гомофонія

У музиці вид багатоголосся, при якому одна мелодична лінія домінує над акомпанементом (початок XVII ст.); поширена у класичному і романтичному стилі.

Значення в інших словниках

1. гомофонія — гомофо́нія іменник жіночого роду Орфографічний словник української мови
2. гомофонія — -ї, ж. Тип багатоголосся, що характеризується поділом голосів на головний і супровідні, чим відрізняється від поліфонії; гомофонно-гармонічний склад. Великий тлумачний словник сучасної мови
3. гомофонія — (від гр. homos — рівний і phone — звук, голос) — багатоголосний склад музики, в якому один з голосів (як правило, верхній) є головним, а інші лише супроводжують, акомпанують йому. Словник-довідник музичних термінів
4. гомофонія — ГОМОФО́НІЯ, ї, ж., муз. Тип багатоголосся, за якого один із голосів (як правило, верхній) є головним, а інші лише супроводжують його, акомпанують йому. Гомофонія була художньо необхідною формою для оперної музики часів бароко (з наук. літ. Словник української мови у 20 томах
5. гомофонія — гомофо́нія (від гомо. і . фонія) тип багатоголосся, що характеризується поділом голосів на головний і супровідні, чим відрізняється від поліфонії. Словник іншомовних слів Мельничука

Багатоголосся

Багатоголо́сся ― склад музики, заснований на поєднанні двох і більше самостійних голосів (як у поліфонії) або мелодії з акомпанементом чи акордовим супроводом (так званого гомофонного або гомофонно-гармонічного). У музичній практиці часто трапляється багатоголосся, що поєднує ознаки гомофонного й поліфонічного виконання. Багатоголосся, як і одноголосся (див. Монодія), функціонує в народній і професійній музиці.

Зміст

Історія виникнення

Перші історичні згадки про багатоголосся в професійній музиці датовано 10–11 ст. Його пов’язували з основними видами богослужбового співу Заходу ― амвросіанським і григоріанським. Ці ранні зразки є прикладами органума.

Одна з перших звісток про багатоголосся в співі під назвою «органум» (лат. оrganum) трапляється в біографії Карла І Великого (ймовірно, початок 9 ст.), де зазначено, що франкські співаки навчилися мистецтву виконання органума в Римі.

Амвросіанський спів виник значно раніше, ніж спів григоріанський. Йому не властиве повне восьмиголосся. Святитель Амвросій Медіоланський запозичив зі Сходу принцип співу «на гласи» та запровадив вживання чотирьох голосів із грецькими назвами: Protus, Deuterus, Tritus, Tetartus. Увів також запозичений зі Сходу антифонарний спів. Деякі гімни, які склав святитель Амвросій, Католицька церква використовує до сьогодні, а приписуваний йому гімн «Тебе, Бога, хвалимо» (лат. «Те Deum») іноді використовує і Православна церква.

Остаточне становлення системи богослужбового співу на Заході пов’язане з ім’ям Папи Римського Григорія І Великого (він додав до чотирьох амвросіанських голосів ще чотири, у результаті чого постала система, тотожна системі візантійського октоїха з чотирма автентичними та чотирма плагальними гласами).

Основою органума (або діафонії) було додавання до канонічної григоріанської мелодії супровідної мелодії, яку вважали другим голосом. Григоріанський спів, який використовують в одному з голосів органума, отримав назву Cantus firmus (попередньо визначений, установлений мотив); вільний додатковий голос мав різні найменування, що залежало від роду багатоголосого співу.

Одночасне поєднання двох або кількох мелодійних ліній називають «контрапунктним багатоголоссям» або «контрапунктом». У широкому значенні поняття «контрапункт» трактують як «рunctus contra punctum» («точка проти точки») або «nota contra notam» («нота проти ноти»). Його значення полягає в тому, що до кожного звука григоріанської монодії додано новий придуманий звук, у результаті чого виникають дві різні послідовності точок-звуків або дві мелодійні лінії.

Початкові зразки багатоголосся повністю відповідали поняттю контрапункту: кожному звукові григоріанського Cantus firmus відповідав один звук додаткового голосу. Правила поєднання голосів було прописано тільки для співаків; про композицію на той час не йшлося. Органум був лише манерою багатоголосся замість одноголосного виконання григоріанської мелодії. Співаки ніби імпровізували за допомогою додаткових голосів, читаючи оригінальну мелодію за одноголосним антифонарієм (див. Антифон). З часом кількість звуків у додаткових голосах збільшилася, і на один звук головного голосу припадало кілька звуків другого голосу. Такий різновид органума назвали фігуруванням, або мелізматичним органумом. Збільшилося не тільки число звуків додаткових голосів, а й кількість цих голосів. З’явилися триголосні й чотириголосні органуми, за мелізматичними візерунками додаткових голосів яких зовсім губилися тривалі звуки головного голосу.

Розвинене орнаментоване багатоголосся вже не могло залежати від співацької імпровізації, а вимагало завчасного обмірковування та запису. Практика такого твору, або композиції, спричинила появу нової фігури в історії богослужбового співу (і в історії музики) ― композитора, що створював вільні багатоголосі композиції. Одним із перших європейських композиторів вважають магістра Леоніна (12 ст.; Франція), який склав на основі одноголосного антифонарія та градуала річний збірник літургійних багатоголосих піснеспівів ― «Велику книгу органумів» (лат. Magnus liber organi»). Його традицію продовжив Перотін Великий (12–13 ст; Франція), який доповнив працю Леоніна, а також, очевидно, створив і свою книгу (або навіть книги), куди входили триголосні й чотириголосні органуми. Леонін і Перотін Великий належать до так званої «поліфонічної школи Нотр Дам», уся їхня діяльність була пов’язана з Собором Паризької Богоматері (див. Собор Нотр-Дам у Парижі), і саме звідти нове мистецтво почало поширюватися на інші країни католицького світу.

У подальшому багатоголосся стає панівним у професійній музиці та низці музичних народних культур.

Характеристика

Різновиди багатоголосся: Поліфонічне багатоголосся ― форма виконання, у якій поєднано два або більше самостійних, але взаємозалежних голосів.

Гомофонне (гомофонно-гармонічне) багатоголосся ― форма, у якій основним є один голос, найчастіше верхній, а решта голосів, незважаючи на більшу чи меншу самостійність, супроводжують його. Різновидом гомофонного (гомофонно-гармонічного) багатоголосся є гармонічне багатоголосся, для якого характерна ритмічна узгодженість головного голосу (мелодії) та супровідних голосів. При цьому багатоголосся набуває акордового фактурного звучання.

У деяких західних традиціях для позначення багатоголосся як кількох голосів у музичній «вертикалі» і як особливого музичного складу використовують або одне й те саме слово (наприклад, англійське polyphonic), або різні лексеми (наприклад, німецькі mehrstimmig і polyphon). В останньому випадку специфіку слововживання можна встановити лише з контексту.

Література

1. Юцевич Ю. Музика: словник-довідник. Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2009. 352 с.
2. Мороз М. О. Елементарна теорія музики. 2-ге вид., перероб. та допов. Одеса : Купрієнко С. В., 2019. С. 168.