Скільки сторінок у Пігмаліон

0 Comments 17:30

«Пігмаліон»: аналіз, проблематика та паспорт твору Бернарда Шоу

Відомий письменник Бернард Шоу подарував літературі неймовірний твір «Пігмаліон», у якому зміг висвітлити тему, яка залишиться актуальною назавжди – як людина стає людиною. Якщо говорити об’єктивно, то автор витягає у творі цю проблему на перший план та показує тодішньому англійському народу, а також і нам, що будь-яка людина має право на освіту, на розвиток власного таланту, на повагу до оточуючих.

Оскільки кожна людина має різні права та обов’язки, а також кожна людина має власні можливості, тоді розвивати їх потрібно неодмінно. Кожен талант повинен бути поміченим і кожна людина має відноситись до інших із повагою. Саме таку тему та проблему порушив Бернард Шоу у своїй п’єсі «Пігмаліон».

Паспорт твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Жанр: Реалістична соціально-психологічна комедія.

Час створення: 1912-1913 роки.

Автор: Джордж Бернард Шоу (1856-1950) – англійський драматург ірландського походження.

Тематика твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Духовне пробудження людини, використовуючи мистецтво слова та творчість – головна тема написання твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу.

П’єса «Пігмаліон» написана про одного відомого професора фонетичного мистецтва Генрі Хігінса, який уклав парі із товаришем, полковником Пікерінгом. Умови парі були наступними: професор Хігінс мав навчити Елізу Дулітл, яка була квіткаркою, за 6 місяців особливої вимови та поведінці, адже вона була на той час характерною для суспільства багатіїв та аристократів. Головна мета – Еліза Дулітл мала бути прийнятою до суспільства в якості герцогині. Звісно, дівчини плідно виконувала завдання та старанно вчилась, проте після закінчення навчання, як їй повернутись до життя, коли усе найкраще вона вже знає?

Композиція твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Для того, аби більш детально розповісти про план написання твору, Бернард Шоу звертається до 5 композиційних розділів, у кожному з яких читач знайомиться із різними моментами твору. До головних композиційних розділів п’єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу відносяться:

  1. Експозиція – відбувається неочікувана зустріч зовсім несхожих між собою людей, коли починається дощ, біля собору;
  2. Зав’язка – полковник Пікерінг та професор Хіггінс укладають парі, де лідируючу особу відіграє квіткарка Еліза Дулітл;
  3. Розвиток дій – плідне навчання Елізи Дулітл, під час якого звичайна обшарпана дівчина перетворюється на герцогиню;
  4. Кульмінаційний момент – Еліз Дулітл проводить нічну розмову після тріумфу;
  5. Розв’язка – Еліза Дулітл бунтує проти професора Хіггінса. Дівчина вже починає розуміти, що вона тепер у зовсім новому для неї становищі. Врешті-решт відбувається відкритий фінал.

Ідея написання твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Головною ідеєю написання твору «Пігмаліон» є роздуми автора про те, що навість зовсім неосвічена людина може врешті-решт стати культурною та прекрасною, але за умови, що буде плідно заради цього працювати.

Окрім цього, Бернард Шоу зміг утвердити ще кілька важливих ідей твору, а саме:

  1. Ідея про природну рівність людей та їх класову нерівність;
  2. Ідея про талановитих людей із народу;
  3. Ідея про можливе подолання соціальної прірви через прищеплення мовленнєвої культури;
  4. Ідея про неприпустимі експерименти над будь-якою людиною.

Головні герої твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Для більш детального розглядання кожної ідеї окремо, письменник знайомить читачів із головними героями твору «Пігмаліон»;

  1. Квіткарка Еліза Дулітл, який відносилась до найнижчого класу у суспільстві;
  2. Сміттяр – батько Елізи Дулітл;
  3. Пікерінг – полковник;
  4. Генрі Хіггінс – професор філологічних наук;
  5. Місіс Хілл – жіночка із дітьми. Має донечку та синочка Фредді.

Головна ідея твору розповідає про те, що вищі класи завжди відрізнялись від нижчого лише зовнішнім виглядом та манерою спілкування, бо вони завжди були гарно одягнені, мали красиву вимову та манери. Автор наголошує на тому, що лише прикладаючи певні зусилля можливо усім подолати таку соціальну нерівність.

Проблематика твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Головними проблемами твору виступають:

У своїй п’єсі «Пігмаліон» Бернард Шоу порушує доволі важкі проблеми, які перегукуються із тематикою твору. Головна проблема, яку порушує Бернард Шоу у своєму творі «Пігмаліон» є соціальна нерівність між різними класами суспільства, а також проблема класичної англійської мови.

Особливу увагу автор також приділив проблемі нерівності людини в умовах суспільства. Кінець твору висвітлює Елізу Дулітл, як освічену герцогиню, проте при собі вона вже нічого не має, адже її кінцеве трагічне усвідомлення матеріального становища і тонке почуття безмежної несправедливості до різних класів суспільства не дає їй повномасштабно оцінити ситуацію.

Твір «Пігмаліон» має доволі повчально-виховну цінність, яка напряму стосується важливості освіти серед народу. Правильно підібрана освіта виховує і людині велику кількість можливостей, за які вона потім обов’язково подякує.

Сам Бернард Шоу каже: «Твір «Пігмаліон» — це особлива насмішка над людьми, які мають «блакитну кров».

Художні засоби твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

  • Парадокси й дискусії;
  • Засоби комічного поєдналися з реальним трагізмом буття суспільства і духовно багатої людини, якій не було місця в навколишньому світі;
  • Найбільший парадокс — людина;
  • Широке вживання афоризмів;
  • Гострокомедійні ситуації — іронічна, пародійна стилізація давньогрецького міфу про Пігмаліона та Галатею;
  • Синтез епічної і драматичної основ.

Що означає назва твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу?

Назва п’єси є іронічною алюзією на античний міф про скульптора Пігмаліона, котрий створив настільки досконалу статую дівчини, що богиня Афродіта погодилася, на прохання Пігмаліона, закоханого у створений ним образ, оживити статую.

Історія написання твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Бернард Шоу написав п’єсу за 4 місяці (березень — червень 1912 року). Роль Елізи була написана для відомої актриси Стелли Патрік Кемпбелл, однак через театральні інтриги англійська прем’єра була надовго відтермінована. Епізод про написання п’єси «Пігмаліон» є у творі Джерома Кілті «Милий брехун». Перша постановка «Пігмаліона» відбулася у віденському «Бургтеатрі» 16 жовтня 1913 року її побачив ерцгерцог Франц Фердинанд. 24 березня 1914 року п’єса була представлена американській публіці й майже одночасно, 11 квітня 1914 року — лондонській (Театр Її Величності). Хігінса в Лондоні грав Герберт Бірбом Три. Шоу уважно стежив за репетиціями й нерідко втручався, якщо не був згоден з акторським трактуванням ролі. У тому ж 1914 році «Пігмаліон» був поставлений у Санкт-Петербурзі.

Всюди п’єса мала величезний успіх, у Лондоні вона витримала 118 вистав. Однак відразу після прем’єри в Лондоні виник гучний скандал. Сідней Гранді (Sydney Grundy) і ряд інших театральних критиків висловили обурення наявністю в п’єсі Шоу грубо-простонародних виразів, які в поствікторіанській Англії вважалися непристойними. Особливе обурення викликала репліка Елізи в III акті: «Not bloody likely!» (В російських перекладах неточно передано як «До чортової бабусі» або «До чортів собачих»). На думку Гранді, це «образа суспільному смаку», а Асоціація театральних антрепренерів зажадала прибрати цю фразу, погрожуючи відкликанням ліцензії в театру. Громадськість не підтримала критиків, п’єса йшла під часті вибухи оплесків. У кінофільмі епатажна фраза також присутня. У 1950-ті роки розуміння непристойності пом’якшало, тому в мюзиклі Шоу ця фраза замінена на іншу (теж непристойну, але більш відповідну сприйняттю глядачів середини XX століття).

Аудіокнига (скорочено) твору «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Click on a star to rate it!

Джордж Бернард Шоу — Пігмаліон (характеристинка та аналіз героїв твору)

Еліза Дулітл. Дівчина-квіткарка. Образ Елізи та її оточення дає змогу письменникові висвітлити багато соціальних проблем. Фактично вперше на англійську сцену прийшла звичайна людина з лондонських низів. “Вона жила жахливим життям і говорила жахливою мовою. Різниця між нею й людьми з Центрального або Західного Лондона була разючою”, – писав Б. Шоу. В образі квіткарки драматург розкрив страшну безодню, у якій перебувала тоді більшість англійського населення. Питання бідності, ницого середовища, низькооплачуваної праці, дитячого сирітства, проституції та інші порушено в процесі розповіді про життя юної квіткарки. Водночас в образі Елізи Дулітл, сучасної Галатеї, автор показав величезний творчий потенціал народу, його прагнення до культури, морального вдосконалення, кращої долі.

Головна героїня п’єси Б. Шоу на спочатку зображена представницею лондонських низів (носієм діалекту “кокні”). Такі, як вона, з дитинства змушені працювати й самотужки пробиватися в житті. Еліза ще не названа своїм іменем, адже вона як особистість поки що повністю не сформована. Її цікавить лише те, наскільки вигідно вона зможе продати свої фіалки. Вульгарність, відсутність культури, брехливість, жахлива мова – усі ці ознаки соціальних низів утілено в реалістичному образі квіткарки. І все ж таки вона наділена такими якостями характеру, що спричинили кардинальні зміни в її житті.

Еліза різко змінює свою долю, скориставшись шансом, який відкрився перед нею ввечері в районі Ковент-Гардена. Дівчина приходить до професора фонетики Гіггінса із метою вдосконалити свою мову й завдяки цьому здобути місце продавчині в магазині квітів. Еліза не принижується, не хитрує, не просить милостиню. Вона з притаманною їй цілеспрямованістю говорить, що хоче сама оплатити послуги Гіггінса. Дівчина доволі кумедна в старому пальті й капелюсі з різнокольоровими страусовими перами, однак у ній стільки внутрішньої гідності й бажання вдосконалюватися, що приятель Генрі Гіггінса, полковник Пікерінг, мимоволі встає перед Елайзою й називає її “міс Дулітл”. Саме він пропонує професорові фонетики захопливе парі – здійснити сміливий експеримент із квіткаркою й перетворити її на справжню леді за допомогою мистецтва фонетики. Так починається шлях Елізи Дулітл до її перетворення як особистості, а точніше – до відкриття прихованих у ній людських якостей.

Образ Елізи Дулітл постає багатогранним навіть до початку експерименту. Дівчина, яка рано втратила матір, жила в бідності, батько якої пиячив разом із мачухою, нерідко бив її, не може встояти перед шоколадними цукерками й красивими сукнями. Однак Еліза розуміє, коли над нею глузують. Вона чесна й щира у своїх висловлюваннях і навіть не боїться присоромити професора Гіггінса й полковника Пікерінга за спроби насміхатися над нею. З допомогою Генрі Гіггінса Еліза Дулітл навчилася правильно говорити, гарно одягатися, поводитися у вишуканому товаристві згідно з етикетом того часу. Якщо спочатку вона сприймала навчання тільки як зовнішні зміни, то поступово в ній відбуваються внутрішні зміни її характеру. Дівчина навчилася не тільки грамотно спілкуватися, а й бути вишуканою, цікавою, природною, дотепною. Коли вона вперше відвідує місіс Гіггінс, постає ще комічною – не в тому, як вона говорить, а в тому, що говорить. Однак дуже швидко через пізнання мови й культури Еліза відкриває в собі невичерпний творчий потенціал і постає у фіналі п’єси духовно багатою й цілком сформованою особистістю.

Незважаючи на те, що Еліза стала такою, якою прагнула бути та якою хотів її бачити професор Гіггінс, у фіналі твору вона все ж таки почувається нещасною. Її тривожить майбутнє. Залишивши своє середовище, вона вже не може повернутися назад. Еліза забула свою колишню мову, як їй жити тепер? Де вона зможе застосувати свої здібності? Що може робити? Що на неї чекає? І не тільки це її хвилює. Після тріумфу Елізи на вечорі, повернувшись до квартири професора Гіггінса, вона знову стає лише предметом експерименту. Гіггінс і Пікерінг говорять про неї (у її присутності!) лише як про вдалий результат, від якого Гіггінс, за його словами, навіть утомився. Але Еліза вже не така, як була раніше. Вона відкрила в собі не тільки здібності до вивчення мови, а й усвідомила свою внутрішню гордість, незалежність і здатність до самостійних рішень. Психологічна кульмінація п’єси настає не тоді, коли квіткарка зовні стала леді, а тоді, коли Еліза Дулітл стала людиною в найвищому сенсі цього слова. Це визнав навіть професор Гіггінс, якому Еліза кинула в обличчя його пантофлі, які раніше подавала. Гіггінс мусить визнати, що “рабиня нікому не цікава”, а Еліза, котра кинула пантофлі, йому більше подобається, аніж та Еліза, яка їх подавала.

Утеча Елізи з будинку Гіггінса до його матері ще раз засвідчує внутрішню гідність дівчини, яка по-новому відкрила саму себе. Вона мусила довести собі й іншим, що не є “лялькою” чи “капустяним качаном”, а гідна високої поваги як людина. “Що далі буде з Елізою?” – це запитання Б. Шоу залишив у відкритому фіналі на розсуд глядачів (читачів). Життя буде ще не раз випробовувати героїню, проте зрозуміло, що вона вже ніколи не повернеться на лондонське дно, з якого зуміла піднятися. Долучившись до скарбів мови й культури, Еліза залишається духовно багатою людиною назавжди. Уникаючи романтичного сюжету, Б. Шоу показав у своїй п’єсі, що Еліза й Генрі Гіггінс можуть бути цікавими одне одному не як жінка та чоловік, а як непересічні особистості. Між ними формуються особливі стосунки, що морально збагачують обох. У розвитку цих стосунків полягає цікавий парадокс реального життя, яке, на думку автора, не обмежується любовними історіями.

Генрі Гіггінс. Сучасний Пігмаліон у п’єсі Б. Шоу – це вчений-фонетист. Він працює з тонкою духовною субстанцією – словом і людською свідомістю. Генрі Гіггінс ставиться до слова як до вияву реального життя, тому він такий уважний до того, хто і як говорить, досліджує особливості мовлення різних людей. Професор Гіггінс відчуває себе всемогутнім творцем, розуміючи, що за допомогою слова можна впливати на людей, змінювати їхні долі, а як наслідок – і навколишній світ. Талант спонукає його погодитися на експеримент щодо перетворення квіткарки на “герцогиню”. Він не думає про труднощі й наслідки (про які попереджають його місіс Пірс, місіс Гіггінс), його цікавить насамперед процес створення “нової людини” за допомогою слова. Після завершення експерименту “сучасна Галатея” повстала проти “скульптора”. Еліза обвинувачує Генрі Гіггінса в тому, що він ставиться до неї як до звичайного предмета інтер’єру. Але професор не може зрозуміти, у чому полягає його провина.

Еліза Дулітл не тільки вчиться в Генрі Гіггінса, але й сама багато чого його навчила. Вона дала йому моральний урок людяності, внутрішньої гідності й незалежності.

Професор Гіггінс – людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, ніж навчити мови й манер та ввести у “вищий світ”. Образ Гіггінса – це варіант античного скульптора. Діяльний, жвавий, всюдисущий Гіггінс сповнений тієї зацікавленості, без якої неможлива будь-яка творча діяльність. Для нього всі люди рівні, без поділу на класи. Саме тому Гіггінс так сміливо береться довести, що за три місяці квіткарка стане герцогинею. Професор зважився на експеримент і доклав усіх зусиль, щоб довести власну думку. Гіггінс не думав про те, що буде після того, як казковий сон скінчиться і Галатея-Еліза прокинеться. Природні сили, що були приспані в героїні, виявилися набагато потужнішими, ніж на це міг розраховувати професор фонетики.

Генрі Гіггінс, за задумом Б. Шоу, мав продемонструвати суспільству, на що здатна талановита людина, до того ж реаліст. Образ сучасного Пігмаліона втілює ідеї творчої праці, науки, мистецтва, які здатні одухотворити й змінити світ.

Альфред Дулітл. Образ батька Елізи теж постає в комічному й трагічному висвітленні. Завдяки природному дару переконання й випадку, що привів його в будинок Гіггінса, Альфред Дулітл із простого сміттяра піднімається до рівня багатія й проповідника. Його гнітить новий статус, однак у суспільстві бідних і багатих немає іншого виходу. Внутрішній трагізм образів Елізи й Альфреда Дулітлів обумовлений реальним життям.

Логіка Альфреда Дулітла – це логіка людини бідного, але не позбавленого здорового глузду. І його здоровим егоїзмом захоплені, і Хіггінс і Пікерінг. Йому кажуть, що він не має моральних цінностей, а той відповідає, що, як бідна людина, не може їх собі дозволити. Цікаві його думки про те, що бідній людині треба не найменше, ніж багатому, адже він такий же чоловік. Характер Дулітла сповнений енергії, жваво реагує на ситуації. Талант пристосовуватися і “урвати” своє дозволяло йому вижити. Але, незважаючи на егоїзм і якусь корисливість, герой володіє почуттям міри, має своє уявлення про щастя. Коли Хіггінс погоджується дати йому грошей, то навіть пропонує велику суму, але Альфред відмовляється, побоюючись, що великі гроші дадуть йому помилкову надію на забезпечене життя. Дулітл змирився зі своєю долею, і не хоче пробувати стати кимось іншим. Він не готовий проміняти свою звичну гідну бідність на примарну можливість стати джентльменом. Альфреда Дулітла можна вважати першим “Пігмаліоном” для Елізи, адже саме від нього вона успадкувала неабиякі риси характеру.

Пікерінг. Знавець індійських діалектів, полковник з Індії, автор “Санскритського розмовника”. Він приїхав у Лондон, щоб зустрітися з Генрі Гіггінсом. За вимовою полковника Пікерінга Генрі Гіггінс визначає, що той жив у Челтенхемі – великому місті-курорті в графстві Глостершир (Англія), у Гарроу – районі в північно-західній частині Лондона, де знаходиться респектабельна школа Гарроу, учився в Кембриджському університеті і перебував у британських колоніях Індії.

На відміну від Гіггінса, полковник веде себе з Елізою як зразковий джентльмен. Уклавши з Гіггінсом парі, Пікерінг бере на себе всі витрати, але не вірить в успіх фонетиста.

Що випити від болю в ногахЩо випити від болю в ногах

0 Comments 17:24


Зміст:1 Таблетки від болю в ногах1.1 Показання до застосування таблеток від болю в ногах1.2 Фармакодинаміка таблеток від болю в ногах1.3 Фармакокінетика таблеток від болю в ногах1.4 Назви таблеток від болю

Скільки разів на день можна робити інгаляції з фізрозчиномСкільки разів на день можна робити інгаляції з фізрозчином

0 Comments 21:31


Розчин для інгаляцій повинен вміщувати 2 мл фізрозчину для дитини, 4-5 мл – для дорослого. Якщо ж фізрозчин буде змішуватися з іншими ліками, його варто розводити в пропорції 1:1, в