У селі лише жінки

За статистикою, кожна третя жінка в Україні мешкає у сільській місцевості. Проте увага до життя жінок на селі привертається не дуже часто. Ми говоримо про захопливі українські краєвиди, мріємо про розвиток локального туризму, але не завжди пам’ятаємо, що за цим стоять люди. Чим живуть жінки з невеликих сіл, про що мріють, чого їм не вистачає? Про це ми запитали у жінок села Токарів, що поруч з Новоград-Волинським у Міжнародний день сільських жінок

Лілія Бойко, сільський голова

«Я хочу жити тут, в селі. Мені подобається моє село, подобається те, яким воно стало. І якщо надалі воно розвиватиметься на такому ж рівні, то я готова робити все, щоб люди тут жили. Якби мала багато грошей, то зробила б щось таке, щоб люди пам’ятали про мене й про те, що це зробила я для нашого села, щоб це було корисно для всіх»

«Моє дитинство було неймовірним. Якщо зараз діток не можна вигнати на вулицю, то нас не можна було загнати в дім. У мої спогади найяскравіше врізалась зимова Кам’янка й крутялка, яку ми робили на ставку. Там завжди було людяно та лунав найвеселіший, найдзвінкіший сміх. Ця крутялка на ставку була візитівкою села. У дитинстві я мріяла скоріше вирости, хоч зараз думаю, що це було дуже нерозумно (сміється)»

«У нас не вистачає культурних місць, щоб можна було піти відпочити, але над цим ми будемо працювати. У порівнянні з іншими селами ми маємо високий рівень розвитку, і це наша спільна заслуга. У майбутньому я бачу своє село розвинутим, гарним, цивілізованим, європейським, сучасним. Хочу, щоб у нас було багато діток і молоді, а розвиток не зупинявся на досягнутому!»

«Колись на нашому телебаченні був прекрасний рекламний задум з мальовничими куточками України. Як показало життя, ми дуже мало знаємо про свою державу. Кортить відвідати всі ті мальовничі куточки»

Оксана Заруба, продавчиня в місцевому магазині

«Жити в селі хочу, бо воно мене надихає. Тут я відчуваю смак життя: запах ранкового повітря, квітів, свіжих овочів і фруктів. У селі я почуваю себе на своєму місці. Якби я мала багато грошей, то біля кожного паркану висадила кущики запашних квітів, аби мати змогу йти селом і насолоджуватися гармонією та ніжними запахами. Хочеться навколо себе бачити природну красу»

«Мені не вистачає технічного розвитку, бо світ просувається вперед, а ми трохи гальмуємо. У майбутньому хочу бачити своє село квітучим, щоб воно не зупиняло розвиток: було більше дитячих майданчиків, гуртків, локацій для відпочинку й звичайно ж робочих місць»

«Пригадую, як колись ми всією сім’єю працювали над однією справою чи роботою, а після складного робочого дня завжди всі разом сідали вечеряти. І в такі моменти розумієш, що саме так виглядає справжня українська сільська родина»

«У дитинстві мрій було дуже багато, але найбільше мріяла бути схожою на маму. Вона працювала бухгалтером, а я і собі мріяла бути продавчинею. І моя мрія збулась!»

«Мені дуже подобається Італія: розвиток, ставлення до людей, архітектура, традиції. Хочеться зі своєю родиною поїхати туди та трохи відпочити»

Анжела Жур, студентка

«З дитинства мрію подорожувати – обожнюю красу своєї країни. Чи хочу жити в селі, сказати складно, бо тут можна дивитись з різних боків. А все тому, що село – це певна романтика, спокій і затишок, проте тут немає можливостей реалізувати себе. Тому відповісти однозначно дуже складно. Якби я мала багато грошей, то скерувала б їх на розвиток власного села та забезпечене життя моєї родини. Для мене це дуже важливо»

«З дитинства найбільш яскравими спогадами лишились родинні свята, коли вся ми збирались за щедро накритим сімейним столом, вели безтурботні розмови, слухали важливі поради та обмінювались життєвим досвідом»

«Найбільше мені не вистачає технічного розвитку. Хочеться повноцінно працювати без кордонів і меж, але, на жаль, у селі це робити поки що не виходить. Своє село хочу бачити розвинутим у всіх значеннях цього слова: щоб дороги були хорошими, вулиці впорядкованими, було де відпочити та розважатися молоді, а також, щоб були робочі місця»

Колись мрії наших героїнь обов’язково справдяться, а свої подорожі по різних куточках землі вони будуть закінчувати у рідному селі, квітучому та сучасному. Принаймні наші жінки того варті!

Гендер у селі. Як жінкам у громадах захищати свої права

Вони встигають працювати на роботі, глядіти худобу, садити город, виховувати дітей, співати в ансамблях та брати активну участь у житті села — і все одно потерпають від дискримінації за віком чи через уявну норму того, що має робити жінка.

Майже 7 мільйонів українських жінок живуть у сільській місцевості.

У багатьох випадках вони працюють неофіційно, щоби мати час ще на домашні справи, виконують низькооплачувану роботу та часто не мають соціальних гарантій. Із подібними проблемами стикаються й мешканки міст, однак є суттєва відмінність — у селах люди майже не мають захисту.

Як допомогти сільським жінкам боротися за свої права? Розповідаємо з Марією Маневич, консультанткою міжфракційної депутатської групи «За рівні можливості» Чернігівської обласної ради.

Марія Маневич працює помічницею депутатки Чернігівської обласної ради Ніни Лемеш, а також консультанткою міжфракційної депутатської групи «За рівні можливості», в межах якої просуває ідею рівності чоловіків та жінок у сільській місцевості.

У 2021 році Марія Маневич стала однією з переможниць Конкурсу активістських проєктів імені Лесі Харченко від Amnesty International з ініціативою поглиблення знань та залучення місцевої влади Чернігівщини до захисту прав жінок у сільській місцевості. Вона планує співпрацювати з депутатками та головами сільрад, аби промотувати міжнародні документи, які гарантують жінкам захист прав. А ще — закликати мешканок селищ самостійно поліпшувати умови свого життя.

Чому ви вирішили займатися темою гендерної рівності саме в сільській місцевості?

Це пов’язано з моєю спеціальністю — завдяки соціології ліпше розумієш проблеми суспільства. Крім того, я працювала у правозахисній організації — і там не лише зустріла цікавих людей, а й багато дізналася про жінок і те, що їх турбує. Цікаво розгортати проєкти у громадах — мені здається, в цьому є потенціал. Якщо маєш знання й досвід, які можна спрямувати на розвиток свого регіону, то мусиш зробити для цього усе можливе. Крім того, можна сподіватися, що на локальному рівні швидше зміцнюватимуться демократичні цінності: рівність чоловіків та жінок, гідна оплата праці, відсутність насильства тощо. Ба навіть хороші дороги та лікарні за цих умов швидше з’являться.

З якими головними проблемами стикаються жінки в селах?

З темою насильства я працюю давно, тому знаю: однією з основних проблем, з якою стикаються жінки у сільській місцевості, є домашнє насильство. Від нього потерпають і міські жінки, проте в селах і селищах жінки набагато частіше не знають, як дати з цим раду.

Це прикро, але зазвичай сільські жінки не бажають заявляти про домашнє насильство з кількох причин:

• маленька спільнота, яка почне це обговорювати;
• відсутність розуміння того, як слід діяти в разі насильства;
• почуття сорому;
• важкодоступність служб та сервісів допомоги постраждалим від домашнього насильства.

До того ж у деяких ОТГ є ще й проблема з правоохоронними органами — на всю громаду їх замало, а безоплатні юристи, які приїжджають, здебільшого інформують щодо земельних питань. Крім того, жінки з сільської місцевості дуже часто потрапляють в економічну залежність від кривдника через відсутність роботи — вакансій нема.

Також мешканки селищ не мають змоги отримувати стільки ж інформації, як і жительки міст. Через обмежений доступ до інтернету багато жінок не можуть дізнаватися про новини, послуги, пільги, технології та навіть свої права. Авжеж, це заважає їм вести активне соціальне життя.

За даними Міністерства цифрової трансформації України щодо доступу до інтернету в селах, понад 17 тисяч населених пунктів (а це близько 4 мільйонів українців та українок) не мають жодних мереж. У планах міністерства — до 2024 року забезпечити інтернетом 3 тисячі селищ завдяки державній субвенції. Наприклад, на самій тільки Чернігівщині заявки на субвенцію подала 51 громада: близько 153 тисяч мешканців прагнуть мати інтернет.

Під час роботи я стикаюсь і з тим, що в селах і селищах неофіційна робота більш поширена саме серед жінок: 50% неофіційно працевлаштованих жінок на противагу 37,1% чоловіків. Що це за робота? Жінки випасають худобу, доять корів, сапають городи чи опікуються літніми людьми як доглядачки. Це часто зумовлено вільним графіком — адже тоді роботу можна поєднати з хатніми справами та вихованням дітей (яке в сільському суспільстві зазвичай сприймається як винятково їхня відповідальність). Через це жінки почасти не отримують соціальних гарантій під час вагітності чи догляду за дитиною і не можуть розраховувати на хорошу пенсію. Наслідок цього — бідність серед самотніх літніх жінок.

Ми з колегами виявили ще одну проблему: жінки володіють меншими територіями земельних ділянок. Суспільству досі притаманне типове уявлення про фермера-чоловіка. Якщо господарство належить подружжю, жінка може його очолити хіба після смерті чоловіка. В іншому разі вона лише «дружина фермера».

За даними Державної служби статистики щодо приватної власності, загалом по Україні в середньому 0,96 гектара припадають на одну жінку, натомість 1,46 належать чоловікові. А через те, що жінки менше заробляють, вони ще й частіше за чоловіків змушені продавати свої ділянки — і це може бути єдиним джерелом заробітку. Близько 20% жінок очолюють невеликі фермерські господарства, проте якщо йдеться про великий бізнес, то лише 11% великих та середніх агропідприємств країни належить жінкам.

За моїми спостереженнями, у політику жінки йдуть охоче — річ у тім, що сільські депутатки, директорки шкіл, бібліотекарки, власниці бізнесів тощо на локальному рівні мають авторитет та повагу. А втім, кількість жінок у політиці зменшується пропорційно зростанню рівня влади. Що вища посада — то вища ймовірність, що її отримає чоловік. Сухі цифри: частка жінок у сільських та селищних радах становить 41%, а у Верховній Раді України — 20,8%.

У який спосіб ви плануєте розв’язувати ці проблеми за допомогою проєкту?

Насамперед я б хотіла поширювати знання про власні права й те, як їх можна відстоювати. В українських селах документи, які забезпечують захист прав жінок та механізми протидії й запобігання гендерно обумовленому насильству (як-от Стамбульська конвенція), зазвичай майже нікому не відомі. Я хочу, щоб кожна жінка знала, які вона має права і що вона може зробити, якщо їх порушують. Для цього в межах проєкту будемо навчати депутаток захищати права жінок на локальному рівні, тобто більше розповідати про міжнародні документи, які гарантують жінкам дотримання їхніх прав.

Також пропонуємо облраді внести правки до Комплексної обласної програми підтримки сім’ї, забезпечення гендерної рівності та протидії торгівлі людьми. Вони стосуються покарання за насильство, визнають дискримінацію порушенням прав людини та передбачають кримінальну відповідальність за будь-яке насильство над жінками. Додатково запустимо інформаційну кампанію у соціальних мережах, щоб про це дізналося більше людей.

Надалі будемо співпрацювати із депутатками сільських та селищних рад для організації заходів, які будуть популяризувати ідею гендерної рівності в сільській місцевості.

Зокрема ви згадали про Стамбульську конвенцію: чим допоможе цей документ саме сільським жінкам? Як ви поширюєте інформацію про конвенцію?

Ратифікація Стамбульської конвенції дозволяє запроваджувати її пункти й на рівні сіл та селищ, тому сільським жінкам важливо знати та виступати за її впровадження. Для цього ми будемо залучати відомих для громади жінок і депутаток, які не лише просуватимуть ідеї гендерної рівності на рівні влади, а й говоритимуть із місцевими жительками про їхні права. У планах і надалі здійснювати інформаційні кампанії, для яких вже заручилися підтримкою «Спілки жінок Чернігівщини».

Також пропонуємо призначити представників у громади, які займатимуться суто гендерними питаннями та проблемами дискримінації на рівні влади — тоді захищати права жінок буде значно легше й швидше.

Ще б я хотіла провести окремі навчання для місцевої поліції, як працювати з жінками, які постраждали від домашнього насильства. Також планую організовувати з громадськими організаціями та жіночими спілками відкриті обговорення гендерних питань у селі. Можна влаштувати показ документальних фільмів про права людини, можна створити в кожній громаді жіночі клуби, де жінки зможуть спілкуватися та отримувати інформацію. Базою для таких клубів можуть стати будинки культури: слід лише облаштувати кімнату, куди можна буде запрошувати спікерок із різних галузей і проводити тренінги.

І треба більше говорити про сільських жінок. ООН навіть має День селянки (себто мешканки села) — 15 жовтня. Промоція цього свята в Україні допомогла б порушувати питання прав жінок у селах та селищах частіше.

Як ці ідеї втілювати на практиці? Які труднощі виникають у процесі?

Найбільше наразі турбує чутливість суспільства до гендерної рівності та, зокрема, невміння говорити про насильство. Однак у нас є підтримка Чернігівської обласної ради та Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю Чернігівської ОДА, а гроші на проєкти шукаємо через донорів та міжнародні фонди. Наприклад, у співпраці з Міжнародним кінофестивалем документального кіно про права людини Docudays ми плануємо організувати кінопокази. Для активних жінок у своїх громадах будемо організовувати тренінги в межах програми Active citizens Британської ради. Головне — достукатися до людей. Усе інше зробимо.

Amnesty International — всесвітня організація, яка об’єднує різні країни, континенти й культури з метою підтримки прав людини. Основною вимогою руху є доступні права людини для всіх. До активістів Amnesty International може долучитися кожен і кожна, хто хоче боротися за справедливість на місцях. Для цього потрібно заповнити анкету.

Окрім того, Конкурс активістських ініціатив імені Лесі Харченко мотивує громадян створювати власні проєкти. Конкурс названо на честь коліжанки організації та правозахисниці Лесі Харченко, яка боролася за гендерну рівність і виступала проти домашнього насильства та дискримінації. Активістка передчасно померла у 2020 році.

Партнерський матеріал створений на правах реклами. Над проєктом працювали журналістка Юлія Бондар, редакторка Ярослава Тимощук, дизайнерка Тетяна Костік та креативна продюсерка Віка Слобода.