Източнобалканската свиня от А до Я

Как да отглеждаме породата, какво е субсидирането и къде е пазарът, разказа Радостина Донева за Фермер.БГ

Източнобалканската свиня е единствената порода свиня в България, за която е разрешено пасищно отглеждане. Животните целогодишно са навън и сами набавят около 70-80% от храната си. Това каза за Фермер.БГ Радостина Донева, председател на Асоциация за развъждане и съхранение на Източнобалканската свиня (АРСИС).

“Източнобалканската свиня е единствената древна порода свине в България, която според специалистите е оформена изцяло под влиянието на естествения отбор със сравнително слаба намеса на човека. Тя е и една от малкото автохтонни породи свине в Европа и е единствената, за която е разрешено пасищното отглеждане”, обясни Донева.

Характерното местообитание на Източнобалканската свиня са широколистните горски терени и необработваемите земеделски площи. Такива в България се явяват районите на Източна Стара планина, Средна гора и Странджа. Понастоящем отглеждането при пасищни условия е ограничено само до териториите на 13 общини в областите Шумен, Варна и Бургас.

“В различните сезони свинете се хранят основно с наличната храна, която могат да си осигурят на пасището – жълъди, корени, гъби, понякога и трюфели, горски плодове, билкови треви, охлюви, червеи. Преди жътва, когато има риск да тръгнат по житата, се подхранват по-силно, за да могат да стоят на едно място. На ден могат да изминат много дълги разстояния и за да ги задържим, ги храним допълнително с цяло зърно – царевица, ечемик, жито, в зависимост от сезона и наличната храна навън, а ако има много жълъди, нищо не им се дава, допълни председателят на АРСИС.

“През 2008-2009 година за първи път кандидатстват за субсидии. В началото ни бяха подвели, че можем да кандидатстваме и по някаква мярка за полупланински райони, после ни глобиха и се наложи да връщаме средства. Основният източник на външно финансиране е Програма за развитие на селските райони (ПРСР), мярка 10 “Агроекология и климат”, направление “Застрашени от изчезване местни породи”, това каза животновъдът Кульо Кулев, който отглежда около 200 чистопородни свине порода Източнобалкански.

Радостина Донева допълни, че първите години е имало неяснота по отношение на това как се прилагат мерките конкретно за тази порода свиня. По документи Източнобалканската свиня се води пасищно животно, но обитава горски терени, а не земи със статут мери и пасища.

“Почти всяка година, да не кажа и всяка, има някакви неразбирателства на местно ниво какви терени ще се отпускат от съответното горско стопанство или от общината. За 2015 година субсидиите трябваше да бъдат изплатени до края на годината, платиха ги февруари 2016. Субсидиите за тази година стопаните ги получиха края на април – отново с няколко месеца закъснение”, добави тя.

Кулев от своя страна обясни, че интензивният им сезон, през който се планира колко животни да оставят и колко да заявят за субсидии, е есента. Подобно забавяне е пагубно за тях, но е факт. За съжаление такива проблеми има и при всички други земеделски стопани.

“До преди три години основната реализация беше от търговци – идваха търговци и купуваха живи свине, без да казват за какво ще ги използват. През 2015 година решихме да намерим някаква възможност, да се свържем с крайни клиенти, които да си купят месо и съответно ние да се ангажираме с целия процес. Тогава минахме през цялата бюрократична машина за реализацията на прясното месо, а за преработен продукт все още не ни стигат силите”, разясни председателят на АРСИС.

Животновъдът каза, че предлагат месото си на крайни клиенти – физически лица и ресторанти в София, Стара Загора и Пловдив. Към края на 2016 година от АРСИС започват инициатива по създаване на горско дружество, което да изкупува живите животни и да се ангажира с цялата логистика, администрация и търсенето на клиенти.

Източнобалканската свиня е средна на ръст и живее свободно около 15 години като завършва своя растеж на около 3-годишна възраст. Достига полова зрялост около 9-ия месец след раждането. Израснали, женските свине в развъдна кондиция тежат 60-70 кг, а мъжките – около 80-90 кг. Животните от Източнобалканската порода имат задоволителна угоителна способност, като могат да достигнат до 100-130 кг живо тегло.

Източнобалканската свиня е напълно пригодена към местните климатични условия, много лесно приспособима е и крайно издръжлива. Дори големи температурни амплитуди не оказват влияние върху развитието и здравето на животните. Имат силно устойчиви гени и сравнително рядко боледуват. Тъмната пигментация на кожата ги пази от слънчеви изгаряния през лятото, а четината и сланината – от измръзване през зимата.

Източнобалканската свиня, подобно на дивата, е къснозряла. Обикновено женските се опрасват 2 пъти в годината – през пролетта и есента. При младите майки обикновено броят на приплодите е по-малък – между 4 и 6 родени прасенца, а при по-възрастните 7-8 и повече. Напоследък се забелязва тенденция за увеличаване броя на новородените прасенца. Бременността, с много редки изключения, трае 114 дни или 3 месеца, 3 седмици и 3 дни.

До ден-два преди раждането женската се отделя от стадото и сама си определя мястото, където да роди. Обикновено го избира закътано, в близост до естествен водоизточник и го подготвя сама като донася шума и я оформя с глава и копита. Раждането е желателно да стане без намесата на стопанина. Свинете имат изключително изявен майчински инстинкт и инстинкт за самосъхранение и ако решат, сами прочистват болните и недоносените новородени прасенца.

До десетина дни след раждането свинята-майка се връща при стадото с прасенцата си. Кърми ги поне 2 месеца. Интензивността на растежа на прасетата от тази порода е доста забавен. За да наддадат един килограм живо тегло, е необходимо да изядат седем и повече килограма храна. В първите месеци след раждането е желателно малките прасенца да се подхранват от стопанина с оглед оптималното им развитие. Изключение правят периодите на изобилна паша. Подхранването, ако такова се налага, може да започне от 15-20-ия ден след раждането, за предпочитане със зърнени храни.

Е свиня качка

“Час, проведений на полюванні, Богом в термін життя не зараховується.”

Мисливський вислів

Кампанії ГС “ВМС”

• Всеукраїнське мисливське віче
• Міжнародний досвід
• Боротьба з антимисливським рухом
• Реформуємо мисливську галузь
• Позитивний імідж мисливців
• Мисливська “Жіноча ліга”
• Збереження довкілля
• Лосю не місце в ЧКУ
• Ліміти та норми – своєчасно
• Незаконне знесення веж
• Стоп браконьєрству!

Війна росії в Україні

Практичні поради по розведенню дикої качки

Мисливські господарства, що мають в своїх угіддях закриті водойми площею 15-100га, можуть підвищити чисельність дикої качки шляхом її штучного розведення. Це не тільки ефективний спосіб відтворення нашої фауни, а й шлях до задоволення мисливського попиту.

Системи розведення крижня спрощено можна розділити на два види:

1. Без інкубатора – качки самостійно насиджують і вирощують молодняк, який потім випускають в угіддя. Таким чином від кожної качки можна очікувати 2-і кладки, і в середньому за сезон 15-20 каченят.

2. З інкубатором – яйця з качиних гнізд відбирають і закладають в інкубатор. Таким чином від кожної качки можна отримати до 40-50 каченят.

Як правило, качка несе по 1 яйцю в день, поки їх кількість не досягне 8-12 штук, потім висиджує їх протягом 22-28 днів. На першому і другому році життя у крижнів найкращі показники яйцекладки і виводимості. Після двох сезонів розмноження птахів вибраковують, а основне стадо поповнюють молодняком цього року. Оптимальною віковою структурою вважається: 60% молодняку і 40% дволіток. Оскільки качки при штучному розведенні є полігамними, найкращі показники дає їх утримання у співвідношенні – на 3-4 качки 1 селезень.

Будівництво пташника і утримання качок

Дикі качки не є вибагливими у догляді, добре переносять холодну пору року, тому не потребують надскладних спеціальних умов утримання. Найбільш оптимальним по співвідношенню ціна/якість є пташник, виконаний з дерева. Найкраще розміщувати його на підвищенні. Зазвичай він має прямокутну форму, фундамент може бути відсутнім – невелику і легку будівлю можна помістити на стовпчики, а грунт під нею засипати гравієм.

Підлогу накривають підстилкою з сухого волокнистого торфу, сіна, подрібнених стрижнів качанів кукурудзи або дрібної стружки. Забруднені ділянки підстилки застеляють новим шаром, а повністю її змінюють 1 раз на рік після закінчення яйцекладки.

Якщо пташник розділений на секції, їх відгороджують металевою сіткою до стелі. Із зовнішнього боку пташника передбачений вихід у вигул. Висота вигулу достатньо 2м, огородження виконано з сітки з вічком до 20х20 мм – при більшому розмірі сітки каченята стануть ласощами для ласки або криси. Щоб убезпечити стадо від норки – сітку вигулу необхідно закопувати на глибину від 70см до 1м, в залежності від ґрунту. Але оскільки сітка має властивість псуватися – можна закопати в траншею шифер, який буде з’єднаний з сіткою. Для забезпечення укриття від сонця і негоди покрівля пташника повинна виступати, утворюючи навіс для можливості укриття качок від негоди і палючого сонця. Іноді вигул пропонують залишати без сітчастого «даху», щоб приваблювати до качок диких селезнів, проте тоді він перетворюється в годівницю для хижих птахів. Якщо все ж було прийнято рішення зробити вигул без верхнього покриття, качкам підрізають махові пера на одному з крил. Щоб не робити цю процедуру постійно, досвідчені качатники використовують інший метод. На одному крилі натягують шкіру з пір’ям в сторону тулуба і відрізають останню фалангу по суглобу, шкіру натягують за суглоб, перев’язують і чекають загоєння. В результаті одне крило виходить більше і качка не може полетіти.

Вигули повинні бути обладнані водоймою. Перший варіант – коли пташник розміщений поблизу від відкритої водойми, вигул будують із захопленням частини цієї водойми, огороджуючи його частину сітками. Другий варіант – облаштування канави для купання. Її ширина не менше 1-1,5м, найглибше місце не менше глибини 50-60см, обладнана пологими берегами для вільного виходу. Роблять її з бетону або ж з сучасної поліетиленової плівки, передбачаючи можливість скидання води – поповнювати свіжою водою її необхідно хоча б раз в 4 дні. Плавання в морозний час року матиме наслідком те, що мокрі пера будуть примерзати до підстилки та при підйомі качки вони обірвуться. Тому в морози раз в тиждень качок заносять в тепле приміщення з коритом з водою. Після купання качки підсихають, чистять і змащують свої пір’я, а потім їх повертають в пташник.

Підлоги в вигулах земляні, в холодну пору року поблизу від будівлі пташника викладають солому або сіно для комфортної «лежання» качок.

Особливе значення має освітлення, тому пташники повинні бути обладнані вікнами, бажано з фрамугою, що відкривається, тоді в зимову пору року при провітрюванні повітря буде спрямоване у стелю.

На підлозі для качок встановлюється годівниця в формі прямокутника. Поїлки же можна встановлювати на висоті до 20см від підлоги, щоб качки в них не купалися. З цією метою ємності для води можна накривати сіткою з великими вічками, в які качки просовують голови для пиття.

Так качок утримують в непродуктивний період – з літа до закінчення зими. Завдяки тому, що пташник має отвір і «трапи» – птахи можуть вільно переміщатися з пташника у вигул.

Утримування качок в період розмноження передбачає установку гніздових будиночків. Їх споруджують з фанери або дерева: 1 «батарея» для розміщення до 10 самок, в якій для кожної є відсіки шириною 30см, глибиною 40см, висотою 40-50см. Підстилка – сіно або солома – повинна завжди утримуватися в чистоті.

Зазвичай «будиночок» залишають без передньої стінки, замість якої є поріг висотою 3-5см, що перешкоджає викочування яєць. Але існує і більш комфортна і затишна для качки конструкція (див. Фото). В такому випадку на «верхньому» поверсі розташовується селезень, на «нижньому» з круглим отвором – качка висиджує яйця. Тоді селезень не буде її турбувати і зганяти з гнізда. Якщо утримування качок передбачає наявність інкубатора, задня кришка «будиночку» виконана у вигляді кришки, що дозволяє людині збирати яйця, додатково не турбуючи качок. Зазвичай несуться крижні вранці, а перевірку наявності яєць здійснюють під час виходу качок на годівлю.

Товарний молодняк утримується для подальшого випуску в угіддя (свої або на продаж). Випускати в природу можна лише молодняк, отриманий з яєць, відкладених до середини червня, бо до відкриття полювання вони не зможуть повноцінно літати. Ремонтний – для поповнення батьківського стада.

Не пізніше ніж через 10 годин після вилуплення в інкубаторах молодняк переводять на вирощування. 3-5 днів каченята утримуються в обгородженому просторі, де підтримують температуру 28-30°С. На 5-7 день каченятам відкривають доступ до секції вигулу, відгородженої тимчасовою перегородкою висотою не менше 50см, яку прибирають на 12 день. Секція для молодняка повинна бути обладнана джерелом локального обігріву. Він може бути нижнім або верхнім. Нижній обігрів роблять, укладаючи карбоновий нагрівальний кабель, який можна накривати соломою – завдяки чому каченята рівномірно розподіляються по усій площі качатника. Верхній обігрів забезпечується шляхом підвішування лампи, однак в такому випадку каченята можуть збиватися до купи і травмувати один одного. Особливу увагу необхідно приділяти підстилці, яка має важливе гігієнічне значення при підлоговому вирощуванні каченят – її необхідно регулярно міняти, краще використовувати різану солому, деревні стружки, волокнистий торф. У перші 5-6 днів вирощування тирсу і невеликий торф застосовувати в якості підстилки не рекомендовано.

У віці 28-30 днів товарний молодняк випускають в угіддя. Ремонтний молодняк вирощують до віку 180 днів, потім переводять в пташник батьківського поголів’я.

Для розрахунку площі пташника можна скористатися наступною таблицею:

Значення (гол / м2)

Батьківське стадо пташник