Тема 3. Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої середини XVII ст. Відродження Української держави

У вітчизняній історичній науці існують різні підходи до проблем типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, яка розпочалася у 1648 р. Чимало прихильників здобув підхід, за яким «народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши глибокі якісні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію» (О. Бойко). Аргументами на цю користь е такі ознаки: утворення та розбудова Української національної держави; установлення нових кордонів та поступове формування державної території; радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпацтва, завоювання селянами особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських та колонізованих українських магнатів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля та магнатів; залучення до участі в соціальних змінах більшості українського населення.

Періодизація Української національної революції XVII ст. (за В. Смоліем і В. Степанковим)

Лютий 1648 — червень 1652 рр.

Найбільший розмах та інтенсивність національно-визвольної та соціальної боротьби. Бурхливий процес становлення державних інституцій, формування нової української політичної еліти і національної державної ідеї

Червень 1652 — серпень 1657 рр.

Погіршення становища новоутвореної Української козацької держави та активні пошуки її урядом союзників для розгрому Речі Посполитої і возз’єднання у межах єдиної держави всіх українських земель

Вересень 1657 — червень 1663 рр.

Різке загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й спричинила розкол козацької України на два гетьманства (Правобережне і Лівобережне), та виділення Запоріжжя в окрему політичну силу

Липень 1663 — червень 1668 рр.

Намагання польського та московського урядів поділити Українську козацьку державу, що завершилися укладанням Андрусівського договору 1667 р., і відчайдушна боротьба національно-патріотичних сил за возз’єднання козацької України

Липень 1668 — вересень 1676 рр.

Нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідація українських державних інституцій на Правобережжі та його жахливе спустошення польськими, кримськими, турецькими і московськими військами. Поразка революції

Періодизація Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої (1648—1657 рр.)

Українська армія здобула військову перевагу над польським військом. Опинившись на межі військової катастрофи, уряд Речі Посполитої був змушений визнати певну самостійність за Україною

Тривала й виснажлива боротьба між козацтвом і поляками не принесла успіху жодній із сторін

Надання Московською державою військової допомоги Україні. Успішне завершення україно-московськими військами літньо-осінньої кампанії 1655 р. в Україні

Укладання Україною військового союзу зі Швецією та Трансільванією; спільні дії козацтва зі шведською та трансільванською арміями проти Польщі

Розгортання Національно-визвольної війни в 1648—1649 рр.

Воєнні дії 1648—1649 рр.: основні події

19 квітня — 6 травня 1648 р.

Битва біля урочища Жовті Води

27 вересня—16 жовтня 1648 р.

Зняття облоги після сплати міщанами козаками Львова контрибуції

28 жовтня—14 листопада 1648 р.

Зняття облоги й укладання перемир’я з поляками

Знята за результатами Зборівської угоди

Припинена за розпорядженням кримського хана Іслам-Гірея

Укладення Зборівського договору

Вимоги, висунуті кримським ханом на переговорах

Умови, зафіксовані у кримсько-польському договорі

• Збільшити козацький реєстр до 40 тис. осіб

• Дозволити татарам брати ясир і здобич у володіннях Речі Посполитої (перш за все на український землях)

• Одноразово сплатити 200 тис. талерів і щорічно надавати «упоминки»(подарунки)

• «Вічна приязнь» між Кримським ханством і Річчю Посполитою та надання взаємної допомоги в боротьбі зі спільними ворогами

• Заборона татарам нападати на Річ Посполиту

• Хан зобов’язується надавати воєнну допомогу польському королю і може, за дозволом короля, використовувати для своїх потреб Військо Запорозьке

• Забезпечення Війську Запорозькому давніх привілеїв і вольностей «згідно окремої з ним угоди»

• Зобов’язання кримського хана під час повернення додому завдати якомога меншої шкоди «королівській державі»

• Дозвіл татарам випасати худобу над річками Інгул і Велика Віся

• Сплата Річчю Посполитою викупу в 200 тис. талерів татарам і ще 200 тис. талерів за звільнення обложених у Збаражі

Вимоги, висунуті в «Пунктах о потребностях Запорозького війська, розроблених Б. Хмельницьким і генеральною старшиною»

Умови, зафіксовані у «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому на пункти супліки данної»

• Скасувати всі сеймові постанови, спрямовані проти Війська Запорозького

• Територія, підвладна гетьману, повинна охоплювати Брацлавське, Київське, Чернігівське, східні райони Подільського й Волинського воєводств

• Заборонялося введення польських військ на територію, підпорядковану гетьманському правлінню

• Повна амністія всім учасникам війни

• Скасування будь-яких обмежень стосовно кількості козацького реєстру

• Право польської шляхти повернутися до своїх маєтків за умови, що вона пробачить своїм підданим участь у повстанні

• Формальне підтвердження давніх прав і привілеїв Війська Запорозького

• Під владу гетьмана переходять Брацлавське, Київське і Чернігівське воєводства (утрачалися території Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського і Подністровського полків)

• Лінія розмежування мала проходити на захід від Димера, Горностайполя, Коростишева, Паволочі, Погребищ, Прилук, Вінниці, Брацлава та Ямполя

• Польські війська виводилися з території, підвладної гетьману

• Мала бути проголошена загальна амністія,

а також спеціальна амністія для шляхти, що приєдналася до повстанців

Вимоги, висунуті в «Пунктах о потребностях Запорозького війська. »

Умови, зафіксовані у «Декларації. »

• Скасування церковної унії, підпорядкування київського митрополита з усім духовенством константинопольському патріарху

• Повернення православним церков і церковного майна, захопленого греко-католиками

• Надання права православному духовенству безперешкодно відправляти службу на всій території Речі Посполитої

• Заборона євреям проживати на території, підвладній гетьману

• Заборона діяльності на українських землях єзуїтів та католицьких чернечих орденів

• Надання православним виключного права займати всі судові й адміністративні посади на землях, підвладних гетьману

• Київський митрополит повинен отримати місце в сенаті

• На найближчому сеймі король, шість сенаторів і послів мають скласти присягу «на цілість прав релігії грецької і на всі пункти»

• Кількість козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб, а не включені до нього поверталися під владу панів

• Шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, а її піддані повинні були виконувати всі ті повинності, що й раніше

• Найближчий сейм повинен був розв’язати питання ліквідації унії і повернення православній церкві захопленого в неї майна

• Євреям заборонялося селитися, а єзуїтам — діяти на території, підпорядкованій гетьману

• На землі, які переходили під владу гетьмана, польський уряд зобов’язувався призначати на адміністративні посади лише православних шляхтичів

• Київському митрополиту було обіцяно місце в сенаті

• Чигирин переходив у володіння гетьмана

Сейм Речі Посполитої, який працював у Варшаві наприкінці 1649 — на початку 1650 рр., після гострих дискусій ухвалив Зборівський договір. Питання про скасування церковної унії та надання православному митрополиту місця в сенаті не розглядалися, щоб не зірвати роботу сейму. Після завершення роботи сейму король підтвердив права і привілеї православної церкви своїм власним універсалом, без сеймової ухвали.

Програма розбудови Української козацької держави, висунута Б. Хмельницьким

Вважається, що вперше ідею необхідності створення автономної Української козацької держави (хоча й на обмеженій території) Б. Хмельницький висунув після Корсуньської битви наприкінці травня 1648 р. Програма вимог до польської влади, передана ним М. Потоцькому через Тугай-бея, передбачала: створення удільної держави з визначеними кордонами по Білу Церкву й Умань (включно з Лівобережжям); скасування на її території прав воєвод і старост стосовно «королівщин», міст і замків; підпорядкування Війська Запорозького безпосередньо «лише одному королю».

М. Потоцький категорично відмовився передавати ці вимоги до Варшави, пояснивши, що польська влада ніколи їх не задовольнить.

Основні положення програми розбудови Української козацької держави були в цілому оприлюднені Б. Хмельницьким на переговорах з польськими комісарами в Переяславі 10—16 лютого 1649 р. і московським посольством Г. Унковського у Чигирині в квітні 1649 р.).

Визволення українського народу збройним шляхом

«Виб’ю з лядської неволі весь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру»

Створення Української держави в етнічних межах розселення українського народу

«За границю на війну не пойду, на турків і татар шаблі не підніму. Досить нам на Україні й Поділля і Волині; тепер досить достатку і пожитку в землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич.

А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи»

Незалежність Української держави від Речі Посполитої

Московський посол Г. Унковський повідомляв, що «гетьман і Військо Запорозьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть». Хмельницький вважав, що «нас Бог від них (Польщі й Литви) увільнив — короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. і ми волею Божою цим від них вільними стали»

Українська козацька держава — правонаступниця Київської Русі

За твердженням Г. Унковського, гетьман вважав, що польська влада повинна визнати Українську державу «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми в підданстві та в неволі бути в них не хочемо»

Основу устрою Української козацької держави складають порядки Війська Запорозького, поширені на все її населення

«Не постоїт мі нога жадного князя і шляхотки тут в Україні, а захочет лі хліба котрий з нами їсти, нехай же Війську Запорозькому послушний буде. »

Ідея монархічної форми правління

«Правда то єсть, що я лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, що єсть єдиновладцем і самодержцем руським»

Утворення Української козацької держави — Гетьманщини

Територія України на лівому і правому берегах Дніпра, яка в другій половині XVII ст. — до 1764 р. підпорядкувалася гетьманській владі, мала неофіційну назву Гетьманщина. Офіційна назва Української козацької держави в цей час — Військо Запорозьке.

Зовнішньополітичні зв’язки Б. Хмельницького

Підтримання активних зовнішньополітичних зв’язків вимагало від Б. Хмельницького неабияких коштів. За тодішніми звичаями всі закордонні посольства утримувалися коштом гетьманського уряду.

Політичний устрій Війська Запорозького в середині ХVІІ ст.

Адміністративно-територіальний устрій Війська Запорозького в середині XVII ст.

У кожному полку, залежно від території і кількості населення, нараховувалося 10—20 і більше сотень. Територія Запоріжжя становила окрему адміністративну одиницю.

Основні повноваження вищих органів державної влади Війська Запорозького

Загальна (Генеральна ) військова рада

Вищий законодавчо-розпорядчий орган, що вирішував найважливіші питання.

У ній брало участь все козацтво, а іноді й представники міщан та духовенства. Поступово стала скликатися лише для схвалення заздалегіть підготовлених рішень

Глава держави, якому належала вища військова, адміністративна і судова влада, що поширювалася на всі стани. Обирався безстроково. Скликав Загальну військову та Старшинську ради, реалізовував прийняті ними рішення. Очолював Генеральний уряд. За його підписом («рукою власною») виходили універсали, розпорядження і накази. Брав участь у судочинстві, розглядав скарги на рішення полкових і сотенних судів. Відав фінансами, за рішенням Ради розпочинав війну чи укладав мир, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами. Головнокомандувач збройними силами

Складалася із генеральної (головної) старшини і полковників, іноді брали участь сотники, отамани і духовенство. Вирішувала військові, правові, адміністративні, господарчі та зовнішньополітичні справи. Рішення ради були обов’язковими для гетьмана. Генеральна старшина постійно перебувала в гетьманській резиденції. Поступово вона стала не обиратися, а призначатися гетьманом

Дорадчий орган при гетьмані. Складалася з довірених осіб гетьмана, переважно зі складу генеральної старшини, з якими він обговорював найважливіші питання державного життя

Вирішував усі поточні справи внутрішнього управління та закордонних зносин Війська Запорозького. Складався з генеральної старшини, що виконувала функції вищої державної адміністрації:

• генеральний писар — вів усі справи Генерального уряду, керував Генеральною військовою канцелярією, що складалася з 12 писарів (у 1649 р.) із середовища української шляхти і духовенства. Займався закордонною політикою і здійснював функції внутрішнього управління

• генеральний суддя (один або два) — очолював вищий суд при Генеральному уряді, що розглядав апеляції, а також виняткові справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана

• генеральний обозний — керував матеріальним забезпеченням армії та артилерією;

• генеральний підскарбій — завідував державним скарбом і фінансами. До запровадження посади в 1654 р. ці функції виконував гетьман

• керівник розвідки — займався розкриттям змов проти гетьмана, керував боротьбою проти таємної польської агентури, виконував дипломатичні доручення

• генеральна старшина з особливих доручень:

— осавули (двоє) — військові ад’ютанти гетьмана;

— хорунжий — охоронець військової корогви й ад’ютант гетьмана;

— бунчужний — охоронець гетьманського бунчука та ад’ютант гетьмана;

— наказний гетьман — тимчасовий керівник збройний сил для проведення воєнних операцій

Складався з полковника і полкової старшини. Полковник був головним представником центральної влади на території полку, виконував доручення гетьмана, уряду і Старшинської ради. Користувався великими правами і чимало справ вирішував самостійно. Полковника обирали на полковій раді, але часто його призначав гетьман. Відповідав за впровадження на місцях гетьманських універсалів і карав їх порушників. Розпоряджався земельним фондом полку. Розподіляв землі між козаками (оскільки вони не отримували грошової платні за службу) і визначав повинності селян щодо місцевої шляхти, старшин і Війська Запорозького. Стежив за дотриманням порядку в земельних справах, карав винних за самовільне захоплення земель, угідь, млинів, що належали Військовому скарбу. Збирав податки до Військового скарбу, надавав землі й підприємства в оренду й збирав орендну плату, податки з ярмарків, мита тощо

Воєнно-політичні події Національно-визвольної війни 1650—1653 рр.

Воєнні дії у 1950—1653 рр.: основні події

70 років ФРН: шлях від розділу до об’єднання

70 років тому – у травні 1949 року – постала Федеративна Республіка Німеччина. Восени того ж року виникла Німецька Демократична Республіка. Про те як співіснували ці дві німецькі держави, які між ними були відносини, і як у підсумку одна німецька держава поглинула іншу, Радіо Свобода поговорило з істориком Олександром Івановим.

– У 1945 році Німеччина була окупована і поділена на чотири окупаційні зони: радянську, американську, британську, французьку. Як такого німецького уряду не існувало, усім керували окупаційні адміністрації, які на свій розсуд вирішували багато питань. Наприклад, у 1947 році за їхнім спільним рішенням була ліквідована одна з німецьких держав Пруссія. Мовляв, оскільки Пруссія – це «розплідник мілітаризму та імперіалістичних зазіхань», то її треба ліквідувати.

У цьому контексті Федеративна Республіка Німеччина постала як німецька ініціатива чи з ініціативи тих, хто тоді керував Німеччиною?

– Такі зміни були продуктом багатьох факторів. І якщо поставити питання, хто спричинив розкол Німеччини, то на перше місце треба поставити нацизм, який призвів до катастрофи й до тих страшенних наслідків, яких німці ще ніколи у своїй історії не мали. Вони це називають величезною катастрофою.

Що стосується Пруссії, то це була одна з найбільших територіально та політично і військово найсильніших утворень Німеччини. На ній лежала відповідальність за багато військових акцій. Після окупації союзники були абсолютно вільні – вони починали нову сторінку історії, а самі німецькі історики називають це «годиною нуль». Треба було все переосмислити, визначити винних та накреслити план на майбутнє. Таким зведенням порахунків із минулим стала ліквідація Пруссії. Але натомість на кожній з цих чотирьох окупаційних зон повинні були відновити традиційні німецькі землі.

Німеччина завжди була союзною державою. Навіть коли вона була імперією на чолі із кайзером – це була федерація окремих земель

Німеччина завжди була союзною державою. Навіть коли вона була імперією на чолі із кайзером – це була федерація окремих земель, здебільшого із монархічною формою правління. Коли вона стала республікою після Першої світової війни, то по суті, це також була федерація. Після Другої світової війни були відтворені окремі територіальні одиниці. Зокрема, в радянській зоні було п’ять регіональних земель. І отже, з цього можна було розглядати вихідний пункт для відновлення німецької державності.

Одне з найболючіших питань для німців – хто винен у тому, що вони зазнали такого розколу на 40 років. Після вини нацизму на друге місце треба поставити позицію держав-переможців, які зайняли територію Німеччини по праву переможців. До сьогодні йде дискусія: хто ж винен?

Радянський Союз наполягав на тому, що вина розколу лежить на західних державах. Вказується на те, що Сталін ніколи не закликав до розколу Німеччини, і в документах ніде нема таких його вказівок. Навпаки, у промові 9 травня 1945 року він наголосив на тому, що Радянський Союз не прагне й не хотітиме ані знищення Німеччини, ані її розколу. Логіка розколу Німеччини лежить в реальних діях. Тут хотів би акцентувати увагу на тому, що у політиці дуже велику роль відіграють єдність або навпаки розходження між словом і ділом, між риторикою й справами.

– І все-таки, виникнення Федеративної Республіки Німеччина – це ініціатива німців чи рішення держав, які перемогли в Другій світовій війні?

– Це є наслідок тієї політики, різної за своїми цілями, хоча зв’язаної начебто одним планом або пунктами Потсдамської конференції: демократизація, демілітаризація, денацифікація. Але вже два з половиною роки здійснення цієї політики показали, що на межі 1947-1948 років вимальовується дві різні Німеччини – за економічними порядками, за політичними реаліями, за певними ідейними настроями.

Західні держави прийшли до висновку, що подальше роздроблене існування Німеччини у такому режимі для німців і для світу в цілому несе більше загроз, ніж спроба їх об’єднати

Тоді постало питання: що далі? І врешті-решт західні держави прийшли до висновку, що подальше роздроблене існування Німеччини у такому режимі для німців і для світу в цілому несе більше загроз, ніж спроба їх об’єднати. Ця спроба була ініційована на початку 1948 року. І вирішальним переломним моментом стане не стільки формальне, скільки реальне цементування німців та їхньої економіки – проведення грошової реформи.

– Тобто, Федеративна Республіка Німеччина почалася з грошової реформи?

– Так. Треба було запустити двигун німецької економіки, який заглух, і якщо трохи й запускався, то було більше шуму ніж результату.

– А які гроші були в обігу до цієї реформи?

– До цього часу була рейхсмарка, яка існувала ще в часи Третього Рейху, але вона знецінилась наскільки, що вже не забезпечувала економічні й соціальні потреби. Наприклад, місячна зарплата кваліфікованого робітника була 200-270 рейхсмарок, натомість пачка цигарок коштувала 100 марок. І звідси чорний ринок, звідси карткова система, і звідси незацікавленість виробників легально здійснювати економічну діяльність.

– Постав один німецький уряд на території окупаційних зон британської, французької та американської. А що тим часом відбувалося на Сході Німеччини, де була радянська окупаційна зона?

– І на Заході етап зближення був не одномоментний. Раніше у 1946 році була так звана бізонія, потім на останній фазі у 1948 році долучилася французька зона до англо-американської та виникла так звана тризонія. Французи найбільше опиралися консолідації та централізації Німеччини. У них на це були історичні та політичні причини. І коли була проведена грошова реформа, це одразу поставило Радянський Союз у ситуацію, коли він мав щось відповісти. Звісно, СРСР мав усі можливості військового контролю, щоб не допустити західну марку у свою зону. Буквально через пару днів він оголосив про свою грошову реформу. Та оскільки ще не було надруковано грошей, то на старі рейхсмарки наклеювали купони.

Пам’ятник Леніну перед покинутим «Будинком офіцерів» на радянській військовій базі Вюнсдорф неподалік Берліна

Найбільшим та найжорсткішим кроком СРСР стало запровадження майже на рік блокади Західного Берліна. Оскільки не могли зберегти своїй контроль, адже там теж стала поширюватися нова німецька марка, Радянський Союз хотів витіснити союзників з цього двохмільйонного мегаполіса. І для цього у нього були всі підстави, тому що у Західному Берліні не було жодного теплоенергогенерувального підприємства, а наближалася зима. Тому була надія, що прийде осінь-зима, і без енергії та без тепла берлінці приймуть умови Радянського Союзу.

– І завдяки повітряному мосту вдалося не тільки продовольчу, а й енергетичну проблеми вирішити?

– Так, перекинули тисячі тонн продовольства і товарів повсякденного вжитку, а ще обладнання до електростанцій і навіть вугілля для них – все перекидалося повітряним шляхом.

– Американською авіацією?

– Англо-американською. Це був дійсно небачений в історії повітряний міст на той час.

Американський транспортний літак перед будинком аеропорта Берлін-Темпельгоф, через який забезпечували місто

– Постала ФРН, як реагували Східна Німеччина та ті, хто її контролювали?

– Оскільки західні союзники вже ініціювали не тільки економічне об’єднання, а й політичні процеси, там вималювалася структура політичних партій: християнсько-демократичний союз, соціал-демократи, діяли інші партії. З іншого боку, вони дали можливість вільно провести вибори в землях і сформувати місцеві земельні уряди. Виникла цілком легітимна підстава для подальшого кроку.

Перші вільні земельні вибори, які мали місце в радянській зоні окупації у 1947 році, відбулися всього раз і більше їх ніколи не буде на Сході Німеччини аж до возз’єднання

Радянський союз теж міг би долучитися до формування загальнонімецьких органів влади, але в нього була інша мета. Перші вільні земельні вибори, які мали місце в радянській зоні окупації у 1947 році, відбулися всього раз і більше їх ніколи не буде на Сході Німеччини аж до возз’єднання. І взагалі земельна структура в радянській зоні окупації у 1952 році буде скасована, так само як скасував її Гітлер у 1934 році. Централізованим, авторитарним, а тим паче тоталітарним системам автономія та самоврядування стоять поперек горла.

Ліва партія, керована Кремлем, не могла здобути навіть половини місць. Стало очевидно, що легітимно керувати у такий спосіб цією територією СРСР не міг

Так ось, вибори у радянській зоні показали, що навіть при тому, що Радянський Союз дуже опікувався і навіть привів до об’єднання соціал-демократів та комуністів у єдину партію, на цих виборах ця ліва партія, керована Кремлем, не могла здобути навіть половини місць. Стало очевидно, що легітимно керувати у такий спосіб цією територією СРСР не міг. Тому він не міг приймати ці пропозиції.

Надалі спроби об’єднання полягали у тому, що західні держави пропонували провести вільні вибори у вас і у нас, а Радянський Союз говорив: ні, створімо якийсь центральний орган, де будуть представництва від політичних партій. Просто згори.

– А яким чином і хто згори делегуватиме?

– Партії. Не землі, не виборці обиратимуть, а політичні партії. Це теж не гарантувало перемоги Кремля, але давало шанси погратися й на щось сподіватися.

– Постало дві Німеччини. Як між ними складалися відносини?

– Треба говорити, що їхня суб’єктність була дуже обмежена. І формально, і реально. Тому що вони знаходилися в окупаційному статусі. І на Сході, і на Заході стояли війська. Підготовка засадничих документів – як боннського Основного закону 1949 року, так і Конституції НДР – відбувалося під керівництвом тих, хто ними керував. Тому це були відносини, у першу чергу, між СРСР та США. Це були відносини, які позначили від першої берлінської блокади до ще двох наступних, розгортання Холодної війни, яку врешті-решт Радянський Союз програє.

– Коли ФРН набула суб’єктності? Коли вона стала незалежною від великих зовнішніх впливів?

– З точки зору внутрішньої політики, то це вже було наслідком проголошення ФРН. Відтак держави-переможці надали свободу, прийнявши новий окупаційний статут.

Ззовні Радянський Союз робив наче ті ж самі кроки. У жовтні того ж року проголошена НДР. Але, звісно, що жодного взаєморозуміння, і співпраці між ними – ані економічної, ані політичної. Вже були дві державі й над ними дві великі світові потуги. Єдине, що ще залишалося – незакриті канали комунікації між населенням, особливо у Берліні, єдиному мегаполісі за своєю структурою.

– ФРН проголосила себе єдиною легітимною німецькою державою. Але, з іншого боку, існує НДР – і з нею ФРН встановлює дипломатичні відносини. У чому полягала суть їхніх взаємин?

– Довгі десятиліття між ними не було реального політичного визнання й дипломатичних відносин. Попервах Західна Німеччина взагалі буде розривати дипломатичні відносини з тими країнами, які визнають НДР. Але цікаво, що з Радянським Союзом дипломатичні відносини будуть відновлені, буде візит канцлера Аденауера до Москви у 1955 році. Але слабші держави зазнавали з боку ФРН певного тиску, щоб не визнавати НДР.

– Але сама ФРН у підсумку визнала НДР.

Коли до влади у НДР у 1970-ті роки прийшов Гонеккер, то постала інша концепція – концепція двох німецьких держав та двох німецьких націй

– До початку 1970-х років це було більш пропагандистське змагання – у який спосіб йти до німецької єдності. І Західна, і Східна держави риторично говорила про німецьку єдність. Але коли до влади у НДР у 1970-ті роки прийшов Гонеккер, то постала інша концепція – концепція двох німецьких держав та двох німецьких націй. Тоді проголосили, що ми навічно йдемо різними шляхами й будуємо дві німецькі нації. Таким чином була спроба теоретично і політично легітимізувати, закріпити цей розкол.

Єдине, що не дало цій концепції довго жити – зміни, які відбувалися у комуністичному блоці і в самому СРСР. Наприкінці 1980-х років Радянський Союз постав перед ситуацією оновлення або розпаду, і зрештою сталося друге.

Тоді німці отримали свободу для самовизначення. І вирішальний політичний внесок зробив тодішній радянський лідер Горбачов, якого німці просто обожнюють. Радянська півмільйонна армія залишалася, але Горбачов сказав, що вона не діятиме так, як це було в інших країнах, у тій же Німеччині, у 1950-1960 роки.

– Тобто Німеччину об’єднали прагнення німців до єдності та добра воля Михайла Горбачова?

– Так, всередині німці ніколи не заспокоювалися з тим, що вони будуть розколоті. Але ніхто не міг передбачити, як це станеться. Тодішній німецький канцлер Гельмут Коль, коли прийшов до влади, в його програмі у шести пунктах, останнім пунктом стояло об’єднання Німеччини. Але він завжди наголошував на тому, що це має відбутися у ненасильницький спосіб. Він став канцлером у 1982 році, а вже наприкінці 1980-х отримав реальний шанс очолити процес німецького об’єднання, й очолив.

– Як би ви пояснили, що об’єднання відбулося у той спосіб, що НДР розчинилася у ФРН?

– Я би тут застосовував інші поняття. Розчинення – це асиміляція. Основний закон ФРН взагалі розглядався як тимчасовий, тому й не мав назву конституція.

– А тому що чекали, коли будуть об’єднані усі німці. І одна зі статей цього закону передбачала право інших територій приєднуватися до цього союзу. За цією формулою все й відбулося. Тому що спосіб, на якому попервах наполягав Горбачов – створити конфедерацію і хай ці держави поживуть, а потім поступово зливаються – не спрацював. А чому? Тому що самі німці не хотіли затягування цього процесу. Він набув вибухового характеру, але без насильства.

– Східні німці не вважали свою державність чимось таким, що варто берегти?

Східні німці, попри пропагандистські зусилля, не пишалися своєю державою й не плекали тривалих перспектив на існування у цій державі

– Вони завжди почувалися німцями другого сорту. Вони не могли вільно виїхати в країни західного світу. Та їм навіть у Радянський Союз не можна було вільно виїхати. Відпочиваючи у Болгарії, вони бачили своїх співвітчизників, які жили у шикарних готелях за валюту, вони собі не могли такого дозволити. Тому східні німці, попри пропагандистські зусилля, не пишалися своєю державою й не плекали тривалих перспектив на існування у цій державі.

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».