гельсінкі, зібравши найцінніші речі, туди зайшли радянські військові. І вже за кілька місяців родинний маєток перетворився на музей “вєлікого руского художніка”.

Рєпін і “Пенати”

Земельну ділянку на північному березі Балтійського моря, де згодом постануть “Пенати”, Ілля Рєпін придбав на ім’я другої дружини Наталії Нордман у 1899 році. Подейкували, що таким чином, художник хотів захистити кохану, яка була молодша за нього на 19 років.

Місце для садиби обрали не випадково. Рєпіна призначили ректором Петербурзької академії мистецтв, тому будинок мав знаходитись недалеко від Санкт-Петербурга, але водночас розташовуватись у затишному та живописному місці, де художник міг би усамітнюватись та працювати. Тоді Куоккала ще була територією Російської імперії, всього у 45 кілометрах від міста, куди можна було дістатись прямим потягом.

Майже на чотирьох гектарах землі розташувався будинок з майстернею, пейзажний парк, парковий павільйон з храмом Осіріса та Ізіди, майданчик Гомера, альтанка Шехерезади, ставки, артезіанський колодязь, окремий будинок для сина Юрія та “Чугуївська гірка” на честь рідного містечка Чугуїв на Слобожанщині, де художник народився і провів своє дитинство та юність.

Садиба Рєпіна одразу стала магнітом і місцем зустрічей творчих людей. Особливої слави набули “рєпінські середи”. Цей день вважався урочистим й святковим, коли двері були відчинені для друзів та однодумців.

Художник зранку прибирався у будинку, на мольберти виставляв полотна, які хотів би показати на загал: якісь роботи ховав, інші змінював місцями. Гостей частували обідом, зустрічі часто супроводжувались музичними концертами та завжди палкими бесідами.

Жовтневий переворот і його наслідки

Нікуди не переїжджаючи, одним днем Рєпін став емігрантом. Скориставшись моментом безладдя й хаосу внаслідок Жовтневого перевороту, Фінляндія проголосила незалежність, і маленьке містечко Куоккала, де жив художник, опинилось у складі нової країни.

В 73-річному віці Рєпін був відрізаним не тільки від звичного кола спілкування, але й втратив напрацьовану десятиліттями мережу зв’язків з експонентами, покупцями, патронами, які залишились по інший бік кордону.

До всього, чотирма роками раніше від пневмонії померла дружина, у самого художника частково була паралізована права рука, що ускладнювало роботу. Попри все, Рєпін не мав намірів повертатись до Росії. А про його політичні настрої говорить чисельна кореспонденція та картини, зокрема, полотно “Більшовик відбирає хліб у дитини”.

“Вообразите конференцию европейцев с дикими большевиками, убийцами царской семьи, массы офицеров, и виновных в миллионах умирающих голодающих на Руси!, – писав у ті роки Рєпін до товариша Віктора Базилевського. – Была у них в руках масса золота, и всё это извели на пропаганду, а о голодающих не позаботились. Европа могла бы потребовать отчет за их действия. Позор заседать с ними!”

Майно уславленого художника в Росії конфіскували, спілкування з тими, хто залишився там, було перерване. Практично самотужки він починає життя спочатку.

Звісно Рєпін не був абсолютно невідомим у Фінляндії. За його творчістю стежили відтоді, як він поселився в Куоккалі ще у 1903 році. Явно маючи задатки піарника, замість того, щоб зробити власну виставку, художник робить більш пишний жест – дарує Фінському художньому товариству сім власних картин та 23 роботи російських художників з власної колекції. Пожертву прийняли з ентузіазмом, вона увійшла до фонду найбільшого фінського художнього музею Атенеум.

“Пожертвування набуло широкого розголосу, як і обід після цього в гельсінському ресторані Seurahuone у вересні 1920 року, – коментує подарунок художника головний куратор Атенеум Тімо Гууско. – Рєпін був у центрі великої уваги. Стіл був накритий на 35 осіб і включав багатьох видатних фінських художників. Пожертвувані роботи були виставлені в Атенеумі у травні, а в березні Рєпіна запросили стати почесним членом Товариства фінського мистецтва”.

Так розпочався шлях художника у новій країні, де згодом він проведе багато авторських виставок, а завдяки новим знайомствам картини подорожуватимуть і виставками Європи, де успішно продаватимуться і розійдуться світом.

Обід у колі фінських митців художник закарбує на полотні “Знаменитості Фінляндії”, яку заповість місцевому уряду в обмін на дозвіл поховати його на Чугуївській гірці у своїх “Пенатах”.

Зв’язок з домом

“Любезные, милые земляки! Прошу у Вас прощения за мою малограмотность в украинском языке. Признаюсь Вам, что Ваше писание мне – дуже отрадно душе моей, и я дуже жалію, что не в состоянии ответить Вам на столь любезном моему сердцу языке, дорогой Украины; прошу Вас верить в чувство моей преданности и бесконечное сожаление, что я не могу переіхать на жительство в сладкую, веселую Украину. Судьба судила мне тут иметь могилу и домовину, в своем саду. С самого детства Вас любящий Илля Репин”

Це послання після Жовтневого перевороту художник адресував своїм землякам із Чугуєва. Попри поширену в різних джерелах інформацію, яку підхоплюють і міжнародні медіа, батьки художника не походили з-під Москви. Науковці, які займаються вивченням генеалогії Рєпіна, знайшли в архівних документах підтвердження тому, що ще починаючи з 17 століття пращури художника по батьківській і по материнській лініях проживали на Чугуївщині, несучи службу в Чугуївському козацькому полку (раніше Чугуївська команда козаків і калмиків).

Родина не була бідною. Хоча батько художника був військовим поселянином, у сім’ї завжди був матеріальний достаток, який забезпечували його регулярні заняття торгівлею кіньми. Мама Рєпіна теж працювала: займалась кушнірською справою, наймаючи на допомогу для пошиття шуб місцевих жінок. Крім цього, вона відкрила сільську школу у власному домі, де навчались не тільки власні четверо дітей, але й діти місцевих жителів.

В родині багато уваги приділялось саме освіті. На це не жалкували ні сил, ні грошей. Ілля Рєпін навчався у школі військових топографів, де отримав перші навички малювання. Потім – в іконописній майстерні Івана Бунакова, і, працюючи в іконописній артілі, заробив собі на навчання в Академії мистецтв у Петербурзі, куди поїхав, тому що на території України тоді не існувало жодного подібного навчального закладу.

Київська рисувальна школа Миколи Мурашка, який теж до слова вчився у Петербурзі, з’явиться пізніше. І її, як і Харківське художнє училище, де викладали учні Рєпіна, він підтримуватиме не тільки ідейно, але й фінансово.

Ставши вже уславленим художником, Рєпін викладатиме у стінах Петербурзької академії. Учні згадували, що він часто розповідав про рідний Чугуїв, свою юність там та прекрасну природу, яка його оточувала. Більше того, розуміючи життя та історію українського народу, він підштовхував їх на роботу над історичними українськими сюжетами, особливо заохочуючи до показу національних особливостей, кажучи: “Нехай кожен край виробляє свій стиль і відбиває свої улюблені ідеали в мистецтві”.

За життя він присвятив українській тематиці десятки картин – “Чорноморська вольниця”, “Гайдамаки”, “Вечорниці”, кілька версій славнозвісних “Запорожців”, портрети Івана Крамського та Миколи Костомарова. Багато з полотен були створені або початі саме у Чугуєві, такі як “Українка біля тину” або “Хресний хід в дубовому лісі”.

Неодноразово він звертався і до шевченківської тематики: Рєпін створив портрет письменника, виконав листівку “Прометей” за мотивами його творів, а також створив чотири ескізи до проєкту пам’ятника Шевченка. Його творчість позначилась і на роботах учнів.

“Мурашко, будучи учнем Рєпіна, в 1900 році створив велике епічне полотно “Похорон кошового”, за яке одержав звання художника, – пише у своєму дослідженні співробітниця художньо-меморіального музею Рєпіна Наталія Прасол. – Так само Ф. Красицький, не маючи хисту історичного живописця, написав у 1901 році як конкурсну роботу “Гість з Запоріжжя”. У 1900 році ще один учень Рєпіна Ф. Чуприненко одержав звання художника за історичну картину “У похід збираються”.

Рєпін хотів відкрити власну мистецьку школу на Слобожанщині, щоб у молоді була альтернатива, якої був позбавлений у юності він сам. Протягом років він виношував ідею, заради якої хотів покинути Фінляндію та перебратись на батьківщину вже назавжди. Тому напередодні свого 70-річного ювілею у 1914 році він приїздить до Чугуєва.

“Рєпін давно виношував мрію про створення “Ділового двору” – своєрідної народної Академії мистецтв, заснованої на демократичних засадах, де учні змогли б в спеціально створених майстернях під керівництвом досвідчених майстрів оволодіти різними видами народного мистецтва, – розповідає заступниця директора з наукової роботи музею Рєпіна в Чугуєві Ольга Шевченко. – В назві відобразилися спогади про ділові двори Чугуївського військового поселення. В пресі почалося активне обговорення задумки художника. За 1913-1914 роки з’явилося понад 60 публікацій на цю тему”.

Втім, усі плани зруйнувала Перша світова війна. І ця омріяна ідея так і не втілиться у життя, і Рєпін більше не приїде до Чугуєва, за що і вибачається у своєму посланні до земляків.

Останні роки художник доживав та працював вже у Фінляндії, надаючи перевагу релігійним та козацьким сюжетам. Допомагав і направляв Рєпіна у цьому його давній товариш, український історик та знавець Запорізької Січі Дмитро Яворницький, який надсилав фото матеріальної культури тієї доби і навіть давав художнику автентичні козацькі речі з власної колекції, аби той переносив їх на полотно з натури. Вони збереглись до цих днів і знаходяться у російському музеї Рєпіна.

“Недели три я очень плохо себя чувствовал, но все же, опираясь то на шпалы, то на стены, все же не бросал Сечи – подползал и отползал. Но кончить уже не смогу… А жаль. Картина выходит красивая, веселая”, – писав він Яворницькому в одному з листів про свою останню велику картину “Гопак”, яка так і залишилась незакінченою.

Стеження фінської поліції

Після російсько-фінської війни влада Фінляндії остерігалась більшовицьких агентів, які могли проникнути на територію країни під виглядом біженців. Під підозру потрапив і Рєпін, якого навіть після Жовтневого перевороту петербурзькі газети називали одним з найвідоміших росіян поруч з Горьким та Толстим.

Більше того, совєти понад усе намагались повернути художника “додому”. По-перше, щоб просигналізувати світу про прийняття нової влади і її політики такою визначною культурною фігурою. По-друге, в Радянському Союзі затверджувався новий напрямок у мистецтві, який називався соціальний реалізм, і вони Рєпіна оголосили ідейним натхненником як художника, який працював все життя у стилі реалізму.

Доходило до абсурду. На засіданні Політбюро винесли резолюцію за підписом Сталіна: “Дозволити Рєпіну повернутись в СРСР, доручити Луначарському та Іонову прийняти відповідні заходи”.

На загал виносилось, що Рєпін хоче повернутись до нової Росії і уряд дозволяє. Але Рєпін звісно ні про що не просив, а владі залишилось якимось чином його перетягнути через кордон. Для цього вони організовували творчі делегації з друзів та колег, які їздили в гості до художника і мали його будь-що вмовити, купити та змусити повернутись в Росію.

Серед тих, кому довіряли цю важливу місію, був сусід по Куоккала Корній Чуковський та учень Рєпіна Ісаак Бродський. Пропонували гроші, обіцяли надати усі умови для творчості і життя. Передавали листи від друзів та офіційні запрошення. Намагались вплинути і через сина Юрія. Втім він, як і донька художника Віра, яка дбала про батька в його останні роки, мали антирадянські погляди.

Про усі гостини з СРСР до “Пенат” детально стало відомо на початку 21 століття, коли Національний архів Фінляндії відкрив доступ до раніше секретних документів розшукової поліції. Виявилось, що за Рєпіними та його дітьми велося зовнішнє спостереження, а також перехоплювали кореспонденцію і прослуховували телефон у намірі зрозуміти, чи зв’язаний він з більшовиками.

Втім, рапорти поліції майже однакові: “Рєпіну обіцяли надати усі умови для творчості та присвоїти звання Народного художника. Обіцяли вирішити питання із поверненням його конфіскованої власності. Художник подарував Росії картини, але їхати в СРСР не хоче”.

Однією рукою Рєпіна запрошували повернутись в СРСР, а іншою його родину намагались репресувати. Радянська влада прискіпувалась до його молодшої доньки Тетяни, яка жила в Здравньовому у Білорусі зі своєю родиною. Її намагались заслати в Сибір, і батько доклав багато зусиль, аби цьому завадити та перетягнути доньку до себе в “Пенати”.

“Чуковский и некоторые другие приглашают меня переехать в Петроград и сулят всякие блага. Но надо быть набитым дураком, чтобы верить этим нищим грабителям”, – писав після цих візитів Рєпін своєму товаришу Віктору Базилевському.

Коли операція “повернення Рєпіна в СРСР” зазнала фіаско, в газетах написали, що художник не може приїхати через хворобу.

Післясмертна доля

Заповіт Іллі Рєпіна було складено в Куоккалі 20 серпня 1927 року. Своє рухоме та нерухоме майно у Фінляндії художник порівну розділив між дітьми Вірою, Надією, Тетяною та Юрієм. Художник помер 29 вересня 1930 року у віці 86 років. Як і заповідав, його поховали під Чугуївською гіркою в “Пенатах”, де до початку Другої світової жили його діти.

Близько 200 картин і малюнків, які переважно належали Юрію, він залишив у садибі на поталу війни та совєтів. Віра ж продавала свій художній спадок в Гельсінкі зацікавленим покупцям за смішними цінами. У продаж пішла і остання робота батька “Гопак”, яку придбали до приватної колекції в Фінляндії, а у 2004 році через Швецію вона опинилась у приватній колекції в Росії.

Оскільки “Пенати” належали дружині художника, вона заповіла садибу Петербурзькій академії мистецтв. Тому там в будь-якому разі Росія рано чи пізно створила б музей. Втім, інша справа – спадок художника і його дітей, який залишився в “Пентах” під час вимушеної евакуації.

Музей на честь Рєпіна, який у 1940 році відкрив Радянський Союз, довго не проіснував. Під час війни садиба згоріла дотла, залишивши лише фундамент. Очікуючи на блокаду Петербурга, найцінніший спадок художника встигли евакуювати до підвалів Академії мистецтв.

А щойно відгриміли останні бої, садибу почали відновлювати як “видающійся памятнік руской культури”. І зробили це напрочуд детально. Окрім оригіналів полотен, там є, наприклад, дерев’яна скриня, яку Рєпін подарував служниці до весілля. Подарунок повернувся до “Пенат” з Фінляндії, коли чоловік Міни Лаутанен дізнався про відновлення музею. Повертались навіть речі для натурників, які продавала донька Віра.

У 1948 році містечко Куоккала перейменували на Рєпіно. А музей-садиба “Пенати” стала об’єктом культурної спадщини РФ федерального значення та увійшла до переліку Всесвітнього надбання ЮНЕСКО.

Донька художинка Тетяна провела останні роки у Франції в оточені онуків та дітей. Донька Надія мала душевну хворобу та померла ще за життя батька. Віра Рєпіна померла через три роки після закінчення Другої світової війни. А син Юрій бідував та був зломлений зникненням безвісти сина Дія. Не витримавши горя, він закінчив життя самогубством, викинувшись з вікна у 1954 році.

Пізніше стало відомо, що онука Рєпіна Дія розстріляли НКВД за нібито участь у підпільних антирадянських організаціях та планування замаху на вище керівництво.

Основне фото: картина Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1891).