Чому і хто ходить у музей? Лекція топ-менеджера Британського музею

“На відміну від телевізора, музей може не тільки дати знання, але й змінити людину. Тому ми разом із соціологами вивчаємо безліч речей: скільки часу відвідувачі проводять біля експонату, як ходять у залі, як спілкуються один з одним, і ще безліч речей, про які я хочу розповісти. “

Голова відділу освіти і взаємодії з аудиторіями Британського музею (Лондон) Ксеркс МАЗДА прочитав у Києві лекцію для профільних спеціалістів “Бачення музею зовні: потреби та очікування публіки”.

Зустріч топ-менеджера найбільшого музею Великобританії з українськими колегами відбулася в рамках лекційної програми проекту “Динамічний музей” фонду Ріната Ахметова “Розвиток України” та Національного художнього музею України за підтримки Британської Ради.

Лекція присвячена досвіду роботи з публікою одного з найуспішніших музеїв світу. Британський музей провів широке соціологічне дослідження своїх відвідувачів з метою підвищення рівня взаємодії з аудиторією.

“Історична Правда” пропонує всім зацікавленим відеозапис і конспект лекції Ксеркса Мазди.

Я переконаний, що як спеціалістам у музейній справі нам недостатньо просто виставити наші експонати на стінах. Коли ми показуємо експонати, це є формою спілкування, а спілкування вимагає двох осіб – того, хто передає інформацію, і того, хто її сприймає.

Зазвичай ми думаємо в першу чергу про того, хто передає інформацію – тобто про себе. І не надаємо великого значення тому, як сприймають передане наші гості, що вони розуміють і який досвід отримують.

Двадцять років тому ми почали вивчати це питання – і зараз я поділюся з вами деякими результатами і методиками наших досліджень, які ми проводили разом із приватною соціологічною компанією “Моріс Харґрівз Макінтайр”.

Ми переконані, що наш заклад створено для того, щоб заохочувати наших відвідувачів до участі в роботі музею.

Під “спілкуванням гостей з експонатами” ми маємо на увазі процес із трьох етапів: привабити – залучити – уплинути. Ми хочемо звернути увагу відвідувача на експонат, сприяти тому, щоб він розглянув його усвідомлено і отримав якесь нове знання від цього спілкування.

Розгортаючи цю модель далі, ми ставимо запитання: “Чому гості йдуть в один зал, але не йдуть в інший?” Це вже цікаво для спеціалістів з маркетингу, які працюють над тим, щоб якомога більше людей відвідувало музей.

Зараз я розповім про наші дослідження того, чому наші гості приходять до музею і яким чином вони спілкуються з музеєм.

Є чотири головних категорії у мотиваціях людей, які йдуть у Британський музей – соціальна, інтелектуальна, емоційна і духовна.

Щоб виділити ці категорії, наші соціологи попросили, щоб відвідувачі культурних, художніх, наукових музеїв, ботанічних садів залишили свої відгуки – в цих відгуках вони своїми словами пояснювали, чому прийшли.

Ці відгуки розділили на 15 груп, які потім підсумували у чотири згадані вище категорії. І тепер ми роздаємо відвідувачам анкети “З яких причини ви сюди прийшли?”, де гості просто ставлять галочки у певних анкетах.

Тепер поговоримо про ці категорії більш детально.

Перша категорія – соціальна мотивація. Люди приходять до нас тому, що це одне з найвизначніших місць у Лондоні. Я приїхав у Лондон – я маю побувати в Британському музеї. Це спосіб гарно провести час, особливо із друзями та родиною.

Інтелектуальна мотивація – гості приходять для того, щоб навчитися. Навчитися самим або заохотити до навчання дітей. Це історики, критики, люди з професійними чи академічними інтересами. Ось учора я був у Софійському соборі – і якби я мав інтелектуальну мотивацію, я би цікавився датами і сенсом речей, які там побачив.

Третя мотивація – емоційна. Люди з емоційною мотивацією хочуть ВІДЧУТИ минуле, отримати чуттєвий досвід. Якби я пішов у Софійський собор, керуючись емоційною мотивацією, я би насолоджувався гарними речами у приємному середовищі.

Четверта категорія – духовна мотивція. Ці люди хочуть від’єднатися від матеріального і поринути у духовне, хочуть стимулювати власну творчість від спокійного споглядання. І музей – те місце, де ці люди можуть “перезарядити свої батареї”. Дуже мало людей має духовну мотивацію – лише кілька відсотків відвідувачів.

Загалом у нас приблизно 6 млн візитів на рік, і ось розподіл усіх наших гостей:

Ми маємо також окремі виставки, за які треба платити окремо. Приміром, cпеціальна виставка про імператора Адріана “Імперія та конфлікт”. І ми помітили – у людей, які заплатили за виставку, змінюється мотивація. На інтелектуальну. Люди хочуть більше дізнатися за витрачені кошти.

Ви відвідували цю спеціальну виставку – що ви отримали від цього візиту? Провівши таке опитування, ми можемо побачити, чи відповідають їхні очікування тому, що вони чекали. І ми бачимо, що дуже багато людей отримали набагато більше емоційного досвіду, ніж сподівалися. Тому що колекції, які ми показуємо, спілкуються з людьми.

Цікава деталь. Ми проводили такі дослідження протягом кількох років. Один із найголовніших висновків – гості не можуть спілкуватися з експонатом без базової інформації. Чому він важливий? Для того, щоб отримати емоційний уплив, треба спершу пережити досвід інтелектуальний.

Що ще ми можемо зробити з цими чотирма мотиваціями?

Ми сегментуємо відвідувачів нашого музею – ділимо їх на типи. Це варто робити, бо інакше ми працюватимемо для середнього відвідувача, якого насправді не існує. Ви теж, вочевидь, сегментуєте – на дітей чи дорослих, скажімо.

Відеозапис лекції зі слайдами і українськими субтитрами

Якщо відвідувачі – це шкільна екскурсія, то ми їх відносимо до категорії “школи”, і відповідним чином представимо наші колекції.

Наступний момент, який ми уточнюємо – “сім’я” чи ні? Тут “найголовнішим” відвідувачем виступає найменша дитина в родині. Якщо вона незадоволена, родина залишає музей.

Якщо це не шкільна екскурсія і не сім’я з дитиною, то ми дізнаємося мотивацію відвідувачів. Якщо вона духовна чи емоційна, ми відносимо цих людей до третього типу – “поціновувачі мистецтва”.

Відвідувачів з інтелектуальною мотивацією ми ділимо на два типи – “експерти” (як спеціалісти в окремих галузях знання) і “ті, хто займається саморозвитком”. Останніх дуже багато серед наших відвідувачів, і їм ми представляємо колекції окремим чином.

І ще два типи з соціальної точки зору – “вперше” (ті, хто досі не був у Британському музеї) і “багато разів” (їм просто приємно проводити час у музеї – або кави попити, або привести друзів, котрі приїхали в Лондон, або просто зі знайомими походити музеєм).

Дуже часто екскурсанти не є громадянами Великобританії. Це туристи, і їхня поведінка визначається туристичною мотивацією. Однак “турист” не є для нас корисним типом, бо туристи є дуже різноманітні за іншими категоріями. Тому ми не використовуємо ці дані (турист/не турист) для нашої діальності.

Наступна тема – поговоримо про те, як гості заходять до музею і як вони поводяться всередині. Як вони проходять через виставку чи галерею. Їх чотири.

Перша категорія – ті, що просто прогулюються, ми називаємо їх “браузери”. Як метелик – там пурхнув, там, і далі пішов.

“Послідовник” – це той, хто слідкує за розвитком історії, яку ви розповідаєте. Послідовники обійдуть весь зал поступово.

“Шукач” – він теж слідкує за розвитком історії, але вимагатиме деталізації. Ось я все побачив, але мені потрібно ще цей момент уточнити.

“Дослідник” – він знає багато про конкретну тему, але хоче дізнатися більше. Мене цікавить мистецтво аристократії XVII сторіччя – я прийшов це вивчати.

Мої люди стоять у залах, з секундоміром стежать за часом перебування і роблять нотатки у бланках.

Ось приклад руху “браузера” у галереї, присвяченій єгипетському чиновнику часів Нового царства. На цій картці ви все можете побачити – гість зайшов, побув, подивився й пішов. Тут дві хвилини, там 20 секунд, тут ще хвилина. Пройшов по залу, сподобалося-не сподобалося, пішов далі.

А ось так, у тій же галереї, проходить “послідовник”:

Ми також вивчаємо інші моменти – чи вони взяли аудіогід, чи слухають його, не переходячи до наступного експонату (що означає, що вони не бачать зв’язку між тим, що бачать і чують), чи спілкуються з друзями і як спілкуються.

Вивчаємо і способи спілкування з експонатом, і рівні залученості цього спілкування. Бо побачити текст і прочитати його – це різні речі.

Перший рівень залучення – це орієнтація. Побачив і пішов далі. Другий рівень – дослідження, короткий огляд експонату. Побачив, розглянув і пішов далі. Це неуспішні рівні.

Успішним залучення вважається тоді, коли відвідувач провів хоча б 40 секунд, вивчаючи експонат. Це третій рівень – ми називаємо його “відкриття” – коли гість витрачає час на розгляд. І, нарешті, “занурення” – відвідувач проводить у залі тривалий період часу, глибоко вивчаючи представлене.

Ось частина нашого звіту щодо залученості відвідувачів у експонати виставки, присвяченої художникам епохи Відродження:

Ми вивчаємо також, які засоби передачі інформації були найпривабливішими для гостей. У виставці про художників Відродження ми використовували фільм, стенд із матеріалами для роботи художника того часу, можливість доторкнутися до полотна, основну текстову панель, другорядну текстову панель.

І ми можемо побачити, що найпопулярнішими були фільм (96%) і можливість доторкнутися (91%). А другорядна текстова панель використовувалася найгірше (58%).

Далі вивчаємо наші експонати за глибиною спілкування. Отут провели багато часу, а ця секція невдала – половина людей не затримувалися тощо.

Ось схема галереї про Месопотамію – ми бачимо, який відсоток людей тут зупиняється:

У цій роботі нам допомагають студенти, які роблять заміри, спілкуються з гостями тощо. Ми аналізуємо таблиці, які я раніше показував, щоб зрозуміти – де люди вперше зупиняються, де проводять більше часу, біля яких експонатів люди більше спілкуються один із одним тощо. Ми хочемо дізнатися, про що вони говорять.

Це важливо для того, щоб правильно побудувати розповідь. Зверніть увагу на схему вище – біля ввідної панелі на вході в залу, присвячену Месопотамії, затримується хіба що один відсоток відвідувачів. Або зупиняються, але не читають. Вони так і не дізнаються, про що цей захід. Вони можуть прочитати текст біля експонату, але не прочитають текст на вході. Бо ця категорія людей прийшла дивитися, але не читати.

В наших тимчасових виставках люди переважно рухаються поступово, стежать за розвитком історії. А от на постійних експозиціях гості, як правило, поводяться інакше – вони походять, подивляться, виберуть кілька речей, які здаються цікавими тощо.

Раніше при організації постійних експозицій ми вважали, що гість отримає вступну інформацію на вході, біля ввідної панелі, а потім уже отримуватиме деталі з етикеток біля експонатів.

Але оскільки відвідувач не затримувався на вході, а визначався вже всередині, то короткий текст із етикеток біля експонатів не надавав йому повноти інформації. В результаті гість не дізнавався, що ми хотіли йому сказати про колекцію, а так, схопив деталі, не зрозумівши загальної картини.

Тому на постійних виставках ми прибрали з входу ввідні панелі, а розмістили основну інформацію біля об’єктів, які є найцікавішими (за даними досліджень, приклади з яких наведені вище) для гостей. Ми називаємо такі експонати “ключовими”.

Отже, ключові об’єкти в експозиції визначаються таким чином:

– привабливість експонату (колір, фарби, форма тощо);

– важливість експонату. В нас, приміром, є Розетський камінь Розету, і якщо люди приїхали з України у Британський музей, вони, на нашу думку, мають його побачити;

– інтелектуальність експонату. Ми вибираємо з кураторами 5-6 об’єктів в експозиції, які гість має побачити, щоб охопити загальний зміст.

Ось скажімо, ключові об’єкти в залі однієї з наших виставок, присвяченої годинникам:

Ключовий об’єкт – годинник (в червоному колі), біля якого ми розмістили інформацію про галерею. Раніше цю інформацію ніхто не читав, а тепер вони отримують її одразу. Далі (в білих колах) розміщуються важливі експонати. Біля них є текст, який акцентує увагу відвідувачів – ага, це важливо.

Наостанок хочу поговорити про вплив наших виставок на відвідувачів. Про загальні, зведені результати того, що людина побувала у музеї – з чим він вийшов з музейної будівлі? Не просто отримав нові знання, але й інші впливи. Це телевізор надає знання, а музей може зробити набагато більше – змінити людей.

Отже, що це за впливи?

Почнемо зі знань. Відвідувачі може дізнатися більше фактів, поглибити розуміння. Скажімо, східне і західне мистецтво в одному залі покажуть зв’язки між різним мистецтвом. Зв’язки, яких відвідувачі інкашим чином навряд чи зможуть побачити.

Навички. Ми прагнемо навчити гостя можливістям робити нові речі. Розвиток розумових здібностей, уміння спілкуватися (соціалізація), навіть фізично навчитися, скажімо, шити тощо.

Цінності. Йдеться про співчуття, повагу, самоповагу, толерантність, зміну думки чи ставлення.

Задоволення і натхнення. Музей розважає, дивує, робить здатним до креативності, іновацій, експериментів тощо. Давайте робити музей цікавим.

Прогрес – я маю на увазі зміни у способах управління власним життям. Скажімо, натхнені японською колекцією люди захочуть дізнатися про Японію більше. Або навіть поїхати туди. Або, побачивши єгипетські експонати, вони захочуть побувати в інших музеях із колекціями Стародавнього Єгипту.

Сподіваюся, що наше спілкування надасть деякі ідеї щодо того, як збільшити спілування ваших гостей із експонатами.

Я не знаю всіх відповідей. Щоразу, як ми проводимо дослідження, ми дізнаємося щось нове. Змінюються люди, змінюються технлогії. Ми живемо в дуже цікавий час, час змін. І в цих умовах робота в музеї приносить море задоволення.

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:

Ми запросили британського художника Ґрейсона Перрі [доволі провокативний митець, відомий своєю керамікою, текстилем і трансвеститськими виступами, лауреат однієї з найвпливовіших у сучасному мистецтві премії Тернера (2003) – ІП] попрацювати з нашою колекцією.

Він два роки вивчав наші фонди і зробив дуже незвичну виставку з наших і власноруч змайстрованих ним експонатів. Він свіжим поглядом побачив нові зв’язки між експонатами і описав їх. Він показав відвідувачам зв’язки між різними епохами і регіонами, показав, чому ми є такими, якими є. Для цього й існують музеї – щоб люди могли прийти, отримати зв’язок з експонатами, надихнутися і змінитися.

Коли ми готували експозицію про Стоунгендж, ми будували карту власних знань відвідувачів. Давали їм на вході картки зі словом “Стоунгендж” посередині і просили довкола цього слова написати те, що вони знають про об’єкт.

Деякі гості знали дещо, наприклад, ось:

Інші знали більше і використовували довші слова й категорії:

Це дуже цікавий метод, тому що ви можете отримати дані про те, що відвідувачі знають ДО того, як прийти на вашу виставку.

Ми аналізуємо ці дані за різними способами аналізу – і логічним є попросити людей заповнити ту ж саму картку ПІСЛЯ того, як люди побувають на виставці. Люди будуть щось дописувати у свої папірці – і це спосіб дізнатися, що ж вони пізнали внаслідок візиту. Це теж спосіб дізнатися про те, як краще будувати експозицію.

Приклад неуспішного експонату, який вдалося зробити успішним – камінь млинка, на якому близькосхідні жінки мололи муку. Він знаходився серед більш привабливих речей, але ми розуміли важливість цього об’єкту – він дуже старий і показує, як робили хліб і навіть те, якими хворобами хворіли ці жінки.

Ми переставили його в середину кімнати і підсвітили – і побачили, що поведінка гостей змінилася. Вони зацікавилися, що ж це за камінь такий?

Вплив звуку на залучення відвідувачів. Як показує досвід, багато відвідувачів вважають, що звук відволікає їх від мети візиту. Навіть музика. Звук треба використовувати дуже локально, щоб він не розповсюджувався далеко. Раніше ми чули серед побажань гостей “Було б добре додати звук і запахи Близького Сходу”, але виявилося, що такі спроби дратують відвідувачів. Бо люди не можуть вибрати звук, який слухати – на відміну від того, на що дивитися.

Все більше людей ходять у музей із планшетами та іншими сучасними носіями. Треба подумати, як подати відео та інші носії одразу на планшети. Такі зміни вже починаються в аеропортах і магазинах, тож люди очікуватимуть таких змін і в музеях.

Але хай вас направляє не технологія, а те, що ви хочете сказати. Носій інформації – чи відео, чи картинка, текст, чи щось інше – другорядне питання.

Складно визначити, чи впливають відгуки преси на відвідування музею. Так, ми постійно говоримо з пресою про наші виставки і освітні програми. Бо це допомагає створити інформаційний запит, який гості зможуть заповнити, тільки прийшовши до нас.

Преса також здатна дивитися на речі з цікавих точок зору. І разом із пресою ми збуджуємо і стимулюємо дискусію довола тієї чи іншої теми. Але насправді важко розрізнити вплив маркетингу і вплив медіа. А крім реклами, є ще відгуки друзів і соціальні мережі.

Інтерактивні інструменти – це дуже сильна річ, але треба стежити, щоб вони не відволікали відвідувачів від експонатів. До того ж сам інтерактив коштує дорого, і треба грамотно його застосовувати. Ми пішли наступним шляхом – створили Центр інтерактивного пізнання, де й зосередили наші потужності з мультимедіа. Таким чином ми зекономили на персоналі.

Інтерактив – безумовно корисна річ для роботи зі школярами, але треба не перестаратися, щоб ваші діти побували і перед експонатами, а не лише перед екранами. І залишається запитання – чи зосередити його в одному місці, чи розкидати по всьому музею.

Не має жодних доказів того, що розміщення музейних колекцій в інтернеті спричинить падіння відвідуваності. Навпаки, науковці і просто цікаві люди через пошуковики дізнаватимуться про вашу колекцію – спершу онлайн, а потім захочуть на власні очі.

Не бійтеся розміщувати колекції в мережі. До того ж віртуальні об’єкти можуть розповісти набагато більше про об’єкт, ніж реальний об’єкт, який знаходиться у ящику, хай навіть і добре освітленому. Реальний і цифровий експонат – це різні речі.

Ксеркс Мазда – з 2005 року голова відділу освіти та взаємодії з аудиторіями (Head of Learning, Volunteers and Audiences) у Британському музеї (British Museum) в Лондоні.

1992 – закінчив Кембриджський університет, має ступінь доктора природничих наук в галузі хімії. 1992-2005 – очолював напрям доступу до колекцій у Музеї науки (Science Museum) в Лондоні.

Займається викладацькою і тренінговою роботою у Великобританії, а також у Туреччині, Словенії, Словаччині, Італії, США, Катарі, Ірані, Сирії, Індонезії. Читав курс для провідних музейних спеціалістів Індії за підтримки Уряду Індії.

Тренер і наставник майбутніх музейних керівників у Великобританії. Зовнішній екзаменатор університетських програм з музеєзнавства.

Дивіться інші лекції в рамках проекту “Динамічний музей”:

Запрошуємо до зумузею: як музейники працюють на карантині

Уже рік людство живе в умовах пандемії коронавірусу, яка змінила звичний спосіб життя та змусила подивитися на роботу й дозвілля через екран монітора, а не в реалі. За таких обставин ситуація в музейній сфері залишається дуже складною – саме музеї суттєво постраждали через карантинні обмеження.

Детальніше про те, як Covid-19 вплинув на ці інституції, перехід в онлайн і нові можливості, ми розпитали керівників і керівниць музеїв у Києві, Одесі, Харкові та Львові.

Олександра Ковальчук, заступниця директора з розвитку Одеського художнього музею: «Сьогодні музеї мають говорити про права людини, про історичні контексти, які ми маємо відрефлексувати, щоб рухатися далі»

Як ваш музей пережив карантин порівняно з нещодавнім локдауном?

Минулої весни було дуже складно суто психологічно – ніхто ні до чого не був готовий. Ми мали дуже швидко вирішувати, що робити, як краще комунікувати з нашою аудиторією. Тоді ми прийняли декілька влучних рішень: залишилися в онлайні, проводили дуже багато онлайн-екскурсій музеєм.

Згодом це переросло в зростання попиту на індивідуальні тури. Також у цей момент ми непогано розкрутили музейну крамницю. Під час першого локдауну ми продали сувенірів на 300 тисяч грн, більш ніж 500 людей зробило замовлення. За нашою аналітикою, 63% замовлень були з-поза Одеси. Це було дуже цікавим інсайтом. Дуже часто люди писали, що ніколи не відвідували Одеський художній музей, але вирішили підтримати нас, дізнавшись про нашу ситуацію із соцмереж.

Січневий локдаун був плановим, ми мали час підготуватися, не було такого шокового ефекту, як першого разу. І він був коротким, ми розуміли, коли і як ми повернемося до роботи. Це допомогло спланувати та зрозуміти, яку стратегію реалізовувати.

Щодо карантину як такого, то ми як інституція діяли на випередження тим обмеженням, які накладало Міністерство охорони здоров’я. Ми щоразу вводили додаткові обмеження напередодні того, як їх упроваджував Кабінет Міністрів. У нас дуже вразлива категорія співробітників – це літні люди, особливо ті, які працюють у залах.

Скільки нині працює співробітників у Одеському художньому музеї?

86. І ми нікого не звільнили під час локдаунів.

Який зараз режим роботи в музею?

Оскільки адаптивний карантин триває, у нас є обмеження на кількість відвідувачів. Ми майже не проводимо офлайн-заходів. Залишили індивідуальні екскурсії експозицією, які можуть відвідувати до 10 людей – так безпечніше – люди пересуваються залами, не перебуваючи в одному приміщенні всі одночасно.

Маємо все необхідне для захисту співробітників. Чергові прибиральниці щогодини протирають усі поверхні, миємо ручки, проводимо стерилізацію.

Які нові проєкти реалізували за цей рік?

У нас було менше виставкових проектів, ніж зазвичай. А так ми робимо по шість проєктів на рік. 2020-го мали чотири великі проєкти. І майже всі продовжували через локдаун. У нас була дуже інтенсивна лекційна програма онлайн.

Зрештою, 2020-й ми закінчили з фінансовим зростанням. Якщо у 2019 році за квитки, послуги та сувенірну продукцію ми заробили 2 млн 250 тис. грн, то 2020 рік ми перетнули з цифрою 3 млн грн. Без карантину ми завершили б із 4-4,5 млн грн.

Що для вас змінив цей карантин як для музейниці?

Карантин допоміг нам зрозуміти необхідність гнучкості. Ми маємо бути завжди гнучкими, формати роботи можуть бути дуже різними.

Деякі наші відеоекскурсії подивилися більше ніж 30 тисяч людей, і це допомогло нашим співробітникам відчути по-іншому запит на те, що вони роблять. Відчуття оціненості праці для людей, зазвичай обділених увагою в нашій державі, вкрай важливе. Мені здається, що це головні ментальні зміни, які відбулися.

Як ви оцінюєте державну підтримку музеїв під час карантину?

Я вважаю, що якісь кроки були несвоєчасними – хотілося швидших рішень. Попри все, ми побачили, що Український культурний фонд тричі продовжував термін подачі заявок на інституційну підтримку.

Ми подалися ще під час першого оголошення і отримали ці кошти. Дивно було почути вже третє оголошення подовження терміну. І щоразу додавали опції, на що можна витрачати гроші. А ми вже не використали цієї можливості. Перший раз ми могли отримати більше коштів за більше статей витрат: це було б для нас зручніше.

Утім мені здається, що така інституційна форма підтримки є досить адекватною. Ми теж маємо робити якісь мінімальні речі для того, щоб отримати фінансування: пояснювати, як будемо використовувати гроші, наприклад. Це потрібно, щоб держава могла надати гроші інституціям, які можуть вкласти гроші в конструктивне русло.

Які виклики перед музейницькою справою оголила пандемія?

На мою думку, головні виклики, які постали сьогодні перед музеями, як, власне, і перед країною, це зростання популярності популізму. Тут триває боротьба парадигм мислення – консервативних і ліберальних цінностей. І ми бачимо в деяких регіонах нападки на музейницькі інституції. Так, як було в нашому випадку, коли музей сприймають як храм гарненького, куди приходять, лише щоб дивитись на гарненьке.

Сьогодні музеї мають говорити про права людини, про історичні контексти, які ми маємо відрефлексувати, щоб рухатися далі. Особисто для мене виклик – постійно боротися за право музею бути сучасним, тим, що створює сенси. І це допомагає людям бути гуманістами і ставити в центр людину як цінність у нашій державі. Таке для нас ще незвично.

Юлія Литвинець: генеральна директорка Національного художнього музею України: «Минулий рік показав, що як сильно ми не культивували б технології, необхідність безпосереднього спілкування один з одним і з об’єктом мистецтва залишається»

Як ви осмислюєте пандемію та сучасні виклики?

Пандемія стала викликом для всього світу, і, звісно, ця ситуація поставила перед музеєм нові завдання та, як виявилося, відкрила нові можливості. Ми намагаємося дивитися на всі речі позитивно, тож цей час дав можливість більше уваги звернути на нашу внутрішню роботу.

Наша комунікація з глядачем (лекції, екскурсії, онлайн-події, соціальні мережі тощо) є результатом серйозних наукових досліджень, і тому головним завданням музею під час пандемії став пошук нових способів організації цієї роботи.

Як ваш музей пережив останній локдаун порівняно з минулорічним карантином?

По-перше, у суспільстві змінилося ставлення до цієї хвороби. Якщо на початку це був момент нерозуміння і складності у вибудовуванні логістики процесів, то вже зараз вони більш урівноважені.

Під час першого локдауну ми намагалися максимально ізолювати колег одне від одного: в музеї могли перебувати лише чергові наукові співробітники і лише ті, хто був відповідного віку (не старші 60 років) і мав можливість доїхати до роботи. Як ми пам’ятаємо, громадський транспорт не працював. А після часткового відновлення роботи транспорту потрібно було мати спеціальні дозволи [щоб туди потрапити].

Під час другого локдауну співробітники мали змогу доїжджати до роботи, але експозиція музею все ж була закрита, і всі процеси налаштовувалися таким чином, щоб в одному кабінеті було не більше за двох людей.

Як щодо кадрових змін у музеї?

У цьому питанні ми більш традиційні. Ми не відпускали людей ні під час першого локдауну, ні під час другого. Співробітники працювали дистанційно, виконуючи свою роботу згідно з планом.

Скільки всього працює людей у музеї?

І весь колектив поділений на групи, які працюють у певні періоди?

Так. Наприклад, візьмемо реставраційну майстерню. Там працює четверо людей. Минулого разу (під час весняного нокдауну) постійно виходила лише заввідділу, а всі інші могли вийти лише за виняткової необхідності – адже треба було поділитися перепусткою на громадський транспорт. Нині працюють двоє співробітників, яких потім змінюють інші двоє. Бухгалтерія взагалі ніколи не припиняла роботу.

Які проєкти зараз музей реалізує?

На першому поверсі 19 грудня розпочався проєкт, що порушує питання про побутування тварин і людей в мистецтві ХІХ – початку ХХ століття. Як партнерів ми запросили Київський зоопарк і Благодійний фонд «Happy Paw», котрі ці відносини людини і тварини вже розвивають у сьогоднішньому контексті. На другому поверсі відбувався проєкт, присвячений Великому Державному Гербу, його історії та мистецькому втіленню.

Потрібно не забувати, що, крім локдауну, в нашому музеї тривають реставраційні роботи. Це накладає додаткові обмеження, навіть коли музеї могли приймати глядачів, наш музей залишався зачиненим.

Тому ми максимально пішли в онлайн-режим. У нас проводилися віртуальні екскурсії, які ми викладали на свій Youtube-канал.

Був також графік для відвідувачів. У певний час (12, 14, 16 година) на службовому вході збирали відвідувачів. Попередньо повідомивши, що зайти одночасно зможуть не більш ніж 15-20 осіб. Таким чином вони могли ознайомитися з експозицією не тільки віртуально, але й побачити експонати.

Зараз проєкт про Великий Державний Герб вже закінчився. Ми дивилися на цю проблему в історичній перспективі, починаючи від герба князя Володимира до сучасності. Були представлені різні експонати: печатки, ескізи Герба різного часу й різних авторів – від Василя Кричевського та Георгія Нарбута до Миколи Битинського і Сергія Якутовича.

Нещодавно ми відкрили проєкт, який представляє музей ювелірного дому Van Сleef&Arpels із Франції.

Позаяк найнебезпечніші аварійні роботи на фасаді вже були завершені, можна були відкрити центральний вхід для відвідувачів. Хоча фасад усе ще перебуває в процесі реставрації.

Як держава допомагає музею в ці непрості часи?

Тут треба згадати про підтримку не лише музею, а й усієї сфери креативних індустрій. Минулого року була реалізована державна програма інституційної підтримки від Українського культурного фонду. Наш музей подався на грант і отримав майже 1 млн грн. Крім того, держава відшкодувала витрати музею на придбання дезінфікуючих засобів і засобів захисту.

Як керувати музеєм в умовах пандемії?

Ми звикаємо до онлайн-спілкування, сміливіше використовуємо різні сучасні технології, які часто набагато пришвидшують прийняття рішень.

Настає час іншої культури та інших звичок. Минулий рік показав, що як сильно ми не культивували б нанотехнології, штучний інтелект, необхідність безпосереднього спілкування один з одним і, в нашому випадку, з об’єктом мистецтва залишається.

Коли це все закінчиться успішно, то я думаю, що інтерес до музеїв, театрів, кінотеатрів і попит на них буде дуже високим.

Олеся Островська-Люта, генеральна директорка Мистецького Арсеналу: «За рік люди дуже втомилися від екранного режиму спілкування, ізоляції, браку емоційного і тактильного контакту»

Якщо порівнювати досвід карантину та нещодавнього локдауну, то як команда Мистецького Арсеналу сприйняла ці виклики?

Звичайно, під час зимового локдауну команда була набагато краще підготовлена – і логістично, і психологічно, і з погляду робочих процесів, які аж ніяк не припиняються з локдауном. До січневого карантину ми вже навчилися ефективно працювати малими командами над окремими завданнями віддалено, зрозуміли, як ці малі команди мають координуватися між собою і скільки на це треба часу, вирішили, хто приймає оперативні рішення віддалено, яка робота робиться в такому режимі ефективніше, а з якою складно. І навіть завдяки спеціальній програмі німецького МЗС купили обладнання для зйомок, зумів і живих ефірів.

Словом, організувати все було легше. Але за рік люди дуже втомилися від екранного режиму спілкування, ізоляції, браку емоційного і тактильного контакту. Мотивувати і себе, й інших стало важче. Тобто психологічного ступору, як навесні, немає, але й емоційного включення, радості від роботи теж менше. Це останнє – мабуть, найбільша наразі проблема.

Як зміниться, на ваш погляд, музейницька справа після пандемії?

По-перше, мені здається, що всім стало зрозуміло, наскільки потрібна діджиталізація колекцій: вони мають бути описані і доступні для дослідника онлайн. Це шалене завдання, і на нього піде ще багато років, але уникати його вже не вийде. По-друге, самим музеям стало важче координуватися і організовувати міжмузейні проєкти, бо набагато складніше досліджувати колекції одне одного – особливо коли для цього потрібно подорожувати в інший регіон. Ця тенденція – до співпраці – тільки-тільки увиразнилася, і ось локдаун її пригасив. Подивимося, наскільки швидко відновиться.

Однак є і добре: сумлінні музеї і музейники отримали час і потрібну тишу для ретельнішої і глибшої дослідницької роботи. Ми в Арсеналі, наприклад, саме так 2020 рік і використали – багато думали, говорили і розказували про музейний бік свого існування. Готуємо спеціальну виставку саме про особливості колекції Арсеналу.

Які проєкти планує реалізувати Мистецький Арсенал 2021-го? Яке місце в реалізації матиме гібридний формат?

Наразі ми плануємо три великі виставки і два фестивалі, зокрема Книжковий Арсенал. Але 2021 рік – також рік з багатьма змінними. Успіх залежить від величезної кількості умов: чи уповільниться пандемія, чи переможуть наші проєкти в грантових конкурсах і навіть чи не виникне форс-мажорів на міжнародній політичній сцені, від чого залежать деякі з наших проєктів.

У кожному разі вже цього місяця плануємо відкрити величезну виставку білоруського сучасного мистецтва, а Книжковий плануємо за такою формулою: що складніша ситуація з епідемією, то менший обсяг офлайнової програми і більший обсяг онлайнової. Але якщо ситуація дозволяє, то офлайн розгортаємо максимально. Такий собі принцип сполучених посудин. Це карколомний організаційний процес для всієї команди, але набуті вміння стануть безцінними в майбутньому.

Тетяна Пилипчук, заступниця директорки Харківського літературного музею: «Сьогодні ми розуміємо, що не повернемось у докарантинну епоху і онлайн-формати для музеїв стануть рівноправним способом комунікації»

Яким чином Харківський літературний музей існував в умовах карантину та локдауну?

Ми, музейники, усвідомлювали, що зміни музейної комунікації неминучі і нам потрібно більше уваги приділяти онлайн-форматам, але, традиційно, відкладали цю роботу на потім. Ніхто з нас не був готовий, що так раптово онлайн-комунікація на якийсь період стане єдиною можливістю спілкування з нашими відвідувачами. Сьогодні ми вже розуміємо, що не повернемось у докарантинну епоху і онлайн-формати для музеїв стануть рівноправним способом комунікації: поряд із традиційними походами на виставки поширюватимуться онлайн-візити до музеїв.

Більшість музейників, на мою думку, використовували онлайн-формат у музеях задля того, щоб мотивувати людей прийти до музею наживо. Це живий досвід і живе спілкування, це можливість ігрової освіти (edutainment).

Наш музей завжди себе позиціонував, зважаючи на складні експонати (книги, документи, рукописи), як платформу для соціальної взаємодії та комунікації. Люди приходять до нашого музею, щоб поспілкуватися – з книгою, про книгу, через книгу тощо.

Як ваш колектив відреагував на карантин минулого року?

Ми, як і більшість українських (і світових) музеїв, не були готові до такого раптового закриття експозицій для відвідувачів. І до дистанційної роботи також. Ми якраз розпочали два тривалі цикли лекцій – «Шістдесятники» і «Деконструкція імперських міфів на матеріалах ранньомодерної історії України» (спільно з УІНП). Ці проєкти були розраховані на безпосереднє спілкування лекторів з аудиторією, і ми не відразу зорієнтувались, як їх переформатувати.

Після трьох тижнів першого локдауну стало зрозуміло, що пандемія може тривати не один рік і нам потрібно вчитися жити в нових умовах. Тоді, власне, і почали розмірковувати, з якими онлайн-форматами можемо виходити до наших відвідувачів. Стимулом також стали рекомендації ICOM проводити онлайн Ніч музеїв 2021. Ми дослухались рекомендацій, і це був абсолютно новий досвід і для команди, і для наших гостей. До сьогодні пропрацьовуємо наші помилки, шукаючи свій, найбільш ефективний, спосіб онлайн-повідомлень.

Департамент культури Харкова не вимагав відправляти людей на простій – винятком стали лише ті, хто не міг працювати дистанційно. Музей працював, комбінуючи безпосередню і дистанційну форми роботи. Музейна діяльність – це не тільки спілкування з відвідувачами. Співробітники зосередилися на науковій роботі. Звісно, експериментували з онлайн-форматами. Так, під час першого карантину виник цікавий проєкт «Карантинний архів» – спроба зафіксувати, як харківські поети відрефлексовують карантинні події в художніх текстах.

Наш музейний сад став тим рятівним ресурсом, який допоміг не лише нашому музею. Через краудфандинг ми за тиждень зібрали кошти на тент і обладнали наш лекторій. Ідея була проста і, як на мене, необхідна в цей складний час: створити простір, де різні культурні ініціативи Харкова могли б взаємодіяти зі своїми відвідувачами. Якщо музей має ресурс, який дозволяє вижити в умовах пандемії багатьом культурним інституціям, митцям, то варто зробити цей ресурс доступним для всіх. Це якраз і відповідає місії музею – сприяти розвитку суспільства. І музей, і місто тільки виграють від різноманіття культурних подій. Зрозуміло, що ми дотримувались і дотримуємось усіх карантинних рекомендацій.

Чи звільняли когось за цей час?

На щастя, ні. Змушені були відправити «на простій» кількох людей, але доклали максимум зусиль, щоб наші співробітники не постраждали в матеріальному плані. Так сталося, що кілька літніх працівників таки вирішили йти на пенсію – зважили на те, що перебувають у групі ризику. Самі знаєте, що зарплати музейних працівників дуже маленькі, а з нашою активністю іноді доводиться працювати по 12 годин на день і без вихідних, дистанційна робота вимагає володіння новими технологіями… До речі, у нас є вакансії.

Як восени і взимку музей пережив карантинні обмеження?

Насправді нам є чим займатися, адже триває реконструкція музейної споруди. В архітектурному бюро Олега Дроздова розробили прекрасний проєкт, і тепер ми займаємось оформленням необхідної документації. Карантин дещо ускладнив цей процес, адже не всі державні установи працювали у звичному режимі.

Ми вже давно відмовилися від традиційних екскурсій, в основі нашої комунікації з відвідувачами – спілкування, edutainment, тому поки що не розуміємо, як переформатувати діяльність. Також поки що відмовилися від масових заходів. Проте активніше стали використовувати онлайн-формати. Наша діяльність не обмежується музейними стінами. Три роки тому разом із українським ПЕН Харківський літмузей відкрив літературну резиденцію. Улітку харківський бізнесмен Андрій Набока викупив у легендарному письменницькому будинку меморіальну квартиру для цієї резиденції. Ми перезапустили проєкт і нещодавно відкрили Харківську резиденцію «Слово».

Як щодо січневого локдауну в музеї?

Січневий локдаун збігся із дедлайном подачі проєктів до Українського культурного фонду, і ми отримали більше часу на написання заявок. До того ж готували відкриття резиденції – перші квартирники (одразу після завершення локдауну презентували свої книги Сергій Жадан і Павло Маков, Вахтанг Кіпіані).

Ми провели локдаун за підготовкою нового контенту. Звісно, багато роботи і поза спілкуванням з відвідувачами, як-от наукові дослідження, введення цифрового обліку колекції тощо.

Можу зазначити, що відсутність коштів на спеціальному рахунку (під час локдауну ми не продавали свої послуги відвідувачам) була відчутною. Ми вже звикли, що потроху заробляємо і можемо самостійно фінансувати певні потреби, тому початок року з нульовими рахунками і бентежив, і стимулював думати про інші способи монетизації музейної діяльності.

Яке у вас зараз ставлення до того, що відбувається?

Мені здається, що пандемія прискорила неминучі зміни і музеї стали більш гнучкими, навчились пристосовуватися до обставин, шукати нові способи комунікувати назовні, а онлайнові формати стають звичною формою роботи. Музей повинен вчитися не просідати в такі періоди, коли безпосередня комунікація з відвідувачами майже відсутня.

Що ця пандемія показала вам як музейниці?

У якому напрямку відбуваються зміни. У принципі, ми і так це бачили, але пандемія якось увиразнила ці напрямки руху. Поширення онлайн-форматів повʼязане не стільки з пандемією, скільки з тими глобалізаційними процесами, в яких ми перебуваємо останні десятиліття. Технології відкривають можливості для взаємодії з широкою аудиторією і для експериментів із форматами, яких раніше музеї не використовували, із зовсім іншими для нас способами подачі інформації, які не дублюють наш звичний офлайн, а створюють щось абсолютно інше.

І, звісно, про важливість колаборації, підтримки одне одного, якоїсь спільності, особливо в ситуації фізичної дистанції.

Роман Чмелик, директор Львівського історичного музею: «Віртуальні музеї та експозиції ніколи не будуть викликати таких емоцій, як безпосередній контакт із пам’яткою»

Якщо порівнювати карантин минулого року та січневий локдаун, то в який спосіб команда Львівського історичного музею пережила цей період?

Порівнюючи 2019 і 2020 роки, наші втрати від зменшення кількості відвідувачів і надання послуг склали приблизно 70%. Звичайно, що найбільші втрати були під час жорсткого локдауну.

Якщо говоримо про останній локдаун, то у Львові було досить багато туристів і було багато людей, які стукали в зачинені двері нашого музею. Багато туристів відвідують площу Ринок, а оскільки наш музей здебільшого розташований саме на цій площі – маємо там чотири будинки з постійними і змінними експозиціями, – то ми відслідковували значний попит.

Під час локдауну всі музеї функціонували в найбільш безпечному режимі: дехто віддалено працював, а співробітники, які забезпечували життєдіяльність музею, мусили працювати на робочих місцях. Окрім того, як у перший, так і другий локдаун ми намагалися популяризувати свої збірки у віртуальному просторі. Зокрема, це були різні едукаційні, промоційні та інформативні програми, які готували наші співробітники: віртуальні майстер-класи, різноманітні лекції, наприклад з історії зброї. Працівники нашого музею ставали реконструкторами, показуючи практичне використання мечів у різні історичні періоди у відповідних обладунках.

22 грудня 2020 року ми відкрили новий відділ – Музей історії Львова. Усю минулу весну використали для підготовки нової експозиції, що включало реставрацію пам’яток, роботу з дизайнерами, виготовили нове експозиційне обладнання. Тож під час карантину наші працівники надзвичайно активно і продуктивно працювали над модернізацією наявних і створенням нових експозицій.

Найбільше постраждала жива, безпосередня комунікація з відвідувачами. Вона була перервана і наразі не відновилася повною мірою, оскільки діють певні обмеження. Оскільки зменшилася кількість відвідувачів, то наші фінансові можливості теж скоротилися.

Якою ви бачите державницьку підтримку музею?

Львівський історичний музей є найбільшим музеєм в обласному підпорядкуванні. У Львові є музеї в підпорядкуванні Міністерства культури та інформаційної політики, міської ради, Національної академії наук та інших міністерств. Залежно від засновника і органу управління відрізняються можливості та ступінь підтримки цих установ під час карантину.

Мені складно сказати, якою була підтримка національних музеїв Міністерством культури, але на обласному рівні якихось спеціальних компенсаторних механізмів не було застосовано. Щоправда, все, що було закладено в бюджеті на 2020 рік, ми отримали в повному обсязі: на заробітну платню, охорону, комунальні послуги тощо. Але додаткових коштів, які компенсували б нам втрати від того, що ми були закриті, то Львівський історичний музей їх не отримав.

Як щодо кадрових змін під час карантину?

Ми нікого не звільняли. Єдине, коли наші експозиції були закриті, то більшість працівників виконували свою роботу дистанційно, кому це дозволяв характер їхньої праці. Під час жорсткого карантину найбільше постраждали доглядачі залів, касири, прибиральниці. Ми переводили ці категорії працівників на вимушений простій і, згідно з чинним законодавством, платили їм 2/3 посадового окладу.

Що конкретно змінила пандемія коронавірусу в музейницькій сфері?

Тут можна спостерігати різні тенденції: з одного боку, якщо ми говоримо про психологічне сприйняття, то люди за час тривалої відсутності почали цінувати присутність на роботі і можливість спілкуватися не тільки через комп’ютер. Воно наклало свій відбиток і на проведення різноманітних конференцій – втрачається активність та ефективність безпосереднього спілкування. Віртуальні музеї та експозиції ніколи не будуть викликати таких емоцій, як безпосередній контакт із пам’яткою. Так, круглі столи, конференції, семінари, симпозіуми за допомогою різних електронних платформ і мереж ніколи не замінять живий, емоційний обмін думками. Заборони на відрядження жодним чином не сприятимуть розвитку музейної діяльності.

Співпраця між музеями значною мірою залежить від особистих контактів – якщо ми говоримо про менеджерів, науковців, реставраторів тощо. Наслідком карантинних обмежень буде зменшення активності співпраці, а міжнародна співпраця була зведена майже до нуля.

Проєкти, які були узгоджені ще до карантину, наприклад, організація виставки в Національному музеї Кракова, продовжують реалізовуватися, але наші фахівці не змогли взяти участь особисто. В умовах карантину надзвичайно страждає культурна дипломатія, яка є вкрай дієвим механізмом у налагодженні та розвитку міжнародних контактів.

Які зараз виставкові проєкти ви реалізуєте?

У грудні 2020 року ми відкрили чотири виставки, серед яких дві – з наших фондів. Дослідження, реставрація і популяризація фондових колекцій завжди було пріоритетом діяльності Львівського історичного музею. На виставці «Дзвони чи гармати» показуємо унікальні пам’ятки ливарного мистецтва XVIІ – XX століть. Проєкт «Шляхами древніх цивілізацій» розкриває загадковий і неповторний світ культури країн Середземномор’я та Близького Сходу. Зараз хочемо модернізувати постійну експозицію музею «Арсенал».

За кошти гранту Львівської обласної ради ми облаштували зону для дітей, які прагнуть вивчати археологію. У 2021 році Львівський історичний музей планує ряд стаціонарних і пересувних виставок до 30-річчя незалежності України. У цих проєктах головна увага буде акцентуватися на символах незалежності (гімн, герби, прапори, грошові знаки тощо), основних етапах становлення Української держави, героях і родинах, які боролися за незалежність України у ХХ – ХХІ століттях, постатях відомих державних і військових діячів.

У 2021 році ми також плануємо перебудувати постійну експозицію в Палаццо Бандінеллі. Якщо говоримо про міжнародні контакти, то є домовленості, що Львівський історичний музей буде брати участь в одній виставці у Варшаві в Королівському замку. Ще один проєкт ми будемо реалізовувати разом з нашими литовськими друзями, зокрема Палацом великих князів литовських у Вільнюсі. Також плануємо продовжувати співпрацю над спільним дослідницьким і виставковим проектом із Музеєм історії культури у Магдебурзі.

Які ваші прогнози з приводу інтересу суспільства до музеїв?

На мою думку, люди дуже спраглі відвідування культурних установ. Сподіваюся, що після успішної вакцинації ситуація повинна швидко нормалізуватися і повернутися хоча б на той рівень, який був до пандемії. У кожному разі музейна спільнота часу не гаяла і підготувала цікаві пропозиції. Це був час не тільки на переосмислення певних речей і зміну ціннісних орієнтирів, але й можливість модернізації для багатьох музеїв, які впливають на формування історичної, національної та культурної ідентичності будь-якого суспільства.

Катерина Чуєва, генеральна директорка Національного музею Ханенків: «Культурні інституції України виявилися дуже вразливими – як, власне, в усьому світі. Єдина наша перевага в тому, що ми звикли працювати в умовах хронічного стресу»

Як ваш музей пережив карантин?

Насправді часи непрості, як можна здогадатися з того, що відбувається навколо нас. Якщо говорити про період карантину навесні 2020 року, то це був складний для музею час. Фактично на такий довгий проміжок музей був закритий утретє: вперше це сталося, коли евакуювали колекцію під час Другої світової війни, вдруге – під час десятирічної реконструкції європейської експозиції впродовж 1990-х років. Тоді виросло ціле покоління киян, які не знали, що такий музей існує.

Карантин став викликом і для нас, і для всіх інших культурних інституцій. Мені здається, що під час Майдану була дещо схожа ситуація – коли багато людей були розгублені і не знали, як діяти.

Сьогодні пандемія нам вкотре продемонструвала, що немає на рівні держави чи місцевої влади плану дій у разі надзвичайних ситуацій, які дозволяють з найменшими втратами чи стресами подолати їхні наслідки. Культурні інституції України виявилися дуже вразливими – як, власне, в усьому світі. Єдина наша перевага в тому, що ми звикли працювати в умовах хронічного стресу, недофінансування. Адже навіть у найкращі часи багатьом музеям та іншим культурним інституціям фінансують у повному обсязі фактично лише базові, так звані захищені статті бюджету: заробітна плата, комунальні послуги, охорона.

Наші втрати за ці місяці не оцінюються в десятках і сотнях тисячах євро, як у музеїв країн ЄС чи США. Як музей ми отримуємо дохід набагато скромніший, відповідно, ті втрати, яких зазнаємо, ще не є критичними. Але якщо карантин затягуватиметься і ця історія триватиме ще рік-два або не розпочнеться вакцинація – повернутися до звичних форм роботи буде дуже складно, якщо не неможливо.

У нас і так є багато обмежень, зважаючи на специфіку музейних приміщень. Через наявність експонатів та історичні інтер’єри в більшості музеїв неможливо проводити тотальну дезінфекцію, як у медичних закладах чи закладах освіти. Для нас шукати нові форми роботи, які паралельно приносили б дохід, вкрай важливо.

Значна частина колективу під час локдауну 2020 року потрапила у вимушений простій. Ситуація в музеї стала дзеркалом соціальної та культурної політики держави.

Локдаун січня 2021 року пройшов легше, оскільки обмеження стосувалися тільки прийому відвідувачів, тобто простій (а отже і зменшення виплат) торкнулися меншої кількості співробітників. Січневий локдаун ми використали переважно для різних внутрішніх робіт, як-от укріплення підвісів для картин у залах, де зазвичай проходять виставки. У музейному господарстві завжди є що робити.

Науковий колектив переважно готувався до щорічної звітної конференції “Ханенківські читання” (відбулася 21 січня) та до низки проєктів, що мають бути презентовані навесні. З них уже 5 березня стартує виставка одного з найцікавіших творів нашої колекції – триптиха «Спокуси Святого Антонія», виконаного в майстерні Ієронімуса Босха. Триптих щойно повернувся після тривалої реставрації, на виставці можна буде роздивитися і сам твір, і дізнатися про результати найновіших досліджень.

Які проєкти музею припали на локдауни?

Буквально за місяць до карантину 2020 року ми відкрили виставку «Дар Василя Щавинського (1868–1924)», про історію його колекції мистецтва північних шкіл (Нідерланди, Фландрія, Голландія) XVI-XVIII ст.ст. Василь Щавинський був патріотом України, був громадянином Української держави під час подій 1917-1921 рр.

Через локдаун виставку було суттєво продовжено, і це дало змогу презентувати в її рамках картину, котру Україні повернули Сполучені Штати Америки. Це твір французького художника XVIII століття П’єра Гудро «Коханці (Блудний син з повією)». Він надійшов до музею у складі колекції Василя Щавинського і був втрачений музеєм під час Другої світової. 2013 року картину було віднайдено в США. Процес повернення тривав 7 років. До музею картина повернулася напередодні локдауну 2020 року.

Загалом ми змушені були переглянути весь графік виставок і публічних програм 2020 року, а також розуміємо, що суттєві зміни можуть відбутися й цього року, оскільки все залежить від епідемічної ситуації в Україні та у світі. Ця невизначеність багатьох людей виснажує. Усі хочуть повернутися до звичного плину роботи. Дистанційна робота для музейників – це дуже складно. Так можна вести частину наукових досліджень або писати статті на базі зібраних раніше матеріалів чи доступних оцифрованих архівних документів.

Деякі музеї й заповідники відкрили свої території, наприклад «Софія Київська». Але в багатьох музеях з запуском після локдауну у 2020 році в умовах суворих протиепідемічних обмежень були відчутні складнощі, адже всі внутрішні процеси довелося перебудувати для можливості приймати відвідувачів у нових умовах і для більшої присутності музеїв онлайн. Ми ще минулого року ввели суворий внутрішній режим і дотримуємося його – обов’язкові маски на робочому місці, відкладені до кращих часів кава на нарадах, спільні обіди співробітників і багато інших звичних речей. Вважаю це виправданим, бо мова про безпеку людей.

Наскільки необхідна державна підтримка у сфері культури?

У тому стані, в якому є наше суспільство, державна підтримка, безумовно, необхідна. Є закріплені Конституцією права громадян. І частина з цих громадян має складнощі з їхньою реалізацією. Держава мусить надавати свою підтримку там і тоді, коли хтось або щось потребує особливого захисту.

Ми говоримо, що музейні пам’ятки, колекції самі себе не захистять. Це означає, що, з одного боку, має бути державна підтримка (у широкому сенсі), а з іншого боку – громадська підтримка, відчуття причетності до культурної та природної спадщини. На прикладі Одеського художнього музею бачимо, наскільки складно і наскільки важливо отримати цю підтримку. У деяких випадках з державною підтримкою трохи простіше.

Від радянських часів у спадок Україні лишилася певна мережа музеїв, яку, власне, і підтримує державна та місцева влада. Ця мережа потребує трансформації, і з нею можна працювати. Але через відсутність сутнісних, глибинних реформ інерція рано чи пізно вичерпається, а інфраструктура безнадійно застаріє, власне, вона вже зараз руйнується, що також несе великі ризики втрат. Тому вкрай важливо виробити системний підхід і нарешті почати реформу галузі.

Які основні виклики стоять зараз перед музейниками?

Тут є і персональні фахові виклики, які впливають потім на якість твоєї роботи (і це починається з освіти, бажання змінюватися, розвиватися, створювати щось нове). І є група зовнішніх викликів, як-от уже згадана застаріла інфраструктура, відсутність реформ, низький рівень оплати праці. Останнє знекровлює царину і далося взнаки й під час локдауну. Наприклад, музейні доглядачі – люди, без яких поки що жоден музей в Україні не існує, опинилися на карантині. І вони отримували десь по 1300 гривень на руки на місяць. Добре, якщо в людини є ще пенсія, а якщо ні? І музей фактично не міг би ніяк допомогти. На жаль, чимало музейних співробітників мусять десь паралельно працювати, щоб дозволити собі роботу в музеї.

Музейна справа багато чим завдячує саме ентузіастам. Але це ж не може тривати вічно. Науковці могли б давати набагато якісніший продукт за умови належної оплати праці, коли є можливість зосередитися на музеї, а не розриватися між кількома роботами. Також дуже важливі для нас усі ті, хто забезпечує нормальне щоденне функціонування музею – фінансові та господарські служби, але в них чомусь не лише менші оклади, ніж у науковців, але й відсутнє право на низку додаткових виплат, наприклад, за музейний стаж. Знайти кваліфікованих співробітників, наприклад, відповідальних за фінанси, на 3-4 тисячі гривень, навіть з обов’язковою доплатою до… мінімальної заробітної плати – як-то кажуть, «ви серйозно?».

Ще один виклик – це процес переосмислення ролі музеїв у розвитку суспільства. Музей – це про критичне мислення, а не про творення нової міфології. Це питання творчої свободи і відповідальності, питання дослідження, музеологічної теорії і кураторських практик. Не може бути якогось одностороннього, ідеологічно «правильного» наративу, як було в музеях у радянський час. Музей – це про академічну свободу та фахову етику. І повторюся – про критичне мислення і значною мірою про громадянське суспільство та права людини, навіть якщо це «просто» художній музей.

Перші п’ятеро директорів Музею Ханенків зазнали репресій або переслідувань чи тиску. Двоє з них були розстріляні у 1930-х роках. Репресії та утиски довелося пережити і низці співробітників музею. Скільки вони могли б зробити, якби жили у вільній демократичній країні? Тому сьогодні я підтримую бачення наших колег з інших країн, котрі вважають, що «кожен музей може бути музеєм прав людини».

Де ти працюєшЯ працюю у Національному художньому музеї

від станції метро «Майдан Незалежності» вулицями Хрещатик та Грушевського

Музей заснований зусиллями української інтелігенції наприкінці ХІХ століття як перший загальнодоступний музей Києва. Будівля споруджена за проектом московського архітектора Петра Бойцова у неокласичному стилі. Доопрацьовував проект та керував роботами київський зодчий Владислав Городецький. Скульптурне оздоблення фасаду виконали в майстерні Еліо Саля.

Першу виставку тут відкрили у недобудованому приміщенні в серпні 1899 року.

Юлія Литвинець

генеральна директорка музею

Прийшла працювати у музей у 2001 році, відразу після інституту. Спочатку як молодша наукова співробітниця, старша наукова співробітниця. Потім я була директоркою благодійного фонду музею, далі з травня 2004-го головним зберігачем. Зараз – генеральна директорка.

Про Національний художній музей

Земельна ділянка була не найкраща. Тут було болото, хоч його гарно називали «Олександрівський сад». Місце мало доволі погану репутацію, тому будівництво музею «врятувало обличчя міста». Найкращі ділянки віддавали під банки та прибуткові будинки.

Будували музей коштом меценатів – Терещенків та Ханенків. За зразок брався берлінський музей. Також російський цар Микола ІІ дав велику суму, якої не вистачало на будівництво, тому деякий час музей мав його ім’я. Хоча збором колекції та утриманням музею займалися київські меценати. Збірка була різноманітною: від археології, антропології та історичних предметів до ікон та декоративно-прикладного мистецтва. Коштів вистачило лише на будівництво третини музею. Фактично він досі недобудований.

Мене часто запитують, чому в Україні немає Лувру? Лувр був, але потім його «розірвали» на різні музеї. Коли прийшла радянська влада, колекцію почали ділити. З Київської картинної галереї зробили Музей російського мистецтва, куди передавали всі твори, які вважалися авторства російських художників. Потім концепція змінювалася – твори повертали нам, потім ми знову повертали їм. У 1936 році відділилася історична колекція – не тільки археологія, а й історичні портрети, булави. Тепер це Національний музей історії України. Наступне велике від’єднання – збірка творів Тараса Шевченка та художників, яких пов’язують із ним, бо створили Музей Тараса Шевченка. У нас лишилося тільки кілька творів Сошенка. Все, що є зараз, пов’язане із Шевченком, це пізніші надбання. 1956 року створили Музей декоративно-прикладного мистецтва, спочатку як філію нашого музею, потім як окремий музей. Залишилося тільки українське образотворче мистецтво, бо те, що стосувалося західного мистецтва, передали в Музей Богдана і Варвари Ханенків.

А ще музей вісім разів змінював свою назву. У народі нас навіть називали археологічним музеєм. Змінювалися документація, печатки, бланки, але великі зміни приносили саме від’єднання колекцій.

Основне фінансування музею – державне. Воно стосується захищених витрат: заробітна плата, комунальні послуги, послуги охорони. Кошти на комунальні та охорону дають не в повному обсязі. Наші меценати, спонсори, друзі допомагають реалізувати проекти та підтримувати стан споруди. Фактично вони покривають усі витрати, які мала б покривати держава. Сьогодні дух меценатства відновлюється – це вже нова плеяда меценатів. Ми називаємо наш благодійний фонд «Дружнє коло», бо меценати підтримують нас не лише матеріально, а й духовно – інколи є потреба не тільки в грошах, а й у дружній пораді.

Сподіваюся, що у листопаді музей отримає нову айдентику. Ми працювали із зовнішніми експертами, які довго працювали в музеї, спілкувалися, ходили по фондосховищах, слухали екскурсії. У якийсь момент вони повністю занурилися в музей. Трошки пізніше розкажемо, хто це.

Як формується колекція музею

Переважно твори мистецтва нам дарують художники, меценати, спонсори, власники. Спочатку предмет проходить через фондову закупівельну комісію музею, до якої входять музейники, які визначають, чи твір буде до основного фонду зарахований, чи до науково-допоміжного. Основний фонд – це пам’ятки найвищого ґатунку. Науково-допоміжний – також фонд музею, але з простішим обліком. Його постійно переглядають і те, до чого через певні обставини ставилися обережно, наприклад, як до авангардного мистецтва у радянські часи, – переводять до основного фонду.

У нас мало експозиційних площ, тому відбір жорсткий. Експозиція побудована за хронологічним принципом: розповідаємо історію мистецтва, від ранньої пам’ятки до 2000-х років. Також ми враховуємо слід художника в історії.

З 2001 року ми переробляли нашу експозицію вже 4 рази. Вона перебудовується приблизно раз на 3-4 роки. Класичний варіант – це раз на 8 років, але ми розташовані в центрі міста, в урядовому кварталі. Через обставини, які не можна назвати науковими – під час Помаранчевої революції і Революції гідності – ми евакуювали колекцію. На першому поверсі повністю зняли експозицію, другий поверх не чіпали – там мало вікон, ми зашили повітроводи, аби не потрапляли чад і попіл. Після цього треба було відновлювати експозицію, і це була добра нагода ще раз переглянути наш погляд на речі.

Узагалі наша збірка налічує близько 40 000 предметів. У постійній експозиції представлено менше 1% всієї збірки.

Зараз ми намагаємося відходити від традиції організації одної виставки на місяць. Це велике навантаження на колектив. І не всі глядачі встигають подивитися за цей час. Аби виставка була якісною, вона має експонуватися не менше 2 місяців. Цього року було 5 проектів. Зараз можна подивитися твори Аксініна, а наприкінці року відкриється виставка Харківської школи авангарду.

Ольга Балашова

заступниця директорки з розвитку

Працюю тут з 1 вересня. До цього багато співпрацювала з музеєм, бо я мистецтвознавиця. Викладала 8 років у Національній художній академії. Національний музей – це місце сили, куди ми приходили зі студентами, робили тут проект. Це центр художнього життя і напруги, де сходяться всі силові лінії художнього життя України і Києва.

Коли Юлія Литвинець запропонувала мені стати частиною музейної команди – у мене не було шансу відмовитися. Я вже працювала з колегами над створенням Музею сучасного мистецтва і зрозуміла, що неможливо бути лише наполовину в музеї – у цю історію потрібно зануритися повністю.

У нас багато планів, ідей, амбіцій. Тут був закладений фантастичний фундамент, є традиція, яку нам треба розвивати. Для нас це великий виклик, тому що інституція має 118 років неперервного досвіду. У сфері культури в Україні це унікальна історія, для Києва – головний музей. Колекція представляє не лише західний та східний регіони, а й центральний. Хоч кількісно вона і не найбільша в Україні, це найрепрезентативніша колекція українського мистецтва у світі.

Ядро нашої аудиторії – люди, які завжди ходитимуть до музею, незалежно від того, хто його розбудовуватиме. Вони просто дуже люблять ці твори та усвідомлюють, що тут їхня ідентичність має об’ємний, матеріальний вигляд і з нею можна бути у діалозі.

Але нам важливо розширити аудиторію і зробити так, щоб молоді люди, які навіть не цікавилися мистецтвом або цікавляться тільки сучасним мистецтвом, усвідомили, наскільки цікавим і глибоким може бути дотик до мистецтва минулих століть.

Єдина перешкода на цьому шляху – медіація: як говорити, думати про це, як комунікувати з різними аудиторіями. Наше завдання – сформувати поле, в якому можна вільно думати і говорити про ці речі; без канону, який потрібно витримувати. Аби зрозуміти, що це мистецтво – частина тебе, твоєї історії, історії твоєї родини, країни.

Для нас важливо донести, що цей музей є нашим. Він не чийсь, не державний, він належить кожному, хто живе в Україні, тому що мистецтво – частина нашої історії.

Наступного року плануємо великі реставраційні роботи: відновимо фасад будинку, скульптурне оздоблення, замінимо дах. У нас немає можливості для радикальних перебудов. Для повної реконструкції музею потрібно повністю виїжджати, забирати всю колекцію. Також треба гроші, воля, новий музейний простір – у цьому ми вже не вміщаємося. До того ж це пам’ятка архітектури.

Ми також плануємо працювати із внутрішнім середовищем музею. Ми хочемо зробити так, щоб людина, яка приходить сюди, відчувала себе комфортно, навіть не думала, чому їй тут добре. Змінити цей простір, щоб на тілесному рівні людині тут було затишно. Будемо працювати з молодими архітекторами – Олександром Бурлакою та Олексієм Биковим. Вони досліджуватимуть протягом кількох місяців музей з точки зору тих, хто в ньому працює, хто до нього приходить і хто не приходить. Далі зроблять аналіз, на основі якого ми робитимемо мікровтручання. Простір змінюватиметься завдяки світлу, інформаційним табличкам, меблям. З’явиться свій магазин, музейна кав’ярня – нормальні речі для всіх європейських музеїв.

Музей постійного співпрацює з молодими художниками, які створюють сучасний художній процес. Задовго до появи Pinchuk Art Centre та «Мистецького Арсеналу», Нацмузей був єдиною установою, яка могла їх підтримувати і давати можливість бути побаченими. Це позиція музею і людей, які тут працюють – завжди підтримувати сучасних художників, бути відкритими.

Нам потрібно відновити зв’язок між поколіннями, між історичними епохами. Залучення сучасних митців до розуміння митців минулих – є нашим вектором розуміння, як працювати з історичним матеріалом. Сучасні художники не просто представлятимуть свої роботи, а виступатимуть медіаторами.

Наприклад, до виставки Олександра Аксініна – львівського графіка 1970-х років – ми залучили молодого українського митця Івана Світличного. Він робив увесь дизайн експозиції, а також створив медіа-кімнату, в якій можна потрапити всередину графіки Аксініна.